Глава 25

Домінік

Дотик Роксани не просто шкіра до шкіри. Він — інше. Мене так криє від обурення, злості, роздратування, що приходить усвідомлення: дівчисько, котре перемогло вже тисячу років назад, дівчисько, що ворогом назвав, бо у чужій команді гравців, дівчисько, що злить й дратує до нестями… — стало повітрям. Як же так? Я уникав, ховався від неї попри те, що сам привіз додому. Удавав, що все нормально. Тільки ні чорта це не правда. Зачепила все-таки. Словами, гнівом, правдою, тим як дивиться. Сильна й рішуча, нічого не боїться. 

Перед очима її обличчя. Я можу подивитися на нього наживо, натомість пригадую танець, а потім спливають шрами на худенькому тілі. Жахливі, потворні, ніби м'ясник різав. Досі запитую себе як їй вдалося витримати той біль й не втратити жагу до життя? Я ж втратив. Ймовірно, помилився, коли вирішив, що її біль менший, адже насправді він у нас обох різний. Ймовірно, немає значення як саме ти його відчуваєш: фізично чи морально; біль просто існує. І ти нічого не вдієш з ним. Просто у Роксани є живе нагадування про нього, а у мене спогади… У неї шрами на тілі, а я маю на серці. Вона бореться, а я не здатен…

— Якщо я не хочу більше світла? — мертвим тоном запитую.

Відчуваю, дивиться на мій профіль. Вивчає, уважно, кожну деталь прискіпливо, в спробі зрозуміти. Всміхаюся гірко. Я сам себе не розумію, загубив у темряві, втратив з Ілаєм, як же вона бачить те, чого й сам не помічаю? Чому бачить? 

— А якщо воно знайде тебе саме? Знайде й буде просто поруч. 

— Відштовхну. — безапеляційно відрізаю.

Роксана стискає наші пальці в спробі змусити в очі поглянути. Я не реагую на провокацію. Стою далі. Тіло струшує від емоцій, але всередині, зовні я тримаюся. 

— Воно не піде, буде, як сонце у спекотний день. Уяви, ти стоїш у полі, там немає де сховатися від променів. Сонечко у зеніті, гріє з усіх боків, його промінчики всюди. Тікай чи ні, а воно є. Ти просто приймаєш його. А потім сумуєш за ним, коли приходить осінь й небо постійно затягнуте хмарами. Сумуєш, тому що за світлом не можливо не сумувати. Біль, він минучий, Ніку. — шепоче. Гіркість у тоні видає її з головою, та мені її відвертість цього разу бальзамом на рани, — Приходить момент, коли він сягає піка, і тоді тебе ламає повністю, назавжди. Ти ніколи не станеш таким як був, але більше не захочеш продовжувати тонути. Бо там, у голові, є спогади про сонце в зеніті. Ти ж Жар-птиця. А цей птах символ щастя, кажуть, його навіть вбити неможливо. 

Смішно, аж до зламу душі. Зціплюю щелепу, щоб не видати емоцій. Врешті, дозволяю собі на пташечку поглянути. Хочеться вколоти її. Боляче зробити. Нагадати про її страждання, щоб до моїх не чіплялася.Показати, що псевдонім, яким нагородили на перегонах, немає нічого спільного зі мною справжнім. Ніякий я не символ щастя!  Забуваю всі слова, коли в зелені очі дивлюся. Там…підтримка. Не розуміння, як в очах психологині, яка насправді ні чорта не бачить. Не засудження й страх втрати, як у маминому погляді. Не злість й бажання зберегти, як у батьковому. Не осуд за ризик й щось ще незрозуміле, з провиною на пару, як у Дани. Проста підтримка. Подібна тій, що на дорозі їй надав. У масштабі нічого не варта та в потрібну мить підхоплює під спину й втримує від останнього кроку у прірву. Жива й справжня. Не підробна, не засліплена любов'ю, не обтяжена обов'язками. 

Роксана не знає минулого. Вона не бачила мене тоді, до смерті Ілая. Не розуміє, що я втратив. Але їй достатньо того, ким є зараз. 

Про подібний злам вона казала? Зараз це відбувається: я ламаюся під впливом її зелені? Потопаю, знаючи, що не спливу? А може сподіваюся, що все-таки зможу, коли так чіпляюся за її пальці й очі: фізично та емоційно?

— Не хочеш покататися? — хрипло запитую. 

Пташечка усміхається. Тепло дивиться й киває. Не каже, що лікар заборонив, я ж сам про це зауважив їй. Не нагадує, що у мене взагалі-то заручини. Ігнорує небезпеку, наслідки, як вмію робити я сам. Подібна мені й брату.

— Разом? — уточнює.

— Наввипередки. 

— Веди! 

Веду її до гаража. Знаю, що буде потім. Батьки розсердяться, Дана образиться, але гори воно все! Не можу. Потрібно викинути емоції. Позбутися їх. Дати свободу тілу, хоча б йому. Вже неважливо з ким Роксі, за кого грає й чи планує щось проти мене, сама чи з Делі. Неважливо нічого, взагалі. Є я, вона і передчуття адреналіну. Цього мені достатньо на даний час. 

Роксі саджаю за кермо білосніжного спорткара, сам обираю свій чорний мерседес. Відкриваю пультом ворота. В унісон виїжджаємо за межі дому. Відправляю їй маршрут й кінцеву точку, де зустрінемося. Пишу у приват:

“Переможеш, і крихітка твоя”.

Одразу приходить відповідь:

“Обережно, Лоудер. Я ж можу, ти знаєш”

Всміхаюся. Ми встаємо одне навпроти одного. Повертаю голову й опускаю скло. Роксана робить те саме. Вмикаю музику. Дівчина навпаки, у повній тиші. На секунду затримуємо погляди. Тонемо. Чи я тону? 

Тисну педаль газу. Вириваюся вперед. Роксана одразу наздоганяє. Їдемо однаково. Кайф пульсує у крові. Сиротами вкривається шкіра. Напруга потроху спадає, почуваюся краще. Боковим зором спостерігаю за нею. Роксана не відстає, але й не переганяє. Я буду не дуже чесним, адже знаю потужності обох машин. Мій мерседес має більше конячок під капотом, ніж її ауді. Витискаю усе. Вириваюся вперед. В дзеркалі бачу лише фари. Крик радості наповнює салон автомобіля. Не зупиняюся. Між нами тепер достатня відстань, Роксані буде складно наздогнати. Трішки скидаю швидкість, фініш вже попереду. Відчуття задоволення теплом усюди від викиду адреналіну. Ще сильніше криє від того, що вона поруч. Підтримує, коли ніхто не розуміє. На секунду думається, що якби мав загинути від швидкості, то з нею, разом, поки наші машини йтимуть колесо в колесо. 

Зупинившись на умовній точці завершення маршруту виходжу з машини. За кілька хвилин Роксана гальмує поруч зі свистом шин. Виходить на вулицю й плескає в долоні. На губах усмішка, обличчя світиться радістю, ніби переможниця вона.