Глава 28

Роксана

Шматки душі розлітаються вщент. Всі плани, дії, розмови спливають у голові. У нас було так мало часу. Ми так і не визначилися хто одне одному. Він просив поруч бути, і ось я тут: не вберегла, не втримала… 

Нас оточують люди у формі медиків та поліції. Звідкись зʼявляються батьки Ніка, а ще купа інших дорослих. Хтось забирає Ніка з моїх рук. Кричу. Кричу допоки не опиняюся в обіймах пана Лоудера. Він щось каже, а я не чую. Не чую, бо свистить у вухах. Вириваюся, тікаю. Думаю, що від болю втечу, але нічого подібного не вийде. Хіба вдалося комусь? 

Мені кричать у спину, та я вже далеко. Опиняюся за межами аеропорту, у тому місці, де колись Ріо запропонував гроші й, щоб я зникла. Можливо, варто було! Моя вина, що тепер все так. Я спровокувала Делі! Я винна! 

Викликаю таксі. Дії хаотичні, сама не розумію, що роблю. Та просто знаю, що маю залишити це місце. Машина приїжджає швидко. Називаю власну адресу й маю пів години на усамітнення. Мені більше не страшно додому повертатися. Просто раніше я мала душу, а тепер її вирвали. А коли вона зникає, то все стає байдуже. 

Найгірше усвідомлювати, що я знала про крах. Розуміла, він тут, вже у потилицю дихає, просто не могла передбачити, що він таким буде… 

На ватяних ногах заходжу у квартиру. Батьки зустрічають у коридорі. Ошелешені й злі. Читаю в їх очах так багато поганого, тільки чхала я. Сама падаю на коліна й видихаю до тата: 

— Карай. Та знай, більше не вірю ні у якого Бога! 

В очі йому дивлюся. Я ніколи й не вірила, просто брехала. Та зараз вони мають знати… Батько не вагається. Дістає ремінь й робить те, що мав ще тоді, так багато-багато днів тому, поки Нік не встав між нами. Дивно, не відчуваю болю. Ніби тіло оніміло й більше не здатне сприймати нічого. А може то Нік знову прикриває? Він же мертвий, так? Делі вбив його. Ось хто вбивця! 

Краєм вуха чую, що мати просить тата зупинитися. Каже, що вб'є мене. Далі все у тумані. Мене ведуть у кімнату, мама обробляє рани й щось белькоче про віру й пошуки мене та погрози з боку якихось Лоудерів. Мовляв, вони запроторять усіх у в'язницю, якщо мене торкнуться. Усміхаюся. Впевнена, це Нік постарався, батьків попросив, тому казав не повертатися, знав, що мені не варто і проблем у них не буде. А я дурепа… 

Час стає чимось вʼязким. Знову болить тіло, тепер просто з душею на пару. Мати обробляє рани, мені постійно гаряче, тіло спітніле. Я вічно у владі дивних снів, вони повторюються раз за разом, і руки мої у крові. Завжди. Тепер будуть завжди. Я мала бути як Дана, не підтримувати шаленство Ніка, а втримувати його! Що ж натомість: була з ним на рівних і ось до чого це призвело…

Весна йде, на її місце приходить літо. Навчання, яке й так пропустила, потрібно наздогнати, проте, немає сил. Мені вирвали душу в той час, як вона тільки відчула, що таке симпатія, любов, потреба…  Мати й батько більше не чіпають, якби дивно це не було для мене самої. Коли рани загоюються, мене тягнуть у Дім Молитви відмолювати гріхи. І найгірше, що я відмолюю більше не маючи навіть крихти віри. Схилила голову й роблю, що кажуть. А роблю тому, що втратила частину життя, як Нік. Тепер я розумію. Тепер знаю, мої спроби витягнути його словами були марними, адже горе їдюче,  його не позбутися, не забути, не викинути з серця. Воно є і все. Воно не піде. Воно назавжди.

Виявляється, не хочеться голову здіймати, коли ти потонула. Не хочеться навіть неба бачити. Геть нічого. Жар-птиця був сильним. Він брав участь у перегонах, жив, сміявся, злився, відчував адреналін. А я не така… Думала, що можу, що боротьба проти системи у якій виросла — складніше, ніж його боротьба із собою, та насправді, я помилилася. Вкотре. Горе витягує сили й ти не здатен ні на що. Навіть звичні речі стають складними. 

Можна сміливо заявити, що я опустила руки й скорилася батькам, долі, чи Богу! Вперше за останні роки, як змогла почати хоч трохи боротися за себе, ходжу з батьками на всі молитви, всі заходи й посвячення населення з абсолютною покірністю. Тато радіє, мати не може припинити говорити про те, що Бог знайшов дорогу до мого серця, а я просто мертва всередині. 

Частина літа минає у тумані. Не дуже й намагаюся усвідомити, яким стало життя. Я не їжджу на перегони, не спілкуюся з друзями Ніка, не шукаю новин про нього та сім'ю Лоудер. Немає мене. Є лише його обличчя, заплющені очі й багато-багато крові. А ще Делі й те, що він накоїв. 

В один зі спекотних днів, коли ми з батьками виходимо з Дому Молитви після обов'язкової зустрічі парафіян, до нас підходить чолов'яга років під п'ятдесят. Він радісно перемовляється з татом про щось дуже важливе, ділиться усмішками зі мною й мамою, а потім бере мою руку у свою й міцно стискає. В очі зазирає так, що потом тіло вкривається. Перша моя емоція після пережитого в аеропорту. Долинає до вух голос батька:

— Звичайно, ваше одруження дар Небес! Ви будете чудовою сім'єю. 

На секунду вакуум залишає мене, думки стають тихими і я прислухаюся. На маму дивлюся, потім на тата.

— Яке одруження? 

Мама починає сміятися, ніби я бовкнула дурницю. 

— Мила моя, — надто лагідно й улесливо починає, — невже ти забула, що ви з чудовим паном Петруком станете подружжям? Весілля ми не святкуємо, звісно ж, але вітати можна. Чудовий союз двох сердець.

Вона так швидко говорить, а до мене надто повільно доходить. Весілля не буде, союз, одруження, пан Петрук?! Я знаю, у нас обирає пресвітер, кому стати парою й вже разом приходити на проповіді, нести у світ правду про Бога. Але…

Переводжу погляд з матері на батька, потім оглядаю нещасного пана Петрука. Всі завмерли й очікують, коли почну радісно усміхатися й дякувати, що наші долі тепер сплетені. На секунду, таку коротку, в мені прокидається та Роксана, що вела боротьбу за свободу й так і не досягла її. В її спогадах були поцілунки, алкоголь, перегони й життя. Вона взялася боротися за хлопчика, що втратив частку себе. Та надто швидко та Роксана знову опиняється у темряві горя. Не здатна довго на світ цей дивитися. Не здатна далі протистояти. Тому, я веду плечима й киваю: