"Мороз"

  Холодний, жорстоко і безжалісно обпалюючий, вітер, котрий в цю ніч був у супроводі ріжучих і колючих сніжинок, котрі вже напевно перетворились у маленькі уламки криги, що все норовили проткнути комусь лице, безсовісливо задував у масивну хату, побудовану з непробивної глини та незламного каменю. Його зловісне "У-у-у" здавалось іншим дітям селища, в котрому жив маленький Тарасик чимось таким, чого слід оминати десятою дорогою..чимось таким, що може покалічити, з'їсти, забрати їх у батьків, вбити! Іншим дітям, але точно не йому. Його тендітні пальчики прилипли до гартованого скла, на котрому чітко проступали, схожі на маленькі блискавиці, тріщинки льоду. Вони вимальовували собою дивні візерунки, котрі він так полюбляв роздивлятись по вечорам, коли свічки тухли, всі смовкали і навкруги повисала холодна, гнітуча і не передбачаюча нічого хорошо, тиша. І йому це подобалось. В останню мить перед тим як мати силком відтащила його від вікна і посадила на нагріту піч, оминувши величний стіл, заставлений всілякими стравами, котрі так пишно виділяли приємний носу аромат чогось смачного, Тарасик розгледів візерунок, чимось схожий на білого, навіть сивого, вола. Він уявив як цей могутній віл б'є своїм копитом об мерзлу землю і з-під нього вириваються бурульки, сніжинки і все навкруги завиває, стогне від морозу. Від Морозу, якого так полюбляв Тарас.

  ***

  Великий, загартований холодом і голодом чоловік, глава сімейства встав з-за столу, попутно взявши заздалегідь підготовану, велику, прикрашену різними символічними малюнками, дерев'яну тарілку з таким самим черпаком. Він пройшовся по ширині і довжині не маленького різьбленного столу, оминаючи дітей і дружину, котрі тихо наче мишки сиділи за ним на масивних стільцях з високими спинками, опустивши голови додолу. І тільки одне місце крім батькового пустувало наразі: Тарасикове. Згрібаючи черпаком по одному разу всіх свят-вечірніх страв, Іван — його батько, поглядував на сина, котрий сидів біля замерзшого вікна, дивлячись на зимовий пейзаж, вглядуючись у прогалини між високими деревами, у великий ліс, котрий знаходився прямісінько напроти їхнього будинку, в очікувані того, що буде далі.

  Глава сім'ї взяв один келих з медом, один з водою і також поставив їх на тарілку. Тарасика всі в селищі прозвали "диваком", а його бабця вважала його особливим, як вона говорила: "Хлопчик не від світу сього"..а все через те, що він любив і з нетерпінням чекав приходу холодів, особливо з теплотою він відносився до зимових свят, але не через те, що всі будуть веселитись, проводити стародавні обряди і гуляти до світанку, а через те, що прийде Мороз, або як його ще називають — Зюзя. Звичайні діти бояться його, та що там діти, дорослі кожне Різдво "запрошували на вечерю" цього гостя, з усих сил молячись, що він не з'явиться десь на горизонті. А Тарасик..він був не таким як усі. З самого народження шкіра його була набагато блідніша, на відміну від його братер і сестри, а здоров'я навпаки — дуже міцним. За всі свої шість років життя, він жодного разу не захворів ні в зимку, ні в інші пори року. Коли за це починала заходити розмова в сімейному колі, його дідусь завжди пояснював це тим, що здоров'я в нього таке кріпке саме через те, що він "із Зюзею дружить", бо не боїться, чекає його з року у рік, бо як ще його предки мовили: "Якщо осквірняти зиму, лаятись на холоди, зневажати Мороза, він розлютиться ще дужче і перетворить тебе на бурульку при будь-якому зручному випадку", тому ніхто не докучав Тарасику сидіти біля вікна, коли всі інші були повинні молитись. Його просто боялись.

  Іван пройшов трохи далі і поклав на тарілку яблуко, відрізав шматок від тільки-но спеченого в домашньому колі, теплого калача, відсипав трохи горіхів, обвів поглядом сімейне застілля і зупинився очами на дружині, в котрих можна було прочитати рішучість, межуючу з непереборним страхом. Вона кивнула, вставши з-за дубового столу і пройшла вслід за чоловіком, котрий зупинився біля дверей, поглянув на ікону, котра висіла в центрі покуття, перехрестився і ще раз подивився на жінку.

— Хай береже тебе Господь Бог.. — вона тричі перехрестила Івана, дала йому бич від ціпа і зачинила за ним двері на міцний засув.

  У той же час свічки в домі погасли, задуті членами родини. Мати забрала маленького Тарасика від вікна і посадила на піч, приклавши вказівний палець до рота, супроводжуючи це тихеньким "Чш-ш-ш..", але більш не для нього, а для його сестри і братів ніби говорячи, що якщо вони проронять хоч слово, за їхнім татком прийде потвора, котра почує так жаданний галас дітвори. Крижаний старець, котрий в цю ніч: в ніч з 6 на 7 січня тиняється по далеким степам, стрибає з гілки на гілку стовікових ялинок, осипаючи з них сніг на голови невдалих путників, а супроводжує його ціла зграя вовків.

***

  Іван стояв на лютому морозі з гордовито піднятою головою. В лівій руці в нього були смаколики для "гостя", в той час як права рука була озброєна дерев'яним бичем від ціпа. Він спустився на крайню сходинку від вхідних дверей і, розмахуючи бичем, тричі прогукав хриплим басом: "Морозе, Морозе, йди до нас кутю їсти!" Ехом пролунав його заклик, проносячись повз дерева, заповзаючи у норки, в котрих сховались маленькі тваринки, взлітаючи увись, де зараз і пташки не знайти. І коли до вух Івана перестали доноситись відголоски його ж крику, він посміхнувся і, почавши розмахувати бичем ще дужче, заричав: "Як не йдеш, то не йди і на жито-пшеницю, усяку пашницю. Іди краще на моря, на ліси та на круті гори, а нам шкоди не роби!» Після цього він почав запрошувати сірого вовка, чорні бурі та злі вітри. Ще пару секунд потому Іван грозно постояв на порозі, повернувся до лісу спиною і тричі постукав у двері. Ірраціональний страх пронзав його з голови до п'ят до тих пір, поки йому не відчинили, він не зайшов назад до хати і, не обертаючись, зачинив двері. Але лякати інших не можна було, як і говорити про те, що за секунду до того, як він відвернувся від горизонту, між деревами пробігла чиясь згорбачена фігура, на мить блиснувши білими зенками..