"Покарання"

  Оголений чоловік посередь осіннього, передсвітанкового лісу ніби в якомусь трансі, через рівні проміжки часу присипає вологою землею свої босі сліди, відступаючи від..від тіла, від розп'ятого, освіжованого, осушеного тіла, прибитого на перегорнутий дерев'яний хрест..від якого рівним, до жахливості ідеальним колом розкладені органи, винуті з цього трупа. Це ритуал. Одному лиш йому відомий і, на його думку, повністю праведний, ритуал. Він ступає нарешті на листя, котре скриває його сліди босих ніг, підіймає голову і ніби милується створеним "шедевром", ідеальним перфоменсом, котрий може зрозуміти лише він. Чоловік повільно розгортається й іде чітко прямо, не звертаючи на протоптану стежину, не дивлячись навіть очами по сторонах. Тільки прямо. Треба на роботу ще заскочити. 

  Немолодий чоловік зайшов, ні вже по звичаю, заплив, ніби акула у кімнату для зібрань, в котрій на нього вже кілька хвилин чекали сонні, через вранішній підйом, колеги. В одній його руці була настільки тонка синя папка, що здавалось, що там взагалі нічого немає всередині, а в іншій стаканчик кріпкої кави, щоб хоч трошки прийти в себе. Його лице як і фігура виглядали як у хронічно хворого чимось чоловіка: щупла фігура, великі, майже сливового кольору, синці під, дуже змученими відсутністю сна, очами, нездорові скули, через постійне недоїдання і стрес. І весь його образ доповнювала пом'ята, вже сіра від старості, але колись біла сорочка з як попало зав'язаною краваткою і наспіх натягнутими чорними штанами, що створювали єдиний і неповторний образ Олексія Дмитровича — головного по ділу "Свіжувач". Він встав посередині кімнати, за невеликий стіл, з надмірною обережністю поклавши папку на його середину, відпив зі стаканчику. Позаду нього висів великий настінний годинок. "4:15" ранку. 

  Олексій Дмитрович повільно пробігся очами по кожному присутньому в залі, трохи затримавшись на мені — нещодавно вступившому в ряди закону і порядку, хлопцеві. З першого мого дня перебування тут, він недолюблював мене. Говорив зі мною як з гівном, щоб я не зробив, дивився на мене засуджуючи, з таким гидким призирством в очах. І скільки я б не намагався якось знайти з ним спільну мову, в мене ніяк не виходило, на відміну від інших колег, з ним я ніколи не міг поговорити нормально. Він вважав, що я не гідний знаходитись тут, посеред них.

Трохи помовчавши, він нарешті почав говорити. Голос його був спокійний, тон розмірений, він нікуди не поспішав наче точно знаючи, що ніхто: ні ми, ні Свіжувач нікуди від нього не дінемось, він проговорював слова чітко, а через те, що говорив взагалі щось рідко, ми уважно ловили кожне його слово і запечатували надовго у воїй пам'яті:

— Щож, доброго ранку, колеги, — він ще раз смочив горло, — знаю, що ви не дуже вдоволені таким підьйомом о четвертій ранку, але така вже в нас робота..сподіваюсь ви ще не забули, про нашого "друга"? Нагадаю, його або її ім'я Свіжувач і він, чи може вона доставляє нам дуже, дуже багато про-блем, — останнє слово він простукав пальцем по столу, направивши свій зір на мапу, мапу вбивств, мапу жахливих, до ідеальності жахливих катувань. На ній червоною ниткою була простягнута стежка, від найпершого тіла, до останнього знайденого поліцією. Більше на ній не було нічого, ні знаряддя вбивства, ні ДНК Свіжувача, ніяких його слідів, ніякого натяку на те, що він був там, але від жертви до жертви чітко простежувався його почерк: від горла до генеталій тіла були вспороті і випотрошені наче освіжовані, органі були розкладені у коло навколо трупа, скальп обличчя в одній стороні, волосся в іншій, зуби, очі і нігті бідолашних знаходились восторонь від усього іншого, кров акуратно, просто ідеально злита в металеві відра. Тіло жертви завжди підвішено догори ногами. Хтось висів на дереві, прив'язаний мотузкою до міцної вітки, хтось був буквально приварений до ліхтарного стовпа, а хтось, як ось остання, знайдена вчора, жертва — була прибита величезними цвяхами до перевернутого дерев'яного хреста, що нагадувало вже всім відому історію з Біблії, але все було зроблено навпаки, ніби відзеркалено, і в цій картині простежувались вже нотки ніби глузування над віруючими. Він ніби всим своїм діянням хотів показати "Дивіться, подобається?"

  Свіжувач буквально розбирав людину на шматки, свіжував своїх жертв ніби скот, але нічого не залишав собі. На перший погляд могло здатись, що всі ці бідолашні нічим між собою не пов'язані, так думали багато хто, навіть я, але точно не Олег Дмитрович. Він бачив у цьому всьому якусь закономірність, але чи-то поки сам не міг зрозуміти, що саме його бентежить, що чіпляє його погляд, крім стилів вбивства, чи-то поки просто тримав думки у собі, щоб не поспішити з висновками. І перше і друге йому підходило, тому я був впевнений в тому, що тут грає свою роль і те і те.

— Сьогодні нам з вами дали дуже великий шанс..

  Надривний кашель вирвався у мене з легень. Я довго тримався сьогодні, але все ж більше не зміг утримати його в собі і він від слабкого похекування переріс у те, що я ледве не задихався від нього. Щоки мої тоді напевно пунцовими стали..Я закрив собі рот рукою і насильно подавив свій кашель. 

  Моментально прийшовши у себе, першим, що я побачив була не одна пара очей, направлена на мене. І однією з них була пара Олексія Дмитровича. І на відміну від інших, він дивився на мене з таким невдоволенням, що мені стало соромно за себе самого. Я проковтнув скромне "вибачте", закривши собі боковий зір від нього своєю долонею і він продовжив говорити:

— Так ось..а, поліція дала нам дозвіл подивитись на місце вбивста і на сам труп, — в цей момент, почувши ці такі сладкі для кожного з нас слова, в мене аж очі закотились, не зважаючи на те, що ще пару секунд тому я ледве не помер від задушливого кашлю. "Нарешті! Поліція дозволила! Значить діло зайшло в тупик!", — я більше ніж впевнений, що коли я почув ці слова і ці думки промайнули в мене в голові, я посміхнувся, але зараз вже не пам'ятаю, чи-то була легка усмішка, чи може я шкірився в усі тридцять два, — Тому зараз кожен з присутніх в цій залі повинен зібратись духом і тілом. Вже через пару годин нам доведеться побачити те, що назавжди залишить клеймо у вашій пам'яті, як і кожне наше розслідування. Даю вам десять хвилин на збори. Дівчата теж їдуть. Пішли. — він самодовільно махнув рукою в бік виходу, даючи нам всім не двозначні натяки, що треба робити все скоріше.