Глава 26

Роксана

Нік цілує. Під зоряним небом, після викиду адреналіну, після сварки з Даною, після її прохання врятувати його, після їх заручин. А я відповідаю, після згоди зробити це за гроші… Відповідаю, тонучи в його теплі. Мова не про фізичне, про інше: що він дає раз у раз. Я не прошу, та хіба Ніка взагалі можна на щось впросити? Він подарує те, що вважає за потрібне: поцілунок або розбите серце. 

Приємно. Світло. Тепло. Затишно. Безпечно. Почуваюся з ним, ніби він щоразу стоїть не лише між мною й батьком, а мною й усіма небезпеками у світі. Ненавиджу себе за це. Ненавиджу, що Дана попросила врятувати за гроші. Набатом у скронях пульсують її слова і моя згода. Тому що правда простіша — мене не потрібно було просити, я б й так піддалася. 

Тіло тремтить. Це не той поцілунок з запахом алкоголю. Не близькість через погрози. Не ненависть й образа, тому що його обійшли. Інше все. Він і я. Бо одні на цілий світ зараз. На трасі, невідомо де, під небесами, що темряву нашу годують, поруч з музикою вітру й тепла, котре огортає обох. Порожнинами мрій й страхів наповнюємося обоє. Тонемо обоє. Тримаємося за тіла одне одного в спробі не дати волі тим почуттям, яких уникаємо. 

Правду краще прийняти — не уникнемо. Потім боліти буде. Сильно. Мені і йому. По-різному, але надто пекуче. Готові? Він заручений, а я донька батьків, що готові замкнути у храмі. Він втратив брата, а я свободи з народження не мала. Він не бореться, а я йду на все, тільки б вирватися.
І все одно ми тут, в обіймах, цілуємося, знаючи, що потім буде погано. Нехай так буде, ніж ніяк, вірно? Коли щось в тобі повільно помирає або померло, то гори світ, але дай краплю відчуття потрібності! Хоч наостанок, перед крахом… 

Домінік відсторонюється. Діамантові очі блищать міріадами зірок. Там таємниця Всесвіту відкривається, для мене однієї, раз на все життя. Його пальці, повільно й обережно, перебирають волосся. Інша рука на талії, тримає тканину сукні, ніби втечу. Контраст страху й бажання, болю й симпатії. 

Глибокий вдих. В унісон, він і я. А потім ще й ще. Нік всміхається. Горю під його поглядом. Бажання в блакиті таке глибоке, не приховане, щире, взагалі дивуюся, що розпізнаю його. Володіти. Брати. Собі. Назавжди. Для нього одного. Чхати на усе. На усіх. Біль його душі сплітається з моїм. І це справді крах усього, що було для нас до… Тому що призведе до краху ще більшого. Розумію я, усвідомлює він. Та все-таки ніхто не жалкує, не планує відступитися. Щось, що прокинулося у першу зустріч, з іскри стало пожежею. А коли горять мільйони гектарів землі, то зупинити нищівну стихію неможливо. 

— Плювати, так? — шепоче в губи. 

— Так. — пошепки. Відверто, знаючи, що тріщить усе. 

— Є ти і я. 

— Ми. — промовляю.

— А Делі? — всміхається.

— Я прийшла на перегони заради грошей, ти ж знаєш.

— Знаю. 

— І я зароблю їх, ти маєш розуміти. Віддам тобі борги…

— Забудь, пташечко, про борги. 

— Не вийде. Так не чесно буде.

— Все чесно. Мустанг у Делі заберемо. Мої перемоги стануть твоїми. І гроші, якщо не хочеш так взяти. Я допоможу. Просто….поруч будь. Ось так, щоб завжди, до скону… 

Прохання щире. Мене розриває на шматки. Рве буквально, адже він дає так багато в той час, поки я… Прокляття! Дана і її прохання, моя згода, це… Він же дізнається рано чи пізно. Неможливо приховати правду, вона завжди спливає. Варто б зізнатися, поки є змога, поки не зайшло далеко, але рот не відкривається. Як я можу зруйнувати цю крихку віру, котра наповнює його розбите серце? Хіба не стане гірше? Стане, точно ж знаю. Мені б стало. Можливо з'явиться шанс розповісти все спокійно, пояснити, щоб без скандалу й ненависті… 

— Не можу… Машину твою розбила.

— Через Делі. Він посадив тебе змагатися з Ріо, все це його вина. 

Бурмотіння наших губ сплітається в слова й поцілунки. Дах зірвало обом. Хочеться вити у небо: що ми робимо? Я, рано чи пізно, мушу повернутися додому, до батьків. На що ми сподіваємося, коли виходу з тупика не існує? 

— Ніку…

— Припини. Вважай це взаємною допомогою. 

Складно прийняти. Складно повірити й не впасти у пучину рожевих надій. Сміюся з себе. Пізно, ми двоє вже там. 

Раптом починається дощ. Спершу крапотить мілкий дощ, а потім він стає зливою. Ми підіймаємо голови до небес. Не стає холодніше, повітря залишається теплим, в ньому пахне озоном й блискавкою з громом. Сміється Нік. Трішки нервово, але щиро. З насолодою переводжу погляд на його обличчя. Блакитні очі зараз темні. Волосся вмить стає мокрим, липне пасмами до чола. Неймовірно красивий. Відчуває. Опускає очі до мене. Світ припиняє існування. Час не відраховує секунди. Зупиняється у цю мить, щоб дати нам найбільше емоцій й спогадів. 

— Дивне життя, хіба ні? — запитує. — Не так давно я був готовий четвертувати тебе, а зараз тримаю в обіймах. 

— Дивне, — усміхаюся. — Ти єдиний простягнув руку помочі. Один на цілий світ. Від тебе не очікувала подібного.

Ми не думаємо про майбутнє, ми ж точно знаємо — немає його спільного. Але є хвилини, і будуть, як зараз. Хвилини, що дорожчі за ціле життя. Кожна важлива. Кожна наповнена запахами весни, грози, нас самих. 

— Я сам від себе не очікував. — відверто зізнається. — Не планував. Просто…так сталося. 

— Тоді добре, що сталося, — підіймаю руку й торкаюся його щоки. Ніжно, пестливо. Серце наповнюється новими емоціями. Щирими й чистими. Подібними до води у гірському озері. Не хочу, щоб ця ніч закінчувалася. Не хочу, щоб між нами були заручини, плани, біль, втрати й взагалі будь-які перепони. 

— Завжди так не буде, Ніку. — з болем шепочу. Руйную мрії реальністю. Мушу, адже бачу — двоє рожеві окуляри одягнули. — Але поки є змога, — твердо додаю, — я буду поруч. 

— Дякую. — хлопець торкається губ. 

Поцілунок ніжний. Ласкавість змішується з дощем. Холодні краплі єднаються з гарячими губами. Струшує обох, чи від того, що замерзли, чи від нових відчуттів та відкриттів. Зізнання — складна річ. Особливо тоді, коли знаєш, що попереду не довго й щасливо.