"Трансплантація"

  Коли це почалося, пам'ятаю — був вечір. Я — середньостатистичний мужик, проживший вже більше двох десятків років, валявся на диванчику і потягував світле нефільтроване, скролячи Інстаграм. Взагалі, таке я міг дозволити собі не часто, і це не через те, що в мене немає грошей і я багато працюю, як багато з вас могли подумати, зовсім ні, навіть дуже навпаки: грошей у мене було хоч дупою жуй, а ось часу, коли я міг ось так розслабитись і ні про що не думати — було дуже мало. Постійні дзвінки від клієнтів, підписання різних документів, договорів, зіставлення плану майбутніх продаж, проведення зібрань і конференцій — це все так виматувало мене, хоч і давало свої плоди — гроші. О, гроші-і, вони вирішували, вирішують і будуть вирішувати всі проблеми в нашому житті, все зараз можна купити, але чи будемо ми задоволені цією покупкою..? Ось взяти, наприклад, любов. Її можна купити, навіть легше ніж автомобіль, варто лише покрутити їх біля носу ципочок в якомусь барі, ось тобі і любов, але мене це ніколи не влаштовувало, мені ніколи не подобалось те, що мене люблять тільки за те, що я багатий, тому до сих пір я все ще не мав ні те, що дружини, навіть подруги постійної в мене не було. Теж саме стосується друзів, котрих у мене також не було, оскільки ще до своїх вісімнадцяти я усвідомив, що я просто вигідний і зручний в усіх сенсах "друг", і нічого більше. Ось вона, плата за розкіш, плата за те, що можеш купити все і всіх — самотність. Губляча, вводяча в таку вже звичну, хрочічну депресію самотність, що не підкоряється ні часу, ні місцю, ні іншим емоціям. Додаємо стрес, через велику кількість роботи, деяких тупих клієнтів, котрим треба буквально розжовувати, що, куди і для чого, присипаємо все це сумішшю з безсоння і апатії і вуаля: проблеми зі здоров'ям просто неминучі!

  До того вечора, в мене звісно мучили деякі проблеми, але я зовсім не приділяв їм належної уваги, ну соплі і соплі, ну болить голова і болить, ну і що з цього? А ось що..сиджу я значить, п'ю пиво, нікого не чіпаю, і тут як загудить, я думав і оглохну на місці. Підскочив з дивану, озираюсь — нічого, що могло видати цей звук поруч не було, подумав було, що то на вулиці хтось посигналив, чи ще щось, але коли таке повторилось ще кілька разів, до мене дійшло, що це не в мене в домі і не на вулиці, а прямісінько в моїй голові..я буквально чую як моя голова гудить! Ніби вибухає від фонтану звуків і шуму! В очах потемніло і я почав сповзати по стіні донизу..голова паморочилася, а перед очима все плясало і ходило кругом, двоїлося і навіть троїлося..мене занудило. Намагаючись хоч якось подавити спазм, знесиленими руками я закрив собі рота и відчув щось липке і гаряче на своїх пальцях. Це була кров. Вона текла з мого носу, з очей і навіть з вух..сили остаточно покинули мене і я впав лише з однією думкою в голові: "Невже це все..?"

  Але на свій подив прийшов у себе я доволі бодрий ніби проспав три дні. Підійшовши до дзеркала, я впевнився в тому, що кров в мене все ж була і вона дійсно текла в мене звідки тільки можна. Про це свідчили засохлі плями і струмочки багряно-чорного кольору. Вмиваючись, я вирішив зараз же їхати в лікарню, поки на мене не накотив ще один подібний приступ. Серце колотилось, а мозок не справлявся з купою думок, котрі навалились на нього: "Що це? Я вмираю? Що стало причиною або трігером для того, що тільки що сталося?" І ще купа і купа однотипних питань. 

   Боючись, що приступ може застати мене за кермом, я замовив собі таксі до кращої лікарні мого міста. Вона знаходилась далеченько від мене, тому їхали ми десь годину, враховуючи величезні пробки, оскільки зараз всі люди повертались з роботи. 

  Не пам'ятаю як говорив з дівчиною на ресепшені і що їй там наплів, яале добре пам’ятаю як мене вели під руки міцні мужики вслід за доктором, мозок ніби перетворювався в суцільну кашу зі слів, думок, голосів та ідей, ніби я був за секунду до того, щоб заснути. Але я прийшов у себе, лежачи на кушетці в білосніжній і просторій палаті. Біля мене сидів доктор з сивою борідкою і підозріло дивився, ні, я би навіть сказав, що він вивчав мене своїм поглядом.

— Добрий вечір, юначе, — хрипло сказав він, — як Вас звати?

— Добрий..— мій язик ледве ворушився, — Максим.

— А скільки Вам років, Максиме?

— Мені..мені-і..чорт..а сільки мені? — мозок просто відмовляється згадувати хоч щось.. — слухайте, це може прозвучати дуже дивно, але я не пам'ятаю..

— Дивно не тільки це, молодий чоловік. Дивно з вами взагалі все..— з цими словами він почесав свою борідку і підійшов до столу з комп'ютером і якимись документами, — судячи з документів, знайдених у Вас, Вам двадцять три роки..і в такому віці у вас вже дуже серйозні проблеми..

— Що? З-зачекайте..в сенсі?

— Ви пам'ятаєте, що з вами сталося три дні тому?

— Три дні?! Я тут валяюсь три дні? — я сторопів.

— Так, юначе. Так ви пам'ятаєте що сталось?

— Таке забудеш, — я спробував посміхнутись, але напевно вийшло не дуже, — кров просто повсюду! З очей, носу, вух, а голова ніби вибухала, перед очима двоїться, нудить, а потім темрява. І коли до вас приходив теж саме, але не знаю чи була кров..

— Була, Максиме, наша прибиральниця коли це червоне озеро побачила, трохи не зомліла, всіх пацієнтів налякали. А з вами було щось вже подібне до цього?

— Ну боліла голова ближче до вечора, але у мене робота стресова, я все на неї завжди списував. 

— А ким Ви працюєте, якщо не секрет? Чи також не пам'ятаєте? — останнє питання він видав з хитрою посмішкою на обличчі.

  І скільки б я не намагався копатись у своїй пам'яті, до мене нічого так і не прийшло і мені не залишилось нічого, крім як слабо покачати головою з широко відкритими очами: все стає все цікавішим і цікавішим..

— А марку авто, на котрому ви сюди приїали, ви пам'ятаєте?

Відповідь вирвалась сама собою:

— Mercedes-Benz E-Class 2013 W212 чорного кольору.

— Я так і знав..так і зна-ав, — залепетав він собі під ніс, щось вводячи в комп'ютер.