Розділ 10

Лія

Спогад Захара налякав мене так сильно, що моє серце усе ще нестримно гупало в грудях. Я не очікувала почути таке від нього. Мабуть, мала б радіти, що йому вдалося згадати хоча б щось, але чи це справді було так необхідно? Деякі речі хочеться забути на все життя. Цей момент для нього, ймовірно, був саме таким. Захар ніколи не розповідав мені цього раніше. Він інколи ділився тим, що вітчим не надто добре ставився до нього, але про його рідного батька я не знала абсолютно нічого. Якщо цей спогад правдивий, то я розумію, чому Захар ніколи не розповідав про нього.

Я спостерігала за тим, як перед очима змінюють краєвиди, борючись з бажанням повернутися до Захара. Очевидно, що він не був у порядку. Я могла б підтримати його, але ж він сам не захотів мене поруч. Я насупилася, спершись чолом до віконця автомобіля. Чому мене взагалі це повинно хвилювати? Я наказувала собі не пройматися співчуттям до Захара. Раніше мені здавалося, що він заслужив абсолютно усе, що з ним сталося, а зараз я усвідомлювала, що надто багато не знала про нього.

Коли таксі зупинилося біля воріт одного з особняків, я вийшла на вулицю та поправила сумочку на плечі. Я трохи нервувала, хоча й сама захотіла цієї зустрічі. Після такого спогаду Захара у мене з'явилося багато запитань. Він би не зміг дати мені відповідей, опираючись на свою ситуацію, тому я вирішила отримати їх самостійно. Я глибоко вдихнула і швидко попрямувала вперед.

Я помітила здивування на обличчі матері Захара, коли вона побачила мене на порозі дому її чоловіка. Вона здивовано здійняла обидві брови, а потім натягнуто усміхнулася мені. Мабуть, впізнала. Ми не спілкувалися раніше, але інколи перебували на одних світських заходах. Востаннє — на весіллі Алекса і Вікторії. Я лише знала, що її звати Інна.

— Добрий день, — привіталася я. — Мені треба поговорити з вами.

— Мене не попереджали про твій прихід, — пробурмотіла жінка, але відступила, щоб я змогла пройти всередину. — Артур повіз нашу доньку на чемпіонат з фігурного катання. Я вирішила залишитися вдома. Можливо, ти хотіла поговорити саме з моїм чоловіком? Він наче говорив, що ви поки не узгоджували оплату за те, що ти робиш для Захара.

— Ні, я хотіла поговорити конкретно з вами.

Я зупинилася в коридорі та оглянулася на жінку, яка уже встигла підійти до мене. Вона підняла свою руку, на якій виблискував дорогий годинник.

— У мене не так багато часу, — сказала жінка, — але думаю, що зможу виділити для тебе декілька хвилин. Проходь!

Вона махнула в бік входу до вітальні. Краєм ока я помітила, що Інна поправила на собі піджак білого кольору, після чого попрямувала вперед, ведучи мене за собою.

Вітальня була просторою та великою з красивими дорогими меблями з темного дерева. Я зупинилася поруч з великим шкіряним диваном білого кольору та опустилася на нього. Він був настільки білосніжним, що я боялася навіть рухатися на ньому і задумалася про те, чи не забруднила часом пальто, коли їхала сюди.

— То про що ти хотіла поговорити? — спитала мама Захара.

Вона опустилася на диван поруч зі мною, елегантно схрестивши ноги. Жінка вирішила не тягнути з цим і одразу ж перейшла до справи. Її усмішка була такою широкою, що я завагалася у її щирості.

— Захар дещо згадав, — сказала я. Помітила, як брови жінки злетіли вверх від здивування. — Ми спробували одну практику. Я не думала, що це подіє, але нам вдалося відтворити один спогад з дитинства.

— Справді? Думаю, що це чудово. Я рада, що у Захара нарешті з'явився прогрес.

— Це не зовсім хороший спогад. І, відверто кажучи, я сподіваюся, що це неправда. Саме тому вирішила поговорити з вами, щоб знати, як діяти далі.

Жінка помітно напружилася та максимально випрямила свою спину. Вона зчепила пальцями коліна і подивилася на мене так, що я мало не здригнулася від холоду в її блакитних очах.

— Що він згадав? — Інна намагалася звучати спокійно, але я помітила, що її голос затремтів.

— Це пов'язано з його рідним батьком, — відповіла я.

Жінка опустила погляд на свої ноги, обтягнуті вузькими білими штанами. Вона міцно стиснула губи та почала знервовано стукати носочком туфель по паркету.

— Захар згадав, як одного разу ви залишили його в рідного батька, — продовжила я. — Він сидів у якійсь маленькій темній кімнаті, коли за стіною його тато випивав з товаришем. Потім він заснув. Прокинувся від того, що щось впало. Він вирішив піти на кухню. Вже там побачив, як його батько вбив свого друга. Цей спогад налякав не лише Захара, але і мене. Я хочу знати, чи це правда?

Жінка звела свої тонкі брови ідеальної чіткої форми. Вона зітхнула, після чого уважно подивилася на мене.

— Це стара історія, — мовила вона байдужим голосом. — Так, батько Захара випивав. Між ним та його другом сталася суперечка. Це був...

— Не нещасний випадок, — сказала я раніше, аніж вона почала б виправдовувати батька Захара.

— Так, суд визнав це умисним вбивством. Його посадили на дванадцять років. У в'язниці в нього погіршилося здоров'я, тому за декілька місяців до завершення терміну він помер. От і все.

— Мене дивує, що ви так спокійно говорите про це.

— Захару було дев'ять, коли це сталося. Він був ще дитиною. Очевидно, що маленький хлопчик нічого не розумів. А після цієї ситуації ми обоє вирішили, що не будемо більше підіймати теми його рідного батька.

— Тобто ви хочете сказати, що за весь цей час Захар жодного разу не згадував про те, що сталося?

— Я сказала йому забути про це, — так просто відповіла жінка. — Він забув.

— Мабуть, недостатньо, якщо згадав це у всіх деталях, — буркнула я з відвертим невдоволенням. — Я можу з впевненістю сказати, що його це тривожило. Стати свідком такої жахливої трагедії, а потім самостійно давати собі раду з цим, бо мама сказала забути — це дуже складно. Так, він був дитиною, але його мозок усе пам'ятає.

— Інколи так трапляється. Це життя, Ліє. Усюди вбивства, смерті, трагедії, але ми продовжуємо жити. От і Захар жив.

— Він пропрацював це з психотерапевтом? — поцікавилася я.

— Я була молодою самотньою жінкою, — почала Інна, глянувши мені в очі. — Розлучена та з дитиною на руках. У мене не було абсолютно нікого, хто міг би мені допомогти. Без освіти, роботи та грошей. Я влаштовувала своє життя.

Вона розвела руками, наче її байдужість до сина була цілком виправданою.

— Чому ви залишили його з ним? Чому віддали сина батькові, знаючи, що він алкозалежний?

Жінка втомлено видихнула. Було помітно, що їй не подобалася ця розмова. Вона швидко глянула на свій годинник.

— Слухайте, Ліє, у мене запис до косметолога, а після цього тайський масаж. Залюбки б поговорила з вами ще, але трохи зайнята. Може, іншим разом?

Вона фальшиво усміхнулася мені. Її погляд зацікавлено блукав моїм обличчям, хоча вона і намагалася приховати це.

— Так, звісно, — погодилася я, відповідаючи їй такою самою усмішкою. — Але спершу дайте відповідь на моє запитання. Я хочу знати, чому ви залишали Захара з батьком у такому стані.

Вона невдоволено стиснула губи, знервовано перебираючи пальцями.

— Як вже казала раніше, я влаштовувала своє життя. Я була самотньою. Мої батьки померли, коли мені було всього вісімнадцять. У той самий рік я познайомилася та закохалася у свого першого чоловіка. Він був достатньо старшим за мене. За тодішніми мірками — немала різниця, але я подумала, що це мій шанс. Я вийшла за нього заміж та завагітніла. У мене не було можливості навчатися, але я вважала, що мені цього й не треба. У нас з'явився Захар. Ще під час моєї вагітності чоловік інколи випав. Потім це перейшло в запої на декілька днів, а то і тижнів. Непорозуміння та сварки переросли в жорстокість і тиранію. Спочатку я терпіла, але потім вирішила розлучитися. На щастя, він не був проти. Ми з Захаром переїхали в орендовану квартиру. На той час він якраз пішов у школу. Я влаштувалася на тимчасову роботу, але цього було недостатньо. Мені хотілося хорошого заможного життя. Я розуміла, що без освіти, талантів та особливих вмінь не зможу нічого досягнути сама. — Інна перевела погляд на мене. — Мені потрібен був багатий чоловік. Кожного вечора я вдягла свою найкращу сукню, робила красиву зачіску, яскравий макіяж і йшла у ті дорогі місця, де зазвичай розважаються багатії. Захар був ще малим, тому інколи я залишала його з рідним батьком. Це нормально. — Жінка знизала плечима. — Нормально те, що я хотіла влаштувати своє життя. У той вечір я познайомилася з Артуром, а вранці уже дізналася про те, що сталося у квартирі мого першого чоловіка. Так, я сказала Захарові мовчати та нікому не розповідати про це. Ніхто не знає і не повинен знати. Сподіваюся, що ти розумієш це. Не варто ворушити минуле. Батько Захара помер, а сам Захар виріс у любові та достатку. Глянь на це все! — Інна підвелася, розвівши руками довкола. — Хіба він зміг би отримати усі блага, якби я не подбала про нас? Це було заради нього. Ти не маєш права мене засуджувати, Ліє.

— Вам варто поговорити про це з Захаром, — сказала я, підводячись слідом за нею. — Мені здається, що це завжди мучило його.

— Він не бачив батька з тієї ночі. Не розмовляв з ним і просто забув його. Ми обоє вважали його мертвим. Не думаю, що тепер щось змінилося, окрім того, що він по-справжньому мертвий. Пробач, але у мене більше нема часу на розмови.

— Так, звісно. На вас чекає косметолог і масажист.

Я не змогла приховати їдкі нотки у своєму голові. Ніколи раніше не думала, що мама Захара виявиться такою егоїсткою. Те, що вона вважала робить задля нього, насправді вона робила лише для себе. Я вирішила не дратувати її більше, тому попрощалася та пішла геть. Відповідей я отримала більше, аніж достатньо.

Мені не хотілося повертатися додому так рано. Сьогодні був важкий день. Я вирішила трохи розслабитися за чашечкою кави у кав'ярні, що знаходилася неподалік від дому Захара. Я довгий час просиділа за столиком, переглядаючи статті про те, як пропрацювати травму після побачених вбивств. Дуже шкода, що мама Захара була настільки зайнята особистим життям, що просто проігнорувала можливу психологічну травму її сина. Колись Вікторія розповіла мені, що Алекс у дитинстві знайшов свою мертву матір у ванні після того, як вона вчинила самогубство. Попри всю мою неприязнь до Артура Садика, він все ж забезпечив синові належне пропрацювання, бо той багато років відвідував психотерапевта. Захар же справлявся з цим сам, і я уявлення не мала, як насправді те жахіття подіяло на нього. Я навіть не зрозуміла, як засиділася у кав'ярні допізна. Уже нікого не було з відвідувачів, а бармен протирав барну стійку, невдоволено зиркаючи на мене. Мабуть, вони уже планують зачиняться.

Я швидко зібралася та вийшла на вулицю, де вже стемніло, а ще стало прохолодно. Спочатку я хотіла замовити таксі чи попросити Яна забрати мене, а потім чомусь згадала про Захара. Його будинок знаходився за десять хвилин ходьби звідси. Нічого ж не станеться, якщо я перевірю, як він почувається? І мені буде спокійніше, бо я весь день була надто стривожена цим усім. А якщо він знову прожене мене?

Я почала швидко йти вулицею вперед, поки не встигла передумати. Дійшла до його будинку дуже швидко. Помітила, що з вікон у вітальні та кухні відбивалося світло. Я глянула на годинник, який показував майже десяту годину вечора. Пізно для візитів. Я вагалася, але все ж наважилася піти далі. Коли зупинилася біля дверей, то глибоко вдихнула, а після цього постукала по дереву. Я зупинилася в очікуванні, що мені відчинять, але цього не сталося. Спочатку хотіла розвернутися та піти геть, але вирішила дати ще один шанс. Я натиснула на ручку дверей, і вона з легкістю піддалася мені. Схоже, Захар не замикає двері в цей час. Я увійшла в коридор і повільно попрямувала вперед. Тут було так тихо, але коли я підійшла до вітальні, то почула дивні звуки зі сторони кухні. Я пришвидшила свою ходу та завмерла, коли побачила Захара, що лежав на підлозі й корчився від болю. Я швидко кинула свою сумочку на підлогу та підбігла до Захара. Його очі були заплющені, а сам він міцно стискав свої щелепи. Вологі пасма прилипли до його чола тоді, коли усе тіло здригалося.

— О Боже... — прошепотіла я, опускаючись на коліна поруч з ним. — Захаре, що з тобою?

Він розплющив очі, глянувши на мене своїм затуманеним поглядом. Я налякано оглянула його з ніг до голови, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Не можу підвестися, — відповів він крізь стиснуті зуби. Його дихання було таким важким. — Ноги звело.

— У тебе, мабуть, судоми, — тихо сказала. — Я допоможу тобі підвестися і відведу тебе у твою кімнату.

— Це зараз мине. Я сам.

Мене інколи так сильно дратувала його впертість. Я вирішила проігнорувати його. Спочатку допомогла йому сісти, а тоді поклала його руку на своє плече та почала підійматися з ним. Захар іншою рукою сперся до стола, допомагаючи собі.

— Ти можеш іти? — спитала я, обійнявши його за тулуб.

— Спробую.

Я кивнула головою та почала повільно вести його спочатку до вітальні, а потім до кімнати. На щастя, вона була близько. Я помітила, як сильно тремтіли ноги Захара і як старанно він намагався приховати це. Його тіло опиралося на мене. Мені було важко, хоч він і намагався полегшити це тим, що тримався іншою рукою за стіну. Я чула, як глибоко він дихав. І моє дихання було так само частим. Коли увійшли до його спальні, я ввімкнула світло та провела Захара до ліжка. Допомогла йому лягти. Мій погляд опустився на його ноги, що все ще здригалися. Сам хлопець застогнав і закотив очі від болю. Я схилилася над ним. Піт виступив на його чолі та шиї. Я торкнулася долонею обличчя Захара, яке було таким гарячим.

— Усе нормально, — шепотів він, як мантру. — Я в нормі.

Але це не було правдою. Я не знала, що мені робити, але мусила хоч якось допомогти йому. Швидко зняла пальто, після чого побігла до ванни. Я набрала у миску холодної води та схопила чистий рушник. Коли повернулася до кімнати, Захар усе ще був у тому стані, в якому я його й залишила. Лише ноги, здається, тепер тремтіли менше. Я сіла на ліжко поруч з ним і намочила рушник. Почала обережно витирати ним його спітніле обличчя та шию. Через декілька хвилин приступ, схоже, минув. Тіло Захара уже не здригалося, але його груди все ще сильно здіймалися від важкого дихання.

— Ти налякав мене, — сказала я, витираючи його обличчя. — Часто в тебе таке?

— Інколи, — відповів він. — Зазвичай триває декілька хвилин. Це сталося раптово. Я впав і не зміг піднятися.

Я видихнула та забрала вологий рушник з його обличчя. Захар дивився на мене так, ніби запитував у себе, чи це справді я тут з ним?

— Навіщо ти прийшла? — поцікавився хлопець.

— Хотіла перевірити, чи ти в порядку. Як бачиш, прийшла саме вчасно. Думаю, це неправильно.

— Що саме? — Захар насупився.

— Те, що ти живеш сам. Ти досі дуже слабкий.

— Це не так! — заперечив він. — Таке буває лише після важких тренувань, коли я перенапружую себе.

— Але ж ти не тренувався сьогодні, — нагадала я.

Мій погляд був прикутий на хлопцеві, що знесилено лежав на ліжку. Він мав такий утомлений та виснажений вигляд, що мені на мить стало шкода його.

— Я тренувався, — прошепотів він. — Коли ти пішла.

— Тобі не можна тренуватися самому. Це небезпечно для тебе.

— Я знаю, але... — Захар відвів погляд до вікна та важко зітхнув. — Я втомився від того, яким безнадійним є насправді. Втомився вдавати, що в порядку, хоча це, чорт забирай, далеко не так! Дістало, що усі жаліють мене, наче це мало б мені допомогти. Я знаю, що більше ніколи не буду таким, як раніше. Аварія залишила слід у моєму житті до кінця моїх днів. І я зараз кажу не про ці огидні шрами, які мені доводиться ховати, аби не лякати інших. Я знаю, що ніколи знову не зможу сісти за кермо. Ніколи не зможу пробігти крос у швидкому темпі. Ніколи не зможу наважитися запросити дівчину на побачення, бо завжди вважатиму, що не гідний її. Деякі проблеми зі здоров'ям у мене залишаться до кінця життя, і я не хочу, щоб разом зі мною мучилися й інші. І якщо мені доводиться самостійно давати собі раду, то я робитиму це й надалі. Сам. — Він повернув голову в мій бік та уважно глянув мені в очі. — Цих "ніколи" надто багато, Ліє. Інколи я думаю про те, що краще б не прокидався. Бо ось це — абсолютно не нормальне життя.

Я не знала, що сказати йому на ці слова. Він завжди так завзято тренування і показував, що хоче повернути усе. Я навіть не помітила, як сильно це все тривожить його насправді. І Захар завжди таким був. Він ховав себе справжнього, придумав той образ, який показував мені раніше. Зараз він зовсім інший. Я завагалася всього на мить, але все ж легко поклала свою долоню на його праву руку. На його долоні не було рукавиці, тому це був прямий контакт. Ці шрами відчувалися дивно, але не зовсім неприємно. Помітила, як Захар насупився, коли опустив погляд на свою руку, якої я торкалася.

— А я рада, що ти прокинувся, — пошепки зізналася. — Коли сталася та аварія, то я так хвилювалася за тебе. І зараз хвилююся.

— Ліє, не треба...

— Тобі варто поспати, Захаре. Цієї ночі я залишуся тут з тобою, гаразд?

Мої слова відверто здивували його. Він завмер на декілька секунд, а потім кивнув головою. Я відчула приємне тепло всередині тоді, коли Захар усміхнувся мені так щиро.