"Лови її!"

  Знаєте, згадуючи свою молодість багато хто потрапляє у прекрасні, часом настольгічні моменти і спогади зі свого життя, багато хто знову хоче пережити ті часи, відчути знову ті емоції безтурботного періоду гулянок на хатах, гучних вечорів і звуку скляних бокалів, наповнених алкоголем, що стукаються під громоголосе "Будьмо!". Що на рахунок мене, скажу тільки те, що мені б дуже хотілось просто стерти з пам'яті те, що сталось зі мною і моїми, близькими на той момент, друзями у далекому 2015 році.

  Звати мене Катя, зараз мені 27 років, а тоді було 19, як зараз пам'ятаю: зима була люта. В хорошому сенсі цього слова: снігу випало добряче, вперше за багато років замість розмазаної багнюки на вулиці, мій погляд радував сліпучий сніг, що гарно переблискував на сонці, котре іноді виходило крізь снігові хмари. В ту зиму мене і ще двох моїх друзів і по сумісності одногропників на черговій нашій "зустрічі" відвідала геніальніша і така, на перший погляд, проста думка — зняти дешеву хату десь поблизу академії всім разом, обумовлюючи це тим, що утрьох і платити менше треба буде, і прокидатись разом і разом йти на навчання, та і взагалі жити буде набагато легше і веселіше, ну і не так страшно звісно. Ну і знаєте, коли вже мозок освіжився від гулянки, я якось позабула про цю ідею, як і Маша — та сама подруга, а ось Макс — її хлопець, дуже навіть захопився бажанням знайти і зняти таку квартиру, про що постійно забивав нам з Машею мізки.

  Але одного разу в наш сумісний чат у телеграмі прилетіли фоточки чергових апартаментів і підпіс Макса знизу: "Ціна така дешева, треба брати зараз, поки ще є така можливість, дівчатка!". Приміщення мені одразу не сподобалось: по оку били різкі жовто-блювотинні тона від економ-лампочок, мінімальна кількість меблів і вузкі довгі коридори, що з'єднували між собою декілька кімнат з дуже дивним плануванням самої квартири, котра і до того ж знаходилась на восьмому поверсі..та і ціна...тоді згадалась приказка про безкоштовний сир, що буває тільки у мишоловці, але Машу з Максом здається нічого не дивувало. Хоча я і їх зрозуміти можу: ми студенти, нам добре якщо взагалі є на що поїсти, а якщо ще і є можливість знімати квартиру не далеко від шараги, то і взагалі жалкуватись і нити не прийнято, та і вблагання друзів також робили свою справу, тому в мене не залишалось нічого, крім просто відповісти "ну добре", хоча в мені все так і кричало, що щось з цією квартирою було не те: знаєте, те саме почуття важкості і дискомфорту, відчуття, що за тобою хтось спостерігає і тобі ні в якому разі не можна дати йому зрозуміти, що ти його відчуваєш..в таких місцях туга ніби стає матеріальною, вона просачується в усе, вона починає крапати з іржавого крану у ванній кімнаті тихими ночами, чорною пеленою застеляти і так погано освітлену кімнату, білим покинутим павутинням колихатись в темному закуточку під стелею, такі квартири потихеньку зводять з розуму, вони наче вбивають своїх хазяїв, змушуючи тих кидатись з вікон, або звертатись до лікарень, котрі надають психологічну допомогу..але мене заспокоювало те, що я там буду жити не одна.

  Максим у той же вечір зідзвонився з орендарем. Ним виявилась бабуся, шістдесят років. Судячи з пересказу Макса, вона була не проти, що в квартирі будуть жити три людини нашого віку, але Марія Федорівна, як вона йому представилася, домовилася, що буде чекати нас у квартирі в призначений час і дату, щоб детальніше обговорити умови оплати і проживання, ну і взагалі познайомитись побилжче, пообіцявши до нашого приходу напекти булочок. Знаєте, це придало мені якого неякого, але відносного спокою, тому моя тривожність трохи схлинула, даючи змогу розслабитись, але думка про переїзд всеодно тяготила мене десь в області грудей.

  Це був четвер, коли я почала збирати речі. Все в той день йшло якось не так: все валилось з рук, постійно губились потрібні речі, котрі я клала на саме видне для себе місце, в мене нещадно боліла голова, а перед самим виходом на місце зустрічі, з котрого ми всі разом повинні були занести речі у квартиру і піти у магазин купити їжі на перший час, в мене зщезли ключі від вхідних дверей, котрі знайшлись аж під тумбою в передпокої. Нарешті попрощавшись з батьками я трохи спізнилась, але все ж зустрілась з Машею і Максом біля місця зборів, після чого ми попрямували прямісінко до того дому.

  Постукавши в хиленьки двері квартири під номером 34, нам відкрила маленька бабуся з приємним лицем і великими окулярами, за якими були не менш великі очі, через товсту лінзу, через що складувалось враження, що це та сама стеріотипна мила і тепленька бабуся з якогось мультфільму. Прийнявши нас з тією ж привітністю, вона провела нас на кухню, в котрій запах свіжоспечених домашніх булочок змусив мій шлунок заурчати, а слину виділятись сильніше звичайного. Ми з нею розговорились, і тільки після години нашої зустічі вона нарешті сказала:

— Ну що, дітки, на вас подивилась, ви люди добрі, тому ось ваші ключі, передоплату за перший місяць можете віддати зараз, або коли вам буде зручніше.

— Та ми зараз, — безцеремонно перебив її Макс, вже діставши конверт з потрібною сумою.

— Ой, ну добре-добре. Що ж, тоді не буду вас тут відволікати, облаштовуйтесь, пригощайтесь булочками, номер мій у вас є, якщо що одразу мені телефонуйте, — посміхнулась Марія Федорівна і вже було попрямувала до виходу, але раптом зупинилась, ніби згадуючи щось, що забула сказати, а потім різко повернулась виставивши перед собою вказівний палець, котрим легенько потрясла, — а, ось іще що, я ж розумію, ви ще молоді, кров кипить, але попрошу не шуміть тут вночі, все ж дім в нас не новий, сусіди у вас в основному мого, тобто вже пенсіонного віку, тому..

— Добре-добре, не хвилюйтесь, Марія Федорівна, все буде добре. — ніби бажаючи її поскоріше спровадити, подала голос Маша.

— Ну добре, тоді на все добре, малята!

— А..чому квартира така дешева..? — раптом само собою вирвалося з мене питання, котре мучало мене ще з першого дня, як я побачила ці апартаменти на фотографіях.