"Сусідка"

Я ще з дитинства полюбляв спостерігати. Абсолютно за всім: мені було цікаво розглядати якісь детальки в іграшках, цікаво, як влаштовані складні механізми різних приладів, мені подобалось роздивлятись зірки на небі і шукати сузір'я, але найулюбленішим моїм заняттям і навіть захопленням завжди було спостерігати за вікнами будинків навпроти. Думати і гадати, що за люди там живуть, чому вони не сплять вночі, що коїться в їхніх головах? У кожного вікна є своє особисте життя, і мене бавило розуміння того, що я був ніби невидимим спостерігачем цього життя, знаючи, що об'єкт чи навіть об'єкти мого спостереження навіть не здогадуються про мене. І нещодавно я поплатився за свою надмірну зацікавленість..

  Знаєте, я завжди мріяв жити у власному будинку, мати великого службового пса, котрий буде охороняти мене, мати можливість в будь-який момент посмажити шашлиндоси на мангалі, або врубити музло на повну катушку, коли мені заманеться. Хочу — ходжу голий у своєму будинку, хочу — кричу, хочу..та взагалі, що хочу, те і роблю! Повна свобода дій. Це завжди манило мене. Тим паче я працюю віддалено, тому переїзд у глухомань абсолютно нічого для мене не змінює, головне, щоб інтернет і зв'язок були нормальні. Звісно я знав, що у кожної медалі є дві сторони і інша сторона саме цієї медалі була в тому, що власний будинок і територія — це велика відповідальність. Кожної пори року ти повинен слідкувати за чистотою і порядком: восени — згрібати і викидати у компостну яму опале листя, взимку — розчищати парковочну доріжку перед домом від снігу, восени і влітку — видерати купу бур'янів, котрі будуть невпинно намагатись знищити акуратно покладену плитку, проростаючи крізь неї, косити траву, доглядати за садом. Хтось скаже, що краще вже жити в квартирі, ніж мати такий головняк, але я скажу, що мені начхати на те, що ви там думаєте, мені дуже хотілось жити у власному невеликому будиночку і я був готовий миритись з будь-якими труднощами..але....мені не вдалося навіть тижня прожити в тому домі, про котрий я мріяв все життя..

  Ну, ви напевно вже здогадались з мого прологу, що нещодавно я нарешті скопив потрібну суму на покупку дому, на котрий відкладав не мало часу. Документи, огляд будинку і невеликої території, ключі, останні наставницькі прохання вже минулих господарів, котрими була заміжня пара з дітьми, і ось нарешті: я один. Один у таких для мене гігантських, після маленької квартири, 150 квадратних метрах. Я сидів ще хвилин десять на дивані, котрий був єдиним, що лишили мені господарі, і просто посміхався як маленький хлопчина, котрому нарешті, після його довгих і нудниг вблагань, батьки купили приставку. Мене захопило почуття ейфорії. Я завжди любив переїзджати, особливо в те місце, в котре дуже довго хотів, в котрого була хороша енергетика, в котрому я почував себе комфортно. Мені подобався сам той факт, що я щось змінюю у своєму житті після довгої і набридливої рутини. Для мене це рівносильно фразі "Почати життя з чистого листа", навіть не дивлячись на те, що я не переїхав в іншу країну або місто, а просто переїхав за місто, у невеличкий, людей на тридцять всього, приватний сектор, для мене це ще одна можливість і шанс організувати свою долю інакше і змінити своє життя на краще, і я не можу упустити таке. Саме тому я підскочив як вжалений з того дивану і понісся до своєї тачки, щоб занести у дім речі. Так, їх було не так багато, але мені і того, що в мене було, вистачало з головою. Звісно, кортілось мати і плазму велику і масажне крісло, але: "Переїду і тоді розживуся речами", — думав я, коли тільки обирав для себе будинок на сайті продажу нерухомості. Але мені не судилося цього зробити..

  Розкладуючи речі на їхні нові місця, я настільки занурився у свої думки про те, що треба буде познайомитись з сусідами, позвати сюди друзів, заїхати сьогодні в магазин, що не одразу почув, що до мене стучать. Відірвавшись від коробки з книжками, я підбіг до масивних вхідних дверей і подивився у вічко: там стояв якийсь мужик років тридцяти, а то і більше, однозначно старший за мене, з чорною кепкою на голові..та він весь був у чорному, але мене одразу зачепив фірмений золотий значок поліції на його правому плечі.

 "Може це мій новий сусід? Або, що більш ймовірніше, міський патрульний? Побачив, що тут щось коїться і прийшов першим познайомитись?", — на радощах подумав я і, не гаючи ні секунди, відчинив двері.

— Добрий день. Поліція. Патуль. Сержант Брюхов, — відчеканив той і протягнув мені руку, — побачив, що тут щось коїться, ось зайшов познайомитись. Як влаштувались?

— Добрий день! Мене Паша звуть. Та все добре наче.

— Василій.

— Проходьте, не стійте на порозі. Та я ось тільки сьогодні заїхав, зараз речі розбираю, ви не звертайте уваги на безлад, — добродушно посміхнувся я, — може вам чаю? Уж звиняйте, кави немає, я сам її не п'ю.

— Ні, нічого не треба, не переймайтесь цим, я просто зайшов познайомитись, подивитись чи не потрібна вам допомога, тому більше не смію вас затримувати, якщо що, ось моя карточка з номером телефону, ну може трапиться що, телефонуйте короче.

— Добре, дякую. До побачення, ви також заходьте, якщо щось треба буде, не соромтесь.

  Я зачинив за поліцейським двері і далі пішов розбирати речі, поклавши візитку на тумбу поруч з ліжком, ну точніше поки матрацом. Я завжди поводив себе ввічливо з людьми, котрі були старші за мене: просте виховання, особливо якщо ця людина служить в органах. Хоч проблем з законом я ніколи не мав, але таких дядь чомусь завжди побоювався і намагався не наражатись ні на який конфлікт. 

  Час пролетів швидко, поки я з'їздив в магаз за продуктами, вже добряче так стемніло, але єдине, що залишилось незмінним —  патрульна машина, котра стояла за декілька будинків від мого дому.

"Ну, може цей сержант Брюхов там живе, або ще щось, мало що могло статись", — подумав я, відчиняючи, чомусь заклиневші двері, ключем. Я ще тоді подумав, що це дивно: коли виходив і зачиняв їх, все нормально було, а тут ні туди ні сюди. Ну і мені в голову прийшла геніальна, як мені тоді сдалося, ідея: позвати цього Василія допомогти, може він в цьому розбирається, машина ж тут, а він повинен бути в ній.