Частина 1. Відчай

Я ніколи не зможу пояснити, що сталось зі мною того дня. З тих пір пройшло чимало часу, але я досі не можу відповісти на питання: “Що це було — сон чи реальність?” Іноді мені здається, що то був лише сон, жахливе марення стривоженої уяви. Втім, цей сон був занадто схожим на дійсність...

Щоразу, коли я згадую той день, кров застигає в моїх жилах, і я мимоволі починаю тремтіти від страху, відчуваючи, як холодний морський вітер пронизує моє тіло, а за спиною виють і сиплють прокляття десятки мерців. Та все ж я повинен розповісти вам про те, що трапилось зі мною того дня...

Це мав бути звичайний переліт. Нічого особливого. Я летів з Парижу в Франкфурт, щоб вирішити питання сімейного бізнесу. Піднявшись на борт літака, швидко знайшов своє місце. Як тільки літак піднявся в повітря, я відчув якусь дивну сонливість. Позіхнувши, зручніше влаштувався в кріслі. “Потрібно відпочити, попереду - складні переговори.” - подумав я і заплющив очі.

Майже відразу я відчув, як чиїсь маленькі, але гострі зубки боляче вкусили мене за палець. Зойкнувши від болю, я відкрив очі і побачив невеликого пацюка, який сидів на підлозі біля моєї руки і дивився на мене голодними і злими чорними очима.

- Нічого собі! Звідки на літаку пацюки? - здивувався я і хотів було підняти руку, щоб покликати стюардесу. Та в цю мить мої очі почали потроху звикати до зловісної мовчазної темряви, яка панувала навколо; раптом я побачив десятки, сотні гризунів, які сиділи на підлозі довкола мене. Я відчув на собі погляди сотень голодних очей, які жадібно оглядали мене з ніг до голови.

І лише тепер я відчув, що лежу горілиць на холодній, мовчазній поверхні, яка зовсім не була схожою на салон літака. Моє серце завмерло в грудях від страху, а на обличчі виступив холодний піт. Заціпенівши від жаху, я кілька секунд лежав, боячись поворухнути навіть пальцем.

Досі не розумію, як я зміг опанувати себе: різко скочивши на ноги, я закричав від жаху. Зграї голодних гризунів відступили і з вереском дременули геть. Я оглянувся і побачив, що знаходжусь в дивній сірій кімнаті. Вона була більше схожа на катівню інквізиції, ніж на житлове приміщення.

- Господи, що за жахливий кошмар! Що це за чортівня?! - сиплячи прокльонами, я підскочив до стіни і, замахнувшись, з нелюдською силою вдарив ногою бетонну стіну. Наступної миті різкий, гострий біль пронизав усе моє тіло; завивши від болю і розпуки, я впав на холодну підлогу.

Кілька хвилин я корчився від дикого болю, в той час як почуття жаху і розпачу поступово наповнювали мою душу. Я кричав, лаявся, бився в агонії, але... не прокидався. Зрештою, плачучи від розпуки, я впав без сил на бетонну підлогу. Пройшло чимало часу, перш ніж я нарешті усвідомив, що це - не сон, не жахливий кошмар хворобливої уяви, а реальність, в якій я опинився.

Остаточно зрозумівши це, я витер брудними долонями заплакане обличчя, зібрався з силами, і, повільно зіп’явшись на ноги, пошкутильгав до отвору в стіні, що був схожий на двері. Напевно, я вивихнув праву ногу, адже вона страшенно боліла і зовсім мене не слухалась; але, незважаючи на біль, я продовжував вперто йти вперед. Криками і лайкою розганяючи зграї пацюків, які посміливішали і вже не ховаючись, підбігали до мене зовсім близько, я вийшов з кімнати, і опинився на вузькій вулиці якогось містечка.

В сутінках, які огорнули землю, я розгледів силуети невисоких, переважно одноповерхових, вбогих будиночків, які стояли, притулившись один до одного. Їхні розбиті вікна і виламані двері дивились на мене холодно, байдуже, і від цих неживих поглядів мені ставало моторошно. Йшов дощ, але якийсь дивний, немов неживий.

Озирнувшись, я побачив жахливу картину міста, яке, здавалось, повністю вимерло: скрізь — на тротуарах, у подвір’ях — лежали тисячі напівзотлілих трупів людей, коней, котів та собак, а також купи сміття; де-не-де чорніли остови спалених автомобілів. Деякі трупи, все ще розкладаючись, виділяли жахливий сморід, який отруював повітря. Крижаний вітер, єдиний мешканець цього мовчазного і страшного міста, одиноко гуляв вулицями і несамовито вив, немов зграя голодних вовків. Від його дикого співу ставало моторошно, і кров мимоволі застигала в жилах.

Не рухаючись, я декілька хвилин стояв, тримаючись руками за бетонну стіну одного з будинків. Я тремтів від страху, відчуваючи, як вітер холодними кинжалами пронизує моє тіло. В його завиваннях я мимоволі розрізняв голоси мерців, які колись жили тут, прогулювались цими мовчазними вулицями, а тепер тихо лежали біля моїх ніг, потрохи тліючи і перетворюючись на попіл.

Але де я знаходжусь? Як я тут опинився? Що тут сталось?! Природна чи, можливо, техногенна катастрофа? Ядерна війна? Невже настав кінець світу?! І... чи вижив хто-небудь з людей? Втім, на жодне з цих питань, які тривожили мене і кидали в безодню відчаю і розпуки, я не міг поки-що відповісти. Вирішивши будь-що дістати відповіді на ці питання, я, забувши про страх і біль, зібрався з силами і рушив вперед.

Повільно переставляючи ноги і важко дихаючи від емоційного і нервового напруження, немов в тумані, я бродив вулицями містечка декілька годин, намагаючись знайти бодай одну живу істоту серед хаотичного нагромадження бетонних ящиків, які були більше схожі на кам’яні мовчазні склепи, ніж на людські оселі, в яких колись лунали голоси дорослих і дзвінкий дитячий сміх.

Я ходив від дверей до дверей, сподіваючись, що ті, хто вижив після катастрофи, яка тут сталась, відчинять мені. Я розбивав шибки, розрізаючи долоні об гострі шматки скла, гатив кулаками в двері і стіни бетонних домовин, кричав, благаючи про допомогу, поки зовсім не охрип. З кожною наступною спробою, яка закінчувалась невдачею, я втрачав надію на порятунок, і все більше і більше впадав у відчай. Все ще відганяючи від себе жахливі думки, які, немов чорні грозові хмари, нависли наді мною, я продовжував блукати вулицями мовчазного міста-кладовища.