"Наш дім — наша фортеця..?"

  Усі ми звикли до того, що наш дім — наша фортеця, але тепер я можу с стовідсотковою впевненістю сказати, що цей вислів настільки ж вірний, наскільки хибний.. Всі ми закриваємо двері, коли заходимо додому і ставимо ґрати на вікна, живучи на першому поверсі, боючись того, що нас можуть пограбувати, чи вбити, всі ми виключаємо прилади з розеток, коли вони нам не потрібні, тому що боємося короткого замикання і, як наслідок, пожежі, всі ми робимо немало чого, щоб зміцнити нашу "фортецю", але іноді ми забуваємо про те, що ворог може критись десь там, позаду наших спин, там, де ми б і не шукали, там де ми б і не подумали оборонятись від нього і він може бути куди страшніший, ніж інші думають. 

  Мене звати Ліля і я студентка третього курсу медичного факультету. І пару місяців тому мої батьки в честь мого дня народження подарували мені квартиру. Ми сім'я небагата, тому для мене це був дійсно дуже дорогий, як і в фінансовому, так і в моральному плані подарунок. Так, квартира не була великою і з євро ремонтом, це була маленька, затаскана однушка на першому поверсі в спальному районі мого і так маленького міста, але мене це ні краплинки не засмутило, оскільки я вже давно мріяла про своє власне житло, яким би воно не було, бажала нарешті жити окремо від батьків, бути самостійною і як то кажуть, незалежною і дорослою, але моє навчання, навіть на бюджеті, виходило не дешевим, я вам так скажу, і навіть враховуючи те, що мені ще і стипендію платили, мені всеодно не вдавалось скопити собі хоча б на нормальний телефон, не те, що на квартиру, тому коли мені вручили ключі від моєї так бажаної свободи, я була просто взахваті!

  Хоч і меблів в моєму новому житлі особливо не було — стіл та два стула, коли ми з батьками перевезли туди мої речі, стало всяко краще і дуже навіть затишно, знаєте. Я повісила на стіну своєї кімнати постери і картинки, штучні зелені листки і світлодіодну стрічку, обставила кожний куточкок квартири так, як мені подобається, короче кажучи облаштувала своє гніздечко як слід. 

  Місяць проживання пройшов нормально: батьки висилали мені трохи грошей, коли могли, я щось відкладала зі стипендії і жила собі, горя не знала, ну..як не знала..враховуючи той факт, що вчусь на медичному, тут в принціпі все життя стає горем, але я по життю оптиміст — завжди намагаюсь знайти щось хороше в тому, в чому його і близько бути не може, тому хоч і я давно вже забула що таке нормальний, здоровий сон і відсутність стресу з тривогою, всеодно намагалась триматись в тонусі і взагалі триматись на плаву. В мене повинні були бути важливі екзамени через два тижні тому я намагалась посвятити усю себе в навчання і посвятила б якби не одна, як би так по-м'якше мовити, ем, цікава і весела, щоб її, ситуація: сусіди зверху мене затопили.. в них там чи прорвало щось, чи що, але в мене намокли абсолютно всі стелі, крім туалету з ванною кімнатою і найприкріше те, що більш за всього дісталось саме моїй кімнаті, де я сплю і взагалі проводжу найбільше часу! Я досі не знаю, що там в них сталось, але мені це так і не відшкодували, уявляєте?! І напевно не вдшкодують вже ніколи..

  І ось замість того, щоб готуватись до екзаменів я цілу неділю маялась, викликаючи спеціалістів, котрі б просушили б мені все це неподобство спеціальним осушувачем повітря, а другу неділю намагалась вивчити весь матеріал, але таким чином, зилишивши себе без сну і підвергнув себе ще більшому стресу і переживанню щодо того потопу, зіпсувала собі здоров'я і нерви, так і ще і не вивчила толком нічогісінько! Ще і цей запах вогкості..він так дратував мене, від нього двоїлось в очах, але як все це пояснити прєподу, коли йому кожен третій намагається вчухати якусь діч, про те, що його лекції з'їв пес? От і мені не вдалося. Мене послали на перездачу, на підготовку до котрої мені знов дали два тижні. В той день пам'ятаю, що повернулась така обурена додому і одразу завалилась спати, ні їсти мені не кортілось, ні в душ навіть сходити, і я вам так скажу, це була найстрашніша ніч у моєму житті..

  Тут слід роз'яснити, що у мене в квартирі постійно чутно як гудять труби, але знаєте, почути їх можна якщо тільки прислуховуватись, а так їхні звуки взагалі-то можна і не помітити. Так ось, прокинулась я від того, що труби гуділи, але не так як раніше, це було схоже..знаєте, коли над вами пролітає літак, такий дикий і пронзаючий голову гул, наростаючий, набераючий оброти, ось такий саме звук тоді я почула, саме від нього я і прокинулась посеред ночі. Цей гул то набирав обороти, то збавляв їх настільки, що складалось враження, що мені все це наснилось, але як тільки я розслаблялась, він починав гудіти з новою силою, да так, що вуха починало закладати. А я могла тільки лежати..поворухнутись було дуже страшно..я не з тих героїнь американського кіно, що йде туди, звідки був чутен страшний звук, я з тих, хто встаючи перед вибором "завмри, або біжи" завжди вибере "завмри", і тоді, лежачи під ковдрою на ліжку, повернувшись лицем до темного проходу і вглядуючись в непроглядну немряву своєї, колись такої затишної, квартири я і не могла подумати, що це все тільки початок..

  Я пролежала так хвилин десять, хоча тоді мені здавалось, що прошло вже більше, ніж може йти вічність, а в думках пульсувало лише дві думки: "скоріше б вже ранок" і "треба буде покликати майстра завтра, щоб оглянув труби, ну бо це ж не нормально". І тут сталося те, чого я не забуду вже ніколи: я лежу, дивлючь у темреву, значить, і на фоні оцього спадно-наростаючого, але вже стихаючого гулу починаю чути ще щось..так краєм свого вуха, таке щось хлюпаюче, тоді в мене одразу думка промайнула, що трубу напевно прорвло, вода почала текти, я вже хотіла було підірватись і все таки піти перевірити, що там коїться, але раптом моє ліжко почало труситись, в мене натурально зупинилось серце, я вам зуб даю..а в мене не те ліжко з закритим дном, в мене під ліжком може впевнено так поміститись здоровий амбал..я тоді так злакалась, відповзла на середину постілі і намагалась навіть не дихати, а вона все трясеться і трясеться, я вже подумала, може це землетрус, але в моєму районі не може бути змлетрусів, та і нічого крім мене з ліжком не трусилось..і ось я вже сиджу плачу, і молусь щоб все це скоріше закінчилось, як тут ті хлюпаючі звуки переросли у щось більше: складалось враження, що хтось босими і мокрими ногами хлюпає по підлозі і як тільки я про це подумала, як це реально переросло і стало схожим на кроки..кроки, що прямували до моєї кімнати..вони спочатку йшли так спокійно і ніби трохи збиваючись, але потім почали набирати силу і вже бігти до мене, а я дивлюсь у ту темряву, прямісінько в коридор звідки я їх чула і нічого не бачу! Ні-чо-го! А воно вже натурально біжить і хлюпає, і ось, йому ту до мене пару кроків добігти і я вже не витримую і все так закрутилось, в голові каша, кроки, ліжко труситься, страшний гул у вухах, голова взривається і цей..запах вогкості і щось ще..мозок вже не реагує ні на які сигнали і я просто відключаюсь..