Глава 22

Домінік

Емоційні сплески шкодять психіці. Я не навчився з ними справлятися попри брехню психологу, що чудово володію власним мозком. Наші сеанси марні, результат нульовий. Психологиня — швидше жінка з якою можу поговорити про все, не боячись паніки в очах, як у матері чи Дани. Роксана має рацію. Вона, трясця, на сто відсотків права! Мені дозволяють багато, тому що люблять. Не лише батьки, а й друзі. Впевнений, Дана погодилася на шлюб зі мною не з причини вказаної її батьком й через якусь там вигоду. Вона погодилася заради мене, щоб допомогти, врятувати, спробувати втримати над прірвою. Дана просто не знає, що нічого не виправити. Не знає, що всередині я мертвий, а тіло… Що ж, воно лише фізична оболонка, не більше.

Втім, шлюбу не уникнути, якщо вірити татові й шантажу, власне, тому й вечірка має бути, батьки планують оголосити про заручини. Мама сказала, що я можу все змінити, якщо бажаю. Можу уникнути шлюбу з Даною. А я… я не можу мислити тверезо, бо все впало на голову одночасно. Та знаю інше, Дана має право знати, що рятувати мене таким чином не варто. Не потрібно вбивати себе заради мене, не потрібно жертв й весілля,  адже на місці нареченого маю бути не я. Навіщо мені її загублене життя й спотворення нашої дружби забаганкою батьків та її тяжінню допомогти мені? Не хочу. Дана друг, але точно не потенційний об'єкт бажання. Вона призначена була не мені, тож не можу навіть дозволити собі на мить уявити, а що якби…

З Роксаною все інакше. Ця пташечка щось викликає в мені. Штовхає на дії, маніпулює свідомістю. Зелені очі провокують, витягують з надр душі раніше невідомі емоції. Мені справді цікаво побачити чи вона зможе вирватися з пекла в яке її життя перетворили батьки. Справді вабить жага жити. Роксана не просто нагадує Фенікса, вона ніби має частинку його самого. Дівчина жива, енергійна, активна, вперта, нахабна… Дівчина сильна. Визнаю це, бо не всі б витримали те, що витримує вона. 

Досі не можу дати відповідь чому зірвався зі місця та помчав слідом за нею. Яка різниця, ми ніхто одне одному? Вона доросла дівчинка, має розбиратися сама. Але ні, як дізнався про її батьків, то вже не міг думати. Заплигнув за кермо й слідом за таксі, за нею. Не було й секунди вагань, коли побачив її на колінах перед татом. Горда пташечка, котра в очі мені казала, що думає, стояла з опущеною головою. Щось клацнуло. Щось відкрилося в мені. Жага справедливості? Злість, що дівчина взагалі на колінах, смиренно стоїть в очікуванні кари? Її батько не Бог, щоб карати! Ніхто не створював жінок для фізичного насилля. Ніхто не має на це права. Я не ідеальний. Я теж завдавав їй болю.  Та те, що робив я навіть відлуння вчинків її сім'ї не нагадує. Я б ніколи не скоїв того, що планував її батько. Навіть якби точно був певен, що вона з Делі проти мене щось задумала, навіть якби очікував ножа в спину… 

Роксана сказала, що всі бояться за мене. Сказала, що я не самотній у болі й втраті, попри те, що удаю інше. Порівняла нас й наш біль. Поставила себе врівень зі мною й моїм горем. Так, вона сама. Так, вона страждає значно довше, ніж я. Тільки це не дає права рівняти нас! 

“Помру я і ніхто не заплаче…!”

“Помреш ти й всі втратять Фенікса вдруге. Не буде вас двох…”

Можливо є зерно правди у її обуренні. Можливо, якщо забути про смерть Ілая, то моє життя дійсно простіше, краще й має більше світла. Бо ж Роксана існує й шукає надію в той час, як я живу. Вона піддається фізичному насиллю, хоч все у ній бунтує проти, поки я насолоджуюся дарами життя. Як сказала б психологиня: “Варто змінювати фокус погляду, щоб бачити повну картину”. Ймовірно, колись я зміню цей фокус, якщо не знищу себе остаточно раніше.

***

День до початку свята минає не вдома. Не можу бути там. Тягне до Роксани. Ми сваритися будемо, чи сперечатися, вона злить, допікає гнівом в зелених очах, дратує й взагалі, гадаю, що зробив помилку коли заступився за неї. Краще уникати. Ввечері маю бути зібраним. Не хочу більше відчувати того дивного клацання поміж ребер. Воно оманливе. Туман, який не лише перед очима, а й мозок з душею захоплює. Не подобається. Значно краще, коли я спокійний, зважений й точно знаю, що жити без брата далі сенсу немає. Краще, коли не помічаю фарб життя, чи проклятих зелених очей та каштанового волосся, яке пахне чимось трав'яним. 

Та й, шантаж батька подіяв. Завдяки дружбі з батьками моїх друзів, якщо я не погоджуюся на заручини, згодом і на шлюб з Даною, то всі ми дійсно залишимося без нічого. Не хочу підставляти Ріо чи Кенді. Не хочу думати, що в їх проблемах винне моє его. Бажають шлюбу через огиду? Нехай. Вважають, що так змінять щось чи діру в душі залатають? Удачі. Я люблю їх усіх. Люблю матір, тата, друзів, Дану. Люблю сильно. Тільки любові цієї недостатньо, щоб можна було замінити втрату Фенікса. Брат був моїм життям. Моєю частиною душі. Втративши його я втратив й себе. Помер. Загинув. А з мертвих не повертаються. 

Під вечір, коли сутеніє, повертаюся з міста. Довелося об'їздити всі магазини, щоб знайти бажану модельку автомобіля. Збираюся принести її на могилу брата, він завжди мріяв про таку машину, тільки справжню. 

Мати зустрічає на порозі дому, поглядом демонструє розчарування, адже гості вже прибувають. Прошу вибачення, кидаюся у свою кімнату, щоб переодягнутися й за кілька хвилин знаходжу Дану. Вона удає, що не знає, про що буде сьогодні повідомлено, підіграю їй. Намагаюся розслабити атмосферу. Надто напружена вона. Надто налякана. Сумніви роздирають. Страхи їдять. Швидше за все вона відчуває те ж саме. Дана мала бути тут з нагоди весілля з моїм братом, а не оголошувати про заручини зі мною. 

Ми стоїмо у величному залі. Гості прибувають. Частину з них знаю, інших бачу може вдруге. Музика тихо ллється приміщенням, софіти підсвічують жіночі вбрання й дорогоцінності, офіціанти розносять напої. Лунає сміх, розмови, обмін ввічливостями. Дана весь цей час стоїть поруч. Її тіло тремтить. Беру дівчину за руку й стискаю холодні пальці.