"Пацієнт №1095"

  Руснявий хлопчина з цуценячими оченятками блакитного, як липневе небо, кольору, йшов по темному і майже завжди безлюдному провулку, освітленного лише одним мерзенно жовтим і тускним ліхтарем, одягнений лише в легеньку кофточку, замизгані штани, що були вже занадто маленькі для нього і старі, вже явно кимось до нього поношені, кросівки, фірму яких і не розбереш зараз, і це не дивлячись на те, що на вулиці листопад місяць.. Десь в далині промайнув так жаданний силует: молода жінка, років дев'ятнадцяти, мабуть студентка. Хлопчина боляче вщипнув себе за носа і згадав як тато продав його велосипед, на котрий він чесним трудом збирав рік, миючи фари проїжджаючих повз нього машин. І ось. Сльози навернулись на його очі..він почав хникати і невпинно озиратись по сторонах, вдаючи, що когось шукає.

— Сонце, ти загубився? — спитала дівчина, підійшовши до нього.

  "Чому кожна з них завжди питає одне і теж? Чому всі вони йдуть по чіткому сценарію? Ось зараз вона напевно спитає як мене звати і додасть щось типу "Ти знаєш де ти живеш?"", — подумав хлопчик, дивлячись на жіночку с під лоба, але з ролі не виходив. Сльози. Брови вигнув. Хникай. Мямли.

— Та-ак, — протягнув він, шморгнувши носом.

— Як тебе звати, котику..? Пам'ятаєш де знаходиться твій дім, чи може номер телефону одного з батьків?— співчутливо поглянувши йому в очі, засюсюкала вона.

  "А ось це щось новеньке) Ніхто ще не питав номер телефону батьків. А на рахунок імені..ким же мені бути сьогодні? Толік був вчора..Андрій мені просто набрид..мм, о, придумав!", — очі його заблестіли, але він все так само, захльобуючись у сльозах і соплях, йому все ж було холодно, промямлив:

— Стас..я не з-знаю номер..але пам'ятаю де живу..можете мене провести, будь лааасоочкааа? — засвітився від фальшивої надії хлопчина і схватив жіночку за зап'ястя.

  Він взагалі відкликався на будь-які імена, в нього ніколи не було якогось конкретного: сьогодні він Стас, через два тижні Льоша, через місяць Максим. Цей хлопчик завжди працював по одному плану: він виходив на вулицю, проходив у безлюдні місця увечері, ловив тільки жінок від шістнадцяти до двадцяти п'яти років і вів їх додому, де їх зустрічав його батько, котрий люб'язливо запрошував "спасительницю" на чай і там же, на кухні вбивав її одним точним ударом в серце між третім і четвертим ребром кухонним ножем, котрим потім і відрізав від неї, і ще великої кількост таких як вона жінок, шматків м'яса, котрі розфасовував по пакетах і ховав в холодильник, поки його семирічний син спостерігав за цим і навіть іноді допомагав батьку. Матері своєї хлопчик не пам'ятав. Все що лишилось від неї у нього в пам'яті — це гнівні і образливі фразочки його папаши про те, які всі жінки повії і що її треба було вбити ще тоді, коли вона захотіла піти від нього. 

  Дні народження сина батько відмічав своєрідно: дозволяв хлопчику з'їсти той шмат м'яса котрий він захоче, а хлопець завжди знав, що саме він вибере, він був дуже добре знайомий з будовою жіного тіла — знав, що найсмачнішою і найм'якшою частиною є боки, якщо в них нема жиру і грудна клітина, не враховуючи грудей, котрі згодяться тільки для того, щоб вийшов наваристий бульйон. 

  При обшуку квартири в якій і відбувалися всі ці жахливі події хлопчик спокійно зміг назвати в котрій баночці яка жінка знаходиться. "Оце тітка Маша, вона мала гарний годинник, а оце Лариса, на неї в той вечір, коли я її зустрів вдома чекала маленька дитина з чоловіком і вона дуже за мене хвилювалась", — говорив він спокійним..занадто спокійним голосом. 

  Я працюю з цим хлопчиком вже пів року з тих пір як його батька нарешті пов'язали після того, як одна з його жертв змогла вибратись з полону людожерів і дати наводку спецслужбам на цього аморального виродка. І за ці шість місяців мені досі важко скласти цілий психологічний портрет хлопчика: він завжди був тихим по відношенню до чоловіків, котрі намагались працювати з ним до мене, к жінкам навпаки був завжди відкритий і трохи дивно з ними поводився: принюхувався, облизувався, але обирав завжди худих і без примітних "поміток" на тілі. Все пов'язано з тим, що він вже давно звик аналізувати і маніпулювати: полював він завжди тільки на худих дівчат, бо жир не смачний і не придатний до вживання, лише для заправки чогось, або ще що, тих жінок у котрих не було тату, тому що у канібалів ходить думка, що люди з татуюванням на тілі не смачні, тому якщо у вас є тату, вам в цьому плані повезло. А коли було холодно і ризик того, що він приведе до дому жінку з "поміткою" зростав дуже сильно, він всю дорогу додому розповідав про те, що дуже хоче набити собі якесь тату і просив цих жіночок розповісти чи немає тату в них, вони звісно все розповідали, думаючи, що дитина зараз знаходиться у стресовій ситуації і їй просто треба відволіктись, тому вже до того, як двері в його квартиру відчинялись він вже знав повечеряє він сьогодні чи ні. Якщо ж улов закінчувався невдачею, він давав батьку характерний знак: говорив жіночці "дякую" і притулявся до батька, котрий також дякував і просто зачиняв двері, за котрими потім весь вечір було чутно звуки побоїв і лайок в адресу дитини.

  Інтуїція пацієнта під номером 1095 зросла настільки, що за хвилину розмови з жінкою він вже знав чим на неї можна надавити, як з нею далі розмовляти і як до неї знайти такий підхід, щоб втертись у довіру настільки близько, щоб він зміг наблизитись до неї і наприклад вкусити за руку або шию. Він зчитував свою здобич дуже майстерно, навіть я — психіатр зі стажем тридцять років досі такого не вмію. Він був готовий терпіти будь-яке відношення до себе, якщо це в близькому майбутньому дасть йому пожнати якісь свої плоди, але коли йому сказали, що якщо він продовжить нападати на молодих медсестер, його переведуть до лікарки, котра буде набагато старше за них, він притих, почав вести себе більш стримано, він змінив свою тактику і наче справжній хижак почав вистежувати нові доріжки до своїх жертв: тепер вигодою для нього стало те, що входячи у розташування і отримуючу благосклонність якоїсь однієї жіночки він міг отримати подвійну порцію сніданку, обіду або вечері, якісь солодощі і привілегії яких у інших дітей не було, а коли йому відмовляли він переключався на іншу наглядачку, повністю забуваючи про колишню пассію. Вам напевно цікаво як я взагалі знайшла підхід до хлопця, котрий бажав спілкуватись тільки з молодими лікарками нашої психіатрії? А ніяк. В мене досі не вийшло заполучити від нього хоч слово, тому я, прослідивши його тактику, стала грати з ним у його ж гру, але в же по своїм правилам: замість мене з ним говорила моя асисентка у вільний для нього час, саме їй він розповідав все те, що тепер знаю я, а вже моєю задачею було зіставлення питань на слідуючий день. Я не могла прописати хлопцю ніяких ліків, тому, що, судячи з аналізів і тестів, він був абсолютно психічно здоровим хлопчиком, готовим до співпраці і діалогу, але на ділі це була дуже замкнута в собі дитина, котра вміла заплутувати та обманювати і дуже добре користувалась тим вмінням. Але слід також сказати, що при розмові з моїм пацієнтом кожна з говоривших з номером 1095 не виявила в нього симптоми або хоча б натяк на симптоми жалю за скоєне, або ж страху чи огиди щодо своїх дій. Було таке враження, що хлопцю все одно..жінки певного віку для нього були лиш шматом ходячого м'ясу, інших в його світі просто не існувало, було враження, що інших він ні бічать ні чує. До своїх однолітків номер 1095 ніколи не проявляв особливого інтересу, хоча була в нас колись дівчинка, знову повторюсь, що хлопчик ніколи не проявляв інтересу до свого полу, особисто я це пов'язую з тим, що єдиним чоловіком, з котрим він до цього хоч якось контактував, був його батько-тиран, якого хлопчик недолюблював, якщо говорити м'яко, але ніколи не боявся. Так ось, зацікавився він дівчинкою, звали її Настя, їй на той момент було сім, вона потрапила до нас після того як її забрали з сім'ї, в котрій вона була об'єктом насилля як фізічного, так і морального. Вона була сліпою: її мати, в черговий раз знющаючись над нею по п'яні, взяла в руки розколений паяльник, котрим її чоловік щось у той момент лагодив і прожгла дівчинці очі..на щастя, або вже може на жаль дівчинку вдалось врятувати, її одразу після одужання доставили у моє відділення: вона також була однією з моїх пацієнтів. Хороша була дівчинка, така знаєте світла і добра в неї була душа, не дивлячись на те, що з нею робили люди, її власні батьки.. Ну і одного разу, проходячи повз дитячої кімнатки я помітила як вони спілкуються і чесно кажучи для мене це був шок, ніколи такого не було, а тут бац і він спілкується з однолітком, хай і з дівчиною, мене тоді накрила якась ейфорія і нажаль я розслабилась, подумала, що навіть може він йде на поправку і скоро ми зможемо передати вже дійсно здорового хлопчика в руки спеціальної служби, котра потім дасть йому новий дім, але тоді я повинна була думати зовсім не про це..через тиждень дівчинку знайшли мертвою у своєму ліжку. Без очей...було таке відчуття, що їх просто викалупали звідти виделкою..але так і виявилось: №1095 того вечора не здав виделку після вечері, в чому була винна санітарка, котру після цого інциденту звісно звільнили, пробрався вночі у палату дівчинки, котрій за годину до сну дав сильньодіючі пігулки глибокого сну, говорячи, що це такі цукерки, котрі ми досі не знаємо де і як він спер, і цією виделкою почав викалупувати їй очі і їсти їх, поки всі інші в палаті спали. Ні тобі криків, ні шуму. Все зроблено з лякаючою точністю і посилом, бо на питання "навіщо?" відповів, що йому було цікаво, які на смак сліпі очі. А потім додав, що не дуже.