Глава 24

Роксана

Вечір з нагоди заручин Ніка перевершує усі мої очікування. Зала прикрашена, як у кіно. Блиск дорогоцінностей гостей сплітається з блиском самого інтер'єру. Уважно розглядаю усі деталі. Не тому, що дуже цікавить, а тому, що Нік залишив після танцю з Ріо, сам пішов, тепер його друг вивчає мене очима не соромлячись, що це не дуже ввічливо. Тримаю себе в руках. Адже я не хотіла йти. Я тут не потрібна. Зайва. Нічого не знаю та не вмію. Я ніколи не була в таких місцях, тож страшно бовкнути щось не те й, осоромити батьків Ніка. Та й, відверто кажучи, те, що в мені з'явилося після знайомства з Жар-птицею, те, що тягне до нього, ніби більше нікого й нічого у світі не існує — лякає. Я хотіла б уникнути подібних відчуттів. У нього своє життя, що доводять заручини. У мене моє. Нам ніколи не пройти одним шляхом. Я мушу вирватися з пекла, а він — стати чоловіком й забути про втрату. 

Я спробувала виконати прохання Анни Лоудер, віддячити якось йому за поміч й підтримку. Спробувала відкрити очі на власне життя. Нік яро проти цього. Йому подобається тонути й всіх слідом тягнути. Подобається проживати біль, думати про нього, захлинатися ним. Ми з ним різні у цьому плані. Тому що Домінік не схиляє голови, та кориться все одно. Я ж навпаки, голову схилила, проте всередині бунтую. 

Не витримую. Повертаюся до Ріо, який широко усміхається. Хмуро оглядаю його. Не було у нас можливостей поспілкуватися після його пропозиції дати грошей й вшитися з аеропорту. Розумію, намагався друга врятувати й позбутися дівчиська з вулиці, та все одно не готова забути.

— Що? — не дуже чемно запитую.

Скай всміхається ще ширше.

— Він подобається тобі, так? 

Вигинаю запитально брови. Удаю, що нічого не розумію.

— Хто? 

— Нік, — Ріо явно знущається. 

— Ні, — надто швидко відрізаю. 

— Так, — Скай киває сам собі. — Ти проводжала його поглядом. Ти не могла не дивитися на нього поки танцювали. 

— Це просто вдячність, — хапаю келих вина з таці офіціанта. Востаннє я пробувала лише пиво в аеропорту, та зараз буквально потрібно заглушити думки. 

— Вдя-я-я-я-чність, — протягує букви тоном повним сарказму. — Дана й Нік мої друзі, — суворо додає. — Але я проти їх одруження, як і сам Нік. Дана була нареченою Фенікса, гадаю не потрібно казати хто він такий.

Хитаю головою. Не потрібно. Чутки про нього одразу знайшли мої вуха. 

— Брата Ніка немає. Якщо вони прийняли рішення…

— Не він прийняв. Батьки. 

— Чому? — щиро цікавлюся й куштую вино. Напій обпалює горлянку. 

— Всім остогидло, що ризикує на перегонах. 

— Тобі теж? 

Ріо сміється, але якось гірко.

— Швидкість, адреналін, азарт перемоги, бажання вставити когось й поставити на своє місце — для мене не ризик. 

— Життя? — з розумінням промовляю.

— Воно. У кожного є темний бік, який потребує виходу. Сама знаєш, поки мчиш трасою проблеми зникають: є ти та асфальт. Ти повністю стаєш одним цілим з машиною. Ти комета у космічному просторі, що просто летить вперед.

— Вірно, — пошепки.

Деякий час ми мовчимо. Ріо штурхає у плече, але злегка, щоб привернути увагу:

— Дана йде до нас. 

Напружуюся. Дивлюся на Ская. Очікую, що піде. Врешті, певна, що не подобаюся цьому хлопцеві. Та він залишається. Блондинка завмирає навпроти нас обох. В блакитних очах нервовий блиск й щось на кшталт розчарування. 

— Привіт, — вітається першою.

— Привіт, — в унісон зі Скаєм відповідаємо.

— Я не серджуся на тебе. — випалює в очі мені дивлячись.

Повітря зі свистом виходить з легень. Розгублююся, не знаю, що відповісти. 

— Справді? — лунає недовірливий голос Ріо.

Дана переводить погляд на нього.

— Справді. Ти бачив, який він з нею? Подобається чи ні, та цього не змінити. Я хочу врятувати нашого друга. За будь-яку ціну. Тому, — Дана знову на мене дивиться. — поговорімо наодинці? 

— Я… Гаразд? — віддаю келих Ріо й слідую за дівчиною.

Вона веде нас у туалетну кімнату. Ми на самоті, тож Дана довго не тягне, починає одразу з головного:

— Знаю як усе виглядає, — нервує, — але моя ціль — допомогти Ніку. Він не просто друг, він брат мого мертвого нареченого. Тепер він став нареченим, і знову я на тому самому місці. Тільки я бачу, що нічого з цього його не хвилює. Нік як бажав тріпати нерви усім, й собі теж, так і продовжує. Точно знаю, що перегони не припиняться. Точно знаю, що відчувши адреналін перед фатальними подіями, він шукає його знову й знову. Тому, — Дана глибоко вдихає, — допоможи мені. Укладемо угоду. Я дам тобі будь-яку суму, яку забажаєш, на твої потреби, а ти будеш продовжувати робити з Домініком те, що робиш.

— Але я нічого не роблю, — хмурюся.

— Тобі так здається. Просто, будь з ним поруч, перемагай, дратуй, зли! Поцілуй врешті! Якщо це здивує його й зупинить на мить, я буду щаслива. 

Дана замовкає. Уважно роздивляюся її. Не знаю, що вона відчувала до Фенікса, та зараз бачу те, що називають щирою любов'ю. Справжня, відверта, чиста емоція, яку вона готова втратити, тільки б врятувати того, хто у серці. Невже дійсно відчуватиме щастя знаючи, що він живий, але цілує іншу? Хіба це щастя?

— Ти кохаєш його? — шепочу. — Боляче ж буде, хіба ні? Я мало розуміюся у цьому, адже досвіду немає. Але я не дурепа! 

— Буде, — зціпивши зуби, зізнається дівчина. — Яка різниця? — тримає підборіддя гордо. — Я врятую Ніка, з тобою чи без. Погоджуєшся? 

— Погоджуюся, — твердо, без вагань, промовляю. 

— Яка сума цікавить? 

— Потім, — відмахуюся. — Я не попрошу багато. 

Дана стенає плечима, мовляв, як забажаєш. Вона виходить першою, я слідом через кілька хвилин. Ніка ще не видно, та й Дана зникла з приміщення. Поглядом блукаю по гостях намагаючись не думати, що збираюся взяти гроші за те, щоб допомогти людині. Домінік допомагав мені без цього, а я… Відчуваю до себе огиду. Врешті, й самій хочеться змінити його думку, дати можливість побачити те, що бачу у ньому я. Але мені потрібні кошти для досягнення цілі. Я казала собі, що байдуже на все, у мене моя мета. То чому ж зараз почуваюся брехухою?