"Наш дім — наша фортеця..?"

Усі ми звикли до того, що наш дім — наша фортеця, але тепер я можу зі стовідсотковою впевненістю сказати, що цей вислів настільки ж вірний, наскільки хибний.. Всі ми зачиняємо двері, коли заходимо додому і ставимо ґрати на вікна, живучи на першому поверсі, боючись того, що нас можуть пограбувати, чи вбити, всі ми вимикаємо прилади з розеток, коли вони нам не потрібні, тому що боємося короткого замикання і, як наслідок —  пожежі; всі ми робимо немало чого, щоб зміцнити нашу "фортецю", але іноді ми забуваємо про те, що ворог може критись десь там, позаду наших спин, там, де ми б і не шукали, там де ми б і не подумали оборонятись від нього — всередині наших з вами будинків..і він може бути куди страшнішим, ніж інші думають. 

  Мене звати Ліля і я студентка третього курсу медичного факультету. Пару місяців тому мої батьки в честь мого дня народження подарували мені квартиру. Ми — сім'я небагата, тому для мене це був дійсно дуже дорогий, як в фінансовому, так і в моральному плані подарунок. Так, квартира не була великою і з євро ремонтом, це була маленька, затаскана однушка на першому поверсі в спальному районі мого і так маленького міста, але мене це ні краплинки не засмутило, оскільки я вже давно мріяла про своє власне житло, яким би воно не було, бажала нарешті жити окремо від батьків, бути самостійною і, як то кажуть, незалежною і дорослою, але моє навчання, навіть на бюджеті, виходило не дешевим і навіть враховуючи те, що мені ще і стипендію платили, мені всеодно не вдавалось скопити собі хоча б на нормальний телефон, не те, що на квартиру, тому коли мені вручили ключі від моєї такої жаданної свободи, я була просто взахваті!

  Хоч і меблів в моєму новому житлі особливо не було: стіл та два стула, коли ми з батьками перевезли туди мої речі, стало набагато краще і дуже навіть затишно, знаєте. Я повісила на стіну своєї кімнати постери і картинки, штучні зелені листки і світлодіодну стрічку, обставила кожний куточок квартири так, як мені подобається, короче кажучи, облаштувала своє гніздечко як слід. 

  Місяць проживання пройшов нормально: батьки висилали мені трохи грошей, коли могли, я щось відкладала зі стипендії і жила собі, горя не знала, ну..як не знала..враховуючи той факт, що вчусь на медичному, тут в принципі все життя стає горем, але я по життю оптиміст — завжди намагаюсь знайти щось хороше в тому, в чому його і близько бути не може, тому хоч і я давно вже забула що таке нормальний, здоровий сон і відсутність стресу з тривогою, всеодно намагалась триматись в тонусі. В мене повинні були бути важливі екзамени через два тижні, тому я намагалась посвятити усю себе в навчання і посвятила б..якби не одна, як би так по-м'якше мовити, цікава і весела, щоб її, ситуація: сусіди зверху мене затопили.. в них там чи прорвало щось, чи що, але в мене намокли абсолютно всі стелі, крім туалету з ванною кімнатою і найприкріше те, що більш за всього дісталось саме моїй кімнаті, де я сплю і взагалі проводжу найбільше часу! Я досі не знаю, що там в них сталось, але мені це так і не відшкодували, уявляєте?! І напевно не вдшкодують вже ніколи..

  І ось замість того, щоб готуватись до екзаменів я цілу неділю маялась, викликаючи спеціалістів, котрі просушили б мені все це неподобство спеціальним осушувачем повітря, а другу неділю намагалась вивчити весь матеріал, але таким чином, зилишивши себе без сну і наражаючи себе на ще більший стрес з переживанням. Короче кажучи: зіпсувала собі здоров'я і нерви, так і ще і не вивчила нічогісінько! Ще і цей запах вогкості..він так дратував мене, від нього двоїлось в очах, але як все це пояснити викладачу, коли йому кожен третій намагається вчухати якусь чуш, про те, що його лекції з'їв пес? От і мені не вдалося. Мене послали на перездачу, на підготовку до котрої мені знов дали два тижні. В той день пам'ятаю, що повернулась така обурена додому і одразу завалилась спати, ні їсти мені не кортілось, ні в душ навіть сходити, і я вам так скажу, це була найстрашніша ніч у моєму житті..

  Тут слід роз'яснити, що у мене в квартирі постійно чутно як гудять труби, але знаєте, почути їх можна якщо тільки прислуховуватись. Так ось, прокинулась я від того, що труби гуділи, але не так як раніше, це було схоже на..знаєте, коли над вами пролітає літак, такий дикий і пронзаючий голову гул, наростаючий, ось такий саме звук тоді я почула: саме від нього я і прокинулась посеред ночі. Цей гул то набирав оберти, то збавляв їх настільки, що складалось враження, що мені все це наснилось, але як тільки я розслаблялась, він починав гудіти з новою силою, да так, що вуха починало закладати. А я могла тільки лежати..поворухнутись було дуже страшно..я не з тих героїнь американського кіно, що йде туди, звідки був чутний страшний звук, я з тих, хто встаючи перед вибором "завмри, або біжи" завжди обере "завмри".

  І тоді, лежачи під ковдрою на ліжку, повернувшись лицем до темного проходу і вглядуючись в непроглядну темряву своєї, колись такої затишної квартири, я і не могла подумати, що все це — тільки початок..

  Я пролежала так хвилин десять, хоча тоді мені здавалось, що прошло вже більше, ніж може йти вічність, а в думках пульсувало лише дві думки: "Скоріше б вже ранок" і "Треба буде покликати майстра завтра, щоб оглянув труби, ну бо це ж ненормально". І тут сталося те, чого я не забуду вже ніколи: я лежу, дивлюсь у темреву, і на фоні оцього спадно-наростаючого, але вже стихаючого гулу починаю чути ще щось..так краєчком вуха, таке щось хлюпаюче, тоді в мене одразу думка промайнула, що трубу напевно прорвало, вода почала текти, я вже хотіла було підірватись і все таки піти перевірити, що там коїться, але раптом моє ліжко почало труситись, в мене натурально зупинилось серце, я вам зуб даю..а в мене не те ліжко з закритим дном, в мене під ліжком може впевнено так поміститись здоровий амбал..я тоді так злакалась, відповзла на середину постілі і намагалась навіть не дихати, а вона все трясеться і трясеться, я вже подумала, може це землетрус, але в моєму районі не може бути землетрусів, та і нічого, крім мене з ліжком, не трусилось..і ось я вже сиджу плачу, і молюсь, щоб все це скоріше закінчилось, як тут ті хлюпаючі звуки переросли у щось більше: складалось враження, що хтось босими і мокрими ногами хлюпає по підлозі і, як тільки я про це подумала, як це реально переросло і стало схожим на кроки..кроки, що прямували до моєї кімнати..вони спочатку йшли так спокійно і ніби трохи збиваючись, але потім почали набирати силу і вже бігти до мене, а я дивлюсь у ту темряву, прямісінько в коридор звідки я їх чула і нічого не бачу! Ні-чо-го! А воно вже натурально біжить і хлюпає, і ось, йому ту до мене пару кроків добігти і я вже не витримую і все так закрутилось, в голові каша, кроки, ліжко труситься, страшний гул у вухах, голова взривається і цей..запах вогкості і щось ще..мозок вже не реагує ні на які сигнали і я просто відключаюсь..