"Паррицид"

  Багряна і все ще тепла, в'язка і липка кров..вона стікає з холодної сталі леза моєї сокири...вона стікає на підлогу зі стін, на котрі налипли витікші мізки, їхні мізки..вона стікає з-під тіл, все ще теплих тіл..Мої руки трохи тремтять, в голові каша з купи нав'язливих думок, їх настільки багато, що я не можу зачепитись хоч за одну з них, ніс дурманить і п'янить металевий запах зі сладкуватим привкусом, він настільки сконцентрований в приміщенні, що я майже можу побачити його і точно відчути на смак..я почуваюсь так ніби от-от втрачу свідомість, шлунок неприємно крутить, а на лобі виступила холодна іспарина, всі мої відчуття загострились до межі, я можу почути як десь в глибині квартири по дерев'яному паркету біжить тарган, а через, забризгане кров'ю, вікно можу порахувати кількість листків на найближчому дубі. І з усіх незв'язних між собою слів, речень і думок чітко проскользувала лише одна: "Я вбив їх. Я вбив своїх батьків."

   *** 

    Я завжди був тією самою ідеальною дитиною в сім'ї, я був тим, кого ненавиділи чужі діти, через те, що їхні мами хотіли, щоб я був їхнім сином, я був тим, кого ставили в приклад у школі, я був тим, кому завжди їшли на зустріч, я був дуже образцовим хлопцем з великими амбіціями і планами на це життя: планував стати юристом. В мене могло бути все: ідеальне життя, сім'я, гроші..все, але в один злощасний день все безвозвратно почало руйнуватись в мене на очах. Картинка мого майбутнього, котру я спланував ще дуже давно потонула в бездонному океані, згоріла в жерлі вулкану, розбилась об кам'янисту поверхню землі..і мене вбивало те, що я нічого не можу з цим зробити, що я ніяк не можу повернути все це назад..

  В останній час мене постійно переслідувало почуття переслідування, було таке враження ніби хтось стежить за мною. Спочатку це проявлялось рідко, наприклад, коли я прогулювався парком або коли проходив темним і вузьким провулком. Таке бридке відчуття погляду тобі в потилицю, котре на рівні якоїсь інтуїції визиває тремтіння по всьому тілу і змушує тебе зжатись, в очікувані чогось поганого, але раніше такі приступи тривали не довше п'яти хвилин, але чим більше днів минало в моєму житті, тим більшим ставав цей проміжок часу. Дійшло все до того, що варто мені було ступити за поріг квартири, мене не покидало ясне розуміння того, що за мною спостерігають. Я почав дуже стресувати від цього: від однієї згадки про те, що мені треба сходити в магазин, мене починало нудити і натурально вивертати зсередини. Спазми були настільки сильними, що мені здавалось ніби шлунок зараз виблює сам себе. Я став дуже тривожним: від найменшого шарудіння я шарахався як від вогню, сон став дуже чутким і преривистим, мені постійно снились кошмари, котрі я чітко міг згадати коли прокинусь, а прокидався я часто, бувало й десять разів за одну ніч, а інколи й більше. В мої сімнадцять в мене з'явились сиві волосинки, котрі дуже вибивались на фоні мого натурального темнокаштанового кольору. Я почав часто пропускати школу від цієї напасті і мої батьки ніяк не могли мені допомогти, лікарі розводили руками, говорячи, що мій організм цілком і повністю здоровий і добре функціонує, а як тільки я починав заводити свою шарманку про те, що можливо варто звернутись до психіатора, батьки навідріз відмовляли мені з припискою "А що подумають інші?"..

  Кожну ніч я засинав и прокидався з думкою про те, що я тягар, ні до чого не здатний мішок з гівном..від мене завжди очікували чогось величного, тим, чим можна похвастатись під час сімейного застілля: хорошою атестацією, призовим місцем на міських олімпіадах, похвалою від викладачів і я давав це, для мене самого було в радість те, що мною пишаються, що мною захоплюються батьки інших дітей, але у кожної медалі є дві сторони і друга сторона цієї медалі була в тому, що зараз це грало проти мене..на мене були занадто завишені очікування і тепер банальна дев'ятка в щоденнику могла перейти в скандал на весь вечір..я відчував таку провину і злість на себе...я злився від того, що я хочу але не можу. І врешті решт мене перевели на домашнє навчання і спочатку це було справді хорошим вирішенням хоча б проблеми з коледжом, оскільки ходити туди я більше не міг але потім і цей вид навчання я осилити не зміг: тепер і вдома я не почував себе в безпеці. Я пристально дивився в камеру мого ноутбука, намагаючись зрозуміти включена вона чи ні і на всяк випадок заклеїв її скотчем, але це не сильно мені допомогло: позбавившись цього тригеру, мене почало переслідувати почуття, що в нашій квартирі повсюди розставлені камери, що вони сховані в розетках, десь у ванній кімнаті, в картині у моїй кімнаті, на холодильнику в кухні, просто всюди...всюди я відчував, що за мною спостерігають і намагаються зробити мені зле. Я відмовлявся робити хоч щось, боючись того, що мене пристрелять через вікно, що коли я буду нарізати собі хліб, ніж випаде з рук і встромиться мені в палець ноги, розтрощивши кість, що приймаючи душ, я підсковзнусь і, вдарячись головою, впаду в кому або помру. Страх смерті став для мене головним ворогом. Я бажав щоб все це нарешті скінчилось і моє бажання виповнилось..

  Одного дня я прокинувся від того, що мене розбудила незнайома мені жінка. Тобто не зовсім незнайома: вона виглядала точнісінько як моя мати, вона говорила її голосом і з її інтонацією, але це була точно не моя мати, я був впевнений в цьому на сто відцотків. "Їі підмінили", — промайнуло тоді в мене в голові. В той день я зрозумів, що мого батька, мого справжнього батька також підмінили на когось іншого..Це було так дивно. Ці люди були точнісінькими двійниками, копіями моїх батьків, але щось всередині твердило, що це точно не вони. Було так неприємно бачити, що ці особи копіюють рухи і намагаються всими силами видавати себе за дуже дорогих мені людей, за людей, котрих я дуже люблю. Вони використовували ті ж фрази, що і мої батьки, вони робили їх фірмені рухи і вирази обличчя, але це були не вони. Вони були копіями, лише дуже хорошими копіями..