Глава 20

Роксана

Тиждень у будинку Ніка минає напрочуд гарно. Щоранку приносять сніданок, а ввечері власники запрошують на вечерю. Батько у Домініка досить суворий, але водночас втілення справедливості й чесності. Він не ставить незручних питань стосовно моєї родини, тож не знаю чи розповів Нік щось про те, свідком чого став. Проте чоловік завжди цікавиться здоров'ям, розпитує про плани, мрії, амбіції. Якщо вірити усмішці, то здається йому подобаються мої відповіді. Мати ж Ніка інша. Вони дуже схожі з сином, немов створені однією рукою художника. Вона м'яка, витончена, ніжна. Питання жінки завжди стосуються геть іншого: чи комфортно мені у їх будинку, чи все влаштовує, чи добре почуваюся, коли вечеряємо разом, адже раптом я не відмовляю їм, бо гостя. Впевнюю, що все прекрасно, дякую за гостинність, допомогу, й обіцяю одного разу віддячити їм.

Впродовж цих днів Домініка я бачу лише за вечерею, вдень його немає. Ми не говоримо окремо, не зустрічаємося десь поміж коридорів дому. Після того дня, коли він запросив побути з ним, жоден з нас не зробив спроб обговорити ситуацію з Делі, моїми батьками й вчинком хлопця. Буває, думаю, що все наснилося, бо не може у моєму житті бути все так прекрасно, тим паче, що весь цей час мої батьки ніяким чином не втручаються, та потім озираюся, наштовхуюся на картини у коридорах, на дорогі меблі й розумію, що все це реальність. Дивна, але справжня.

Всі ці дні бентежить Лея. Я не хвилююся через покарання від тата, яке обов'язково буде, адже не зможу жити у Ніка вічність, ребра заживуть і ми попрощаємося. Не переживаю вже й за сімейство Лоудер, тому що мовчання моїх батьків досить красномовне — вони нічого не здатні вдіяти проти цієї родини. Не думаю про Дану і її підозри та хвилювання стосовно друга. Не думаю про Делі та те, на що штовхнув мене. Але подруга… вона затулила рота тоді, і більше ми не говорили. Безліч разів я розблокувала телефон й дивилася на її ім'я збережене у контактах, і жодного разу не наважилася зателефонувати. Страх взяв верх й тепер керує. Не можу набрати її. Не можу почути, що вона більше не хоче спілкуватися. Боюся, що на цьому нашій дружбі кінець. Знати, що мої батьки просто фанатики — одне, але бачити їх діяння — інше. Це викликає відразу. 

Сьогодні вечеря проходила без Ніка. Я не запитувала де він, це б здалося дивним, а може навпаки, вчинила не ввічливо?... Не знаю. Повечеряла з батьками Жар-птиці, відповіла на питання пана Єгора Лоудера стосовно навчання, потім пила чай з Анною Лоудер. Жінка коротко розповіла про трагедію сім'ї. Показала фото, де зображені її хлопчики: Ілай та Нік. Я мовчала. Брати були частиною цієї жінки. Копіями у чоловічому тілі. Сум в її блакитних очах, біль, який відчувати може лише мати, торкнувся й мене. Подумалося, що можна виправити все допоки людина жива, але часто ми втрачаємо шанс, адже вагаємося…., а потім пізно. Згодом, пані Анна подякувала, що я вислухала її й попросила перед сном про одне: якщо я зможу якось допомогти Ніку припинити займатися самознищенням, і вона не про перегони, то вона б хотіла, щоб зробила це. Сказала, що не лізе у те, що відбувається між нами, хоч батько вирішив подальшу долю сина, аби врятувати його від самого ж себе, та завжди все можна переграти. Вони прийняли якесь там рішення, про яке бояться пошкодувати. 

Я нічого не зрозуміла, та пообіцяла Анні, що якщо зможу допомогти її сину, то обов'язково це зроблю. 

А тепер от сиджу й дивлюся на екран телефона з ім'ям Леї. Розмова наштовхнула, що краще зробити та пошкодувати, аніж навпаки. Стук у двері відриває від роздумів, чи варто дзвонити подрузі. Підіймаю голову й наштовхуюся на знайому блакить. Нік стоїть у дверях. Не такий як завжди. Сьогодні цей хлопець виглядає як справжній представник елітної молоді: чорний костюм, чорна сорочка під ним, на зап'ясті годинник срібного кольору, на пальцях кільця з того ж металу. Ніколи не бачила його таким… Навіть сідаю рівніше й натягую ковдру вище, бо щось тріпочеться в душі. Не хочу, щоб помітив. Нік дуже гарний. Такий, наче витвір мистецтва якого торкнутися боїшся, аби не зіпсувати. Біле волосся ідеально пасує крижаному погляду й порожнині, яка в глибинах льодом вкрила його емоції. Шкіра чиста й гладка. Риси чіткі й виточені з каменю. Чомусь приходить думка, що у нього неможливо не закохатися, навіть якщо триматиме на тебе націлене дуло пістолету. Є щось таке, що неможливо відштовхнути. Щось інше, не таке як у всіх інших. Невагоме, мереживом плететься навколо Домініка. 

— Привіт? — здавлено чи то вітаюся, чи то запитую. 

— Привіт, — промовляє спокійно. Спирається на одвірки, склав руки на грудях й не відводить погляду. — Виглядаєш значно краще ніж тиждень тому. 

Господи, задихаюся. Легені стискає, не можу наповнити їх киснем. Не можу відвести очей від хлопця. Прошу себе, вмовляю, але ніяк… Тіло не слухає. Мозок кричить, а серце ігнорує. 

— Дякую. — писк нагадує.

Домінік посміхається. Кутик рожевих губ вигинається, чи то насмішкою, чи то якось зле, не розумію.

— На цих вихідних у батьків чергова зустріч. У будинку. — твердо каже. — Мама замовила тобі кілька суконь, хоче бачити тебе нашою гостею.

Розгублено кліпаю. Я не знаю як живуть люди у таких сім'ях. Не знаю, що у них за зустрічі, чим вони там займаються, про що говорять. Але знаю інше — я не з їх кола спілкування, отже спільних тем у нас немає. 

— Я можу просто сидіти у кімнаті й не виходити, — тихо промовляю. — Не обов'язково запрошувати мене. 

Домінік хмикає. Поглядом на мені затримується. З-під чола, нахмурено, ніби бовкнула дурницю. 

— Пізно. Ти тут. 

Глибоко вдихаю. Тіло починає струшувати. Дивно, що звичний біль з ним чомусь стає не таким відчутним. Звісно ж рани гояться, та все одно не так швидко, як хотілося б. То чому поки він дивиться ось так я можу забути про фізичний біль? Чому з голови вилітає те, що справді має значення і я думаю лише про відтінок його очей? Чому мене взагалі цікавить ця блакить? Вдячність за порятунок? Симпатія, бо він зробив це тоді, коли ніхто інший не наважився? Нік перший хто встав між мною й батьком. І єдиний. Можливо у цьому причина?