Глава 23

Домінік

Після привітань, оплесків й штучних усмішок починається приємна частина вечора. Можна пити, можна танцювати. Я зазвичай не беру у цьому участі. Не хочеться бути частиною брехливих дотиків, оманливого сміху й гарних слів, котрі насправді пусті. Відходжу до Ріо. Дана в цей час спілкується з донькою чергових друзів наших друзів. 

— Нормально? — запитує друг. 

Ми дивимося прямо перед собою стискаючи ніжки від келихів у руках. Колись було дивно жити ось так, на два різних життя: де в одному ти манірний хлопчик в костюмі, а в іншому тікаєш від патрульних. Тепер єднання двох світів найнормальніше серед хаосу. Навіть трохи допомагає утримувати баланс. 

Скошую погляд на Ская. Йому не краще живеться, можливо й гірше. Його батьки — це тато, якому чхати на сина, і мати, в якої проблеми  з алкоголем. Ріо ніколи не розповсюджується про подробиці. Мовчить здебільшого, бо говорити нічого. 

— Краще, ніж думав. 

— Вважав, що під час оголошення про заручини кинешся на когось? — хмикає.

— Вважав, що до цього взагалі не дійде.

— Шантаж — улюблена справа батьків. — веде плечима. 

Фиркаю, роблю кілька ковтків вина й помічаю ту, яку не бачив раніше. Підсвідомо шукав, але не було її тут. Прийшла. Сукня приглушеного синього кольору, прикриває плечі, руки, груди. Довжиною майже до п'ят. Але, трясця, як же вона пасує Роксані. Волосся ідеальними пасмами лежить на спині. Закручені, наче на зачіску пішло щонайменше годин п'ять. Очі та губи підкреслені легким макіяжем. Він не псує пташечку, навпаки, додає якогось шарму… чогось нового. 

Моя мати йде Роксані на зустріч. Ласкаво усміхається й веде за собою. Знайомить з деякими гостями. Бачу, що їй не дуже комфортно. Пташечка не знає як триматися, що казати, коли кивати, а коли варто усміхнутися. Втім, намагається тримати спину рівно, хоч я точно знаю, що їй боляче. 

— Не думав, що вона тут буде. — Ріо хмуриться. — Ти ж, — відчуваю, на мене дивиться, — Нік? 

— Що? — повертаюся до Ская.

— Не дивись на неї ось так.

— Як? Наче вона труп? 

— Ні, наче вона повинна бути під тобою. 

— Не турбуйся про це. — відрізаю й відставляю келих. 

Розмірено крокую у її бік. Мати помічає мене, залишає Роксану даючи нам можливість поговорити. Встаю до дівчиська близько, можливо ближче, ніж стояв з Даною деякий час назад.

— Мама постаралася, — окидаю її навмисно прискіпливим поглядом. 

Роксана веде долонями по сукні в спробі розправити уявні складки. 

— Дякую. — в очі дивиться. Не опускає їх, як Дана, навпаки, з пожежею в лісі їх тільки порівняти. Здається, в них навіть можна прочитати вчорашнє обурення. — Вітаю, — здавлено якось виривається з неї. — З майбутнім весіллям… — хмуриться. — Так правильно вітати? 

Всміхаюся. 

— Не хочеш потанцювати? 

Вона ціпеніє. В погляді виклик, бажання сказати мені кілька ласкавих й щось ще.

— У тебе ж наречена.

— Просто танець, — нахиляюся до неї. —  І все. Подякуй за гостинність.

Роксана облизує губи. Чомусь пропозиція танцю лякає дівчину більше, ніж протистояння мені. 

— Добре. — врешті погоджується.

Починає грати мелодія. Я подаю їй руки. Порушую усі правила які існують, адже мій танець мав би  бути призначений Дані, проте впоратися із самим собою не можу.  Я взагалі не мав би танцювати, ще року не минуло зі смерті Ілая. Але… Виводжу Роксану у центр. Між нами відстань, скорочую її. Кладу руку на дівочу талію. Вона здригається. Подобається, що все одно своє обличчя до мого підняла. Не здається, не поступається. 

— Це бунт на кораблі? — питання викликає посмішку. — Дана була твоєю подругою, а тепер ви заручені. — пояснює, чому поставила питання.

— Вважай, як тобі більше подобається.

Веду її під ритм мелодії. Роксана піддатлива й м'яка. Тіло ідеально вписується у моє, підлаштовується під мої рухи. Вона не намагається взяти верх у танці, навпаки, дає бути головним мені. Дивує, адже в інших ситуаціях завжди намагається змінити положення й взяти верх.

— Мене не з'їдять за цей танець? — пошепки.

— Хіба Дана, інші будуть жерти мене. — холодно відповідаю.

Киває. Здогадувалася про подібну відповідь. Щось смикається у мені. Щось подібне до того відчуття, коли її на колінах побачив. Не дарма уникав Роксану весь цей час, підсвідомо знав, що вона ламає мене. Дивним чином змушує відчувати себе…живим? Ці очі, що горять полум'ям. Губи, котрі вимовляють правильні слова. Душа, якою вона відчуває мене глибше за інших. Досі не можу второпати, а минула доба, як їй вдалося пізнати мої емоції. Роксана не помилилася, сказавши, що кидаюся у вир пітьми аби потонути. Вона точно бачить це в мені й, найголовніше, не засуджує. Обурюється, вірно, проте не судить.

Танець диктує власні умови. Тримаю її за руку, два кроки назад, підіймаю наші сплетені пальці вверх й показую, щоб вона крутилася. Сукня здіймається хвилями, йде навколо тонкого стану, наче океан пестить берег. Подих перехоплює. Мана на очі падає. Не можу зупинитися. Не можу не насолоджуватися видовищем. Не можу висмикнути себе з цього нового стану. 

На щастя, музика завершується. Фінал рятує нас обох. Веду Роксану до Ріо, мабуть, небезпечно підходити до Дани після подібного. Погляд друга повний осуду, але Роксані він усміхається. Залишаю їх й крокую геть з зали. Потрібно подихати.