"Очі"

  Чи замислювались ви коли-небудь над тим, наскільки ми безтурботно відносимось до своєї безпеки? Чому ми вирішили, що двері нашої квартири, хоч і заперті, є гарантією нашої недоторканності? Чому ми почуваємо себе спокійно і затишно, знаходячись у власній квартирі? Чому гадаємо, що одні? 

  І деякі погодяться з таким висловленням. Скажуть, що в темряві точно щось ховається, і це щось точно не варто лютувати..особливо не можна дати йому зрозуміти, що ви знаєте, що воно десь поруч. Побачивши краєм ока тінь, проходящу по вашому коридору, краще не перевіряти чи не здалось вам. Почувши вночі як вас кличе знайомий голос з пітьми, поки ви вдома на самоті, не йдіть на нього. Не давайте йому шансу стати сильнишім через ваш страх. Чим більше ви боїтесь, тим голодніше воно стає..пам'ятайте це. І ніколи не випускайте за рамки ваших думок. Хто зна, можливо, воно все ж обійде вас стороною.

***

  Сніг, нікуди не тороплячись, падав, вкриваючи мерзлу землю своїми великими і пишними хлоп'ями, утворюючи м'якеньке покривальце, під котре так і кортілось залізти в той морозний вечір. Лінії електропередач знов дали збій, воно і не дивно: глуха, майже всіми забута, деревенька, в котрій, як правило, доживали свій вік чиїсь бабусі і дідусі. Поодинокі хатинки, розкидані то тут, то там, були обнесені низенькими і хиленькими парканами тільки для виду: ремонтувати було нікому, та і навіщо — всі тут знали одне одного. Світла тут не було регулярно, як казали місцеві: "Сорока на провода насрала, от і замкнуло". Єдине, чим могли похвастатись місцеві бабуськи проміж собою — врожай. Городи тут були у кожного, оскільки хоч більш-менш нормальне місто розташовувалось в двохста кілометрах від цього навіть Богом забутого місця. "Ось в мене, Любка, диви яка вишня вродила! Ай красавиця, ай яка пишна!" — хвалилась одна. "А в мене! В мене бачили які помідорки? Взять у руку зайвий раз боюсь, не дай Боже ще і розчавлю, настільки сочні!" — перебивала друга. Всі закручували різні баночки на зиму, щоб ось так у снігопад і холод, відкупорити якесь соління і насолодитись смаком домашніх помідорок або огірків, хто чим був багатий, перенестись у часи коли було тепло, зігріти себе спогадами, поки у вікно завиває в'юга, перебиваючи такі ностальгічні думки.

  От і зараз, закутавшись у три кофти, шапку-ушанку і зимове пальто, молода дівчинка трошки трусилась, лазячи по засіках старого, покритого павутинням, погребу у пошуках чогось такого, що нагадає їй про такі недалекі часи, коли в селі, де пройшло її дитинство, було тепло і так по-домашньому затишно. Вона інколи чхала від пилу, що так і норовив потрапити їй до носа, відмахувалась від ниточок розірваного плетива, що так старанно намагались потрабити їй до рота і в очі, поки вона рискала руками то по одній поличці, то по іншій. Її яскраво голубі на сонці очі, зараз втратили свій блиск і перетворились на мутні синьо-сірі зенки, що щурились, намагаючись знайти те, про що вона думала останні години. І врешті решт дівчина була нагороджена долею і вдачею за свої старання: баночка квашених огірків сховалась за якимось дерев'яним ящиком. Вона нагнулась за нею і тільки зараз помітила щось таке, що сильно різануло її думки. Вона не одразу зрозуміла, але потім до неї дійшло, що так її зачепило: на дні цього самого невеликого, сколоченого саморуч, дерев' яного ящика лежала стара, ще чорно-біла фотографія. Такі жаданні ще пару секунд тому соління зовсім вилетили у дівчинки з думок. Замість них, туди закралось щось дуже дивне: суміш якогось захоплення, носталгії, страху і..недорозуміння? Якесь збентеження затаїлось десь на глибині її душі.. До цього нестримний холод перестав її турбувати.

  Дідусь. На світлині був зображений її молодий дідусь, з котрим вона, будучи ще зовсім дитиною проводила найкращі часи свого життя. Одразу згадались моменти рибалки, збору врожаю, пікніки, якісь уламки теплих спогадів, що торкали серце, а потім..на відміну від хороших спогадів, котрі дівчинка могла згадати лише невеликими уривками, погані вона па'мятала і ще довго буде про них згадувати все своє життя. Було враження що ці мерзенні спогади насильно видрали з сундука, куди вона їх поклала на саме дно, вдосталь поколупавшись в її незайманій душі, взбаламутивши її наївні думки і впевненість в тому, що вже все давно забуто. Виявилось, що не забуто..

  Поборовши дивні думки, дівчина підхопила банку, на льоту підняла фотографію і трусцою побігла до хати, де її вже чекала..:

— Даш, ну що ти там так довго? — сидяча секунду тому біля каміну дівчинка, аж підстрибнула від якогось чи-то невдоволення затримкою подруги, чи-то радості від її так жаданної появи.

  Соня. Вони були однолітками. Вчились в одному класі в минулому, потім розбіглись по різним коледжам і університетам, але здружились лише нещодавно, встигнувши стати одна для одної кращими подругами. Ідея приїхати на Дашину дачу виникла в них спонтанно: "Зимові канікули, було нудно, чому б не рванути за місто?", — думали сидячи в отоплених, наповнених їжею і затишком, квартирах дівчата. Але натомість гарного будиночка з великим каміном, стародавніми, майже антикваріатними меблями і акуратним, білосніжним парканом, Соня ніяк не очікувала косого від старості будиночка, пропахшим стариною, в котрому з меблів то і були лише невеликий стіл з двома стільцями, шафа в одному кутку, двохспальне ліжко в іншому і плита зі старим каміном. 

  Дар'я постукала ногами, струшуючи сніг, перед тим як зайти в хату:

— Ну я попереджала, ми не не Мальдіви їдемо. — в своєму звичному тоні відповіла їй подруга, ставлячи банку з огірками на стіл. 

  Фотографія полетіла туди ж, одразу прикувавши до себе увагу завжди такої допитливої Соні. Вона підскочила до столу і взяла світлину в руки:

— А хто це?

— Чай будеш? — питанням на питання відповіла Даша, не бажаючи зайвий раз чіпляти дану тему.

— Буду звісно, дубарюка така, — Соня вздригнулась всим тілом, намагючи передати наскільки їй було морозно і, що від чашечки гарячого чаю вона дійсно не відмовиться. Але зрозумівши настрій подруги, вона вирішила все ж не продовжувати розпитування, сподіваючись на те, що Даша потім якось сама розкаже, ну а якщо не розкаже, ну то і не треба.