"Ненаситний монстр"

  В свої шістнадцять я була дуже замкнутою в собі дівчиною, котра не мала бажання, або просто не вміла заводити собі друзів і нормально спілкуватись з однолітками і просто іншими людьми. Тоді, в моїй молодості, було багато субкультур: панки, емо, рейвери, металісти і ще купа однотипних і в деяких моментах, схожих між собою груп тогочасної молоді. Я ж відносила себе до готів. Чорний колір в одежі, темний макіяж, розпатлане волосся, темна музика і вся ця готична тема з нотками містики і чогось загробного дуже манила мене. Нас частенько плутали з емо, а точніше з тими, хто хотів видати себе за них, оскільки справжні емо мені дуже подобались своїм світоглядом: вони були проти вживання алкоголю, наркотиків і тютюну, не брали участі у безладних статевих зв'язках, ніколи не зраджували своїм ідеалам і були всією своєю творчою, хоч і троши ранимою, душею за допомогу природі і її дітям, я дуже поважала їх за те, що вони виражали протест "сірому і однотипному" життю, виражали, поки не з'явились їхні уродські копії — депресивні малолітки, котрі лише ганьбили цю прекрасну субкультуру, поки повністю не заполонили її собою і своїми новими думками про те, що весь світ злий і несправедливий до них нещасних. А плутали нас через наше захоплення загробним світом і мене це дуже дратувало: бісило те, що наші, воістину величні і глибокі роздуми на тему смерті порівнювали зі звичайним ниттям цих недо-емо про те, як вони хочуть померти. Ми, на відміну від них, такого не бажали, єдине, чого ми прагнули — це дізнатись, що трапляється з душею після того, як її зовнішня оболонка переставала діяти супротив і в кінці кінців дихати. Ми поглиблювались в знання містики, демонології і міфології, в той час як наша дешева копія депресивно різала собі вени, бажаючи привернути увагу до своєї особи. 

  Мої батьки ніколи не цікавились тим, що робить їхня донька, до чого вона виявляє інтерес, де гуляє..їм потрібні були тільки гарні оцінки в щоденнику, що я люб'язно надавала їм, перед тим як піти на кладовище. Не дарма люди остерігаються подібних місць. Ви ніколи не замислювались над тим, чому вам неприємно знаходитись там, чому ваше серце починає битись частіше при виді простого гробу, чому на душі стає тяжко і моторошно від думки про те, що вночі ви можете набрести на одне з таких кладовищ? Я — ніколи. Мені було приємно знаходитись в суспільстві мовчазних могильних каменів, котрі розповідали мені кожен свою власну історію, коли я малювала, чи вела щоденник, або просто прогулювалась вузенькими доріжками між ними, розглядуючі вже давно знайомі фотографії людей, котрі зараз бездиханно покоїлись на рівні трьох метрів піді мною. Душі померлих ніколи не осудять, не скажуть вам чогось огидного, чи того, що поранинь вам серце, на відміну від звичайних людей, котрі не розуміли моїх захоплень. Сама атмосфера тихого, спокійного і в одночас чогось гнітучого розслабляла мене набагато краще, ніж тусовки на хаті з невідомими мені людьми, або бути запертою в чотирьох стінах вдома в повнй самотності, чого я ніколи не відчувала на кладовищах. Там мені ніколи не бувало самотньо. 

  Ось і тоді, вже звичний ритуал: кожного вечора приходити туди, повторився знову. Санич — сторож, добрий дядечка з густими вусами і великим пузом, вітав мене кожного разу, як тільки помічав мою, одягнену в усе чорне, фігуру, виходячи зі своєї коморочки. Ми були з ним знайомі вже давно і по нашому негласному договіру я приношу йому бутерброди, а він — дозволяє залишитись мені тут максимум до одинадцяти. Я була не проти. Все ж проблеми з батьками по цьому привіду мені були не потрібні.

— Добрий вечір, Сан Палич, ось я вам тут, — протягнула я сторожу лоток зі своєї чорної шкіряної сумки, — сьогодні сендвічі з помідорами, ковбасою і ломтиками сиру.

— Дякую тобі, Лірусь, проходь, почувай себе, — він хіхікнув, — як вдома-а)

— Як вдома..),— замислившись, протягнула я, вдихнувши прохолодний осінній вітерець, і ступила по протоптаній, але від того не менш зеленій дорозі. Зелено тут було переважно завжди: великі і могучі дерева, котрі простягались від самого цвинтара і далі на цілі кілометри густого лісу, до останнього відмовлялись скидати своє листя, квіти і звичайна рідка травка проростала крізь цегляну кладку в деяких місцях біля могилок, та і самі надгробки іноді заростали так, що неможливо було розгледіти хто там був захований, забуті всими. Тоді я власними зусиллями приводила їх до ладу, вважаючи це своїм обов'язком перед померлим. 

  Зазвичай, в той час коли я приходила сюди, тут вже нікого не було, але в цей раз все пішло не по нажитому плану. Ближче до кінця цвинтаря я помітила фігуру, як мені здалося хлопця, котрий бродив між каменями, пильно розглядаючи їх. Подумавши, що то не моє діло, я всілась на лавочку, освітлену приглушеним м'яким світлом і почала малювати в своєму блокноті. 

  Через пару хвилин я встрепенулась від різкого "Привіт" в свою адресу. За малюванням я зовсім не помітила, як той, як виявилось дійсно, хлопець підсів до мене і почав розглядав мої каракулі.

— Привіт. — тихо відізвалась я, бажаючи закінчити на цьому наш діалог, але він подумав інакше.

— Я Марк, а тебе як?

— Валерія.

  Пару хвильок він сидів мовчки, то поглядуючи на мене, то в мій блокнот. Не скажу, що мені було приємно від цього, але мене здається ніхто не питав..

— Малюєш? Гарно виходить. А ще мені подобається твій стиль, ти гот? Я, як бачишь, також. — він розвів руки, демонструючи свою чорну накидку з футболкою і джинсами у такому ж кольорі.

— За малюнок дякую. Так, я гот. В тебе також нічогісінький прикид.

— Дякую.

  Ну і після ще декількох безглуздих і формальних фраз ми з ним перескочили на тему, цікавлячу нас обох, як поціновувачів всього темного і дивного, да так забалакались, як не помітили, наскільки швидко пролетів час. Кинулись тільки після того, як до нас підійшов сторож: