"Хижак" ("Пацієнт №1095" ч.2)

  Вогонь. Сила, котру нікому і ніколи не опанувати. Необуздане жахіття для всього живого. Він пожирає все, не замислюючись над тим, що робить комусь боляче, або знищує щось гарне, або всім потрібне. Йому всеодно. Йому не відомо відчуття жалю чи справедливості, від нього немає пощади, йому не властиво вагатись. Вогонь просто виконує те, що повинен: знищити назавжди. І йому абсолютно начхати, що подумають або скажуть інші: чи будуть вони йому вдячні, чи будуть кататись по асфальту і битись в конвульсіях від гіркісного болю втрати, не взмозі навіть закричати, чи будуть взагалі відчувати хоч щось. Йому буде однаково, знищувати щось незначне, щось таке, що не займало його часу, щоб перетворитись на попіл, чи вижигати щось, що може потребувати багато концентрації і терпіння. Час — єдине, що було для нього важливе.

  Час вирішував все: скільки душ зможе забрати з собою вогонь, скільки гектарів лісу зможе спалити, скільки спогадів перетворити на сажу, допоки не прибудуть рятувальники і не загасать пилкий характер однієї з найстрашніших і найсильніших сил природи. Час ніколи не буває на чиїсь стороні, один раз вам може пощастити, і ви власноруч встигнете відрізати на корню бажання малесенької іскри перетворити все навколо в пепелище, але той же час в слідуючий раз зіграє на руку вже тому малесенькому спалаху, давши шанс прожарити вас заживо, заточивши в своє обпікаюче кільце, не даючи вам жодного шансу вийти з нього. І поки ви задихаєтесь від диму, пожежники намагаються пробитись через таку недоречну пробку на дорозі..Час єдиний король, що править цим світом. Вогонь можна подолати, можна запобігти його утворення, але час не підкоряється нам, його не можна зупинити або пришвидшити, не можна сказити чи зробити так, щоб він плив під нашим пильним наглядом. Він просто йде, його не повернути і не зробити більше.

  Я чимось схожа на вогонь: просто роблю свою роботу, вижигаю непотреб з нашої планети, спалюю монстрів, котрих не повинно було бути. Потвор, котрих ще треба пошукати, найстрашніших, найдикіших і найжорстокіших тварин, котрих коли-небудь створювала природа — людей. Не звичайних звісно. Зовсім не звичайних. Людей-невидимок, котрих ви можете не помічати все своє життя: говорливого таксиста, що підвозить вас зранку до роботи, привітну медсестру в лікарні біля вашого будинку, люблячого дідуся, котрий не може жити без своїх онучків, добродушне відображення у дзеркалі вашої ванної кімнати) На перший погляд це звичайні люди, такі ж самі як і всі навколо, але за десять років роботи Вистежувачем, я одразу можу вказати пальцем на потенційного сирійного вбивцю лише поглянувши йому в очі. Вони могли виражати будь-яку емоцію, мати будь-який погляд, але було в них те, що кардинально вирізняло їх серед купи подібних їм очей: нотка скаженості. Вона ледве вловима, але вона чітко простежувалась від найпершого мого монстра до передостаннього.."Чому передостаннього?", — спитаєте ви. Бо зараз, стоячи посеред об'ятого пламенем будинку, я дивилась в блакитні наче море, цуценячі оченятка маленького хлопчика з руснявим волоссям, і не бачила в його великих очах те, до чого вже так звикла. Я точно знала, що він саме той, хто мені потрібен, мій останній монстр, але я не спостерігала цього, не могла вловити в ньому кровожерливого вбивцю, геніального стратега і маніпулятора, безжалісного канібала, справжнього психа, таким яким він має бути, про котрого читала і за котрим спостерігала останній місяць, замість цього я бачила дещо інше..я бачила все це разом одночасно. Так, я і до цього ліквідувала покидьків суспільства, у котрих був один з цих факторів, котрий доповнювали інші, але якщо до цього, все це сильно контрастувало між собою, щось завжди вибивалось з портретного букету "серійника", то зараз я бачила як ці характеристики переплелись між собою у щось єдине, щось цілісне, щось гармонійне, але при цьому ця картинка не в'язалась між собою, ламала мені голову через те, що переді мною ще не сформована людина, лише дитина. Ми звикли, що діти беззахисні, добрі і до всього допитливі, чутливі до навколишніх, такі смішні і по милому незграбні..і цей сформований психологічний портрет не складався, коли я дивився на цього хлопчиська..не монстр і навіть не дитина стояла переді мною — справжній хижак..

  Вперше за мою кар'єру я почувала себе жертвою як ситуації, так і монстра,на котрого полювала я, вперше час повернувся до мене дупою, вперше мені було натурально страшно, вперше струни моєї душі, моєї совісті вагались, вперше між собою боролись два почуття, котрі забирали в мене мій дорогоцінний час, залишаючи мені з кожною послідуючою думкою все менше секунд на активні дії. Я починаю задихатись від отруйної кіптяви, що заполонила мої легені до сліз на очах. "Це ж грьобана дитина..я не можу отак, не можу", —  кричала одна думка, але її перебивало горланяче почуття боргу перед суспільством і звичка до сталості сценарію: зараз я без зайвих роздумів повинна була встромити ніж в місце, де у звичайної людини знаходилось би серце, а в монстрів лише холодний шмат льоду, або прострелити йому бошку, натиснути на курок і всього лише. Куля зробила би все за мене: м'яко просковзнула би через мізки, котрі завжди думали інакше, не так як в нормальних людей. Але раніше я ніколи не мала можливості споглядати настільки унікальний випадок, котрий мене — людину, яка завжди обирала "бий", завмерти ніби олень, на котрого несеться багатотонна фура, осліплюючи його фарами.

  ***

    Гвинтівка L96A1. Ніколи мене не підводила. Саме з неї я вбила свого першого монстра — душогуба-педофіла — сорокап'ятирічного чоловіка, котрий старанно працював на двух роботах, щоб мати можливість балувати своїх двох прекрасних діток і красуню-дружину, возячи їх на різні курорти, купляючи їм все, що вони захочуть, водячи їх по всіляким дорогим ресторанам і так далі до нескіченності. Хоча точніше було б сказати: "Вдавав, що працює". Насправді ж цей гівнюк отримував фігову тучу бабла готівкою в доларах за внутрішній склад діточок, котрих він спочатку вистежував на різних дитячих майданчиках, пхав їх в машину, паралельно понирюючи нещасні душі в глибокий сон за допомогою ганчірочки з хлороформом, а потім завозив у покинуті і сховані від посторонніх очей місця, де спершу задовильняв свої тваринні інстинкти, я не можу це обізвати якось інакше, відігруючись на малечі на повну катушку..о, Боже, він бив їх, різав, тушив морально, паралельно очерняючи їхні непорочні тіла і душі, а вдосталь награвшись, він відкидував від себе вже майже бездиханне, змучане тільце, вставав і не поспішаючи йшов до своєї машини..діставав звідти великий тесак з чорними пакетами і так само спокійно повертався назад. Знав, що від нього ніхто і нікуди не втече. О, як же вони горланили, плакали і благали..благали зупинитись, обіцяли нікому нічого не розповідати, намагались робити все, що він наказує в надіїї задобрити його, в надії на те, що воно їх відпустить, але це тільки більше заводило монстра, хотілося б мені сказати "всередині нього", але тоді я не була впевнена у тому, що монстр знаходиться всередині, скоріше він їм і був, а всередині сиділа його друга натура — людська, маску котрої він натягував тільки тоді, коли виходив у соціум.