Розділ 9

Захар

Я не міг дочекатися понеділка, щоб якнайшвидше побачити Лію. Її слова на перегонах зачепили мене. Вона така категорична щодо нас. Я начебто розумів її, адже вона зайнята, але з цим чомусь мені зовсім не хотілося миритися. Так, п'ять років — це дуже великий термін, але мені здавалося, що якщо почуття були справжніми, то вони б не змогли так легко зникнути. Принаймні у мене вони були. І з кожним днем вони, здається, ставали лише сильнішими. Я був схожий на наркомана, що страждав від ломки, бажаючи отримати чергову дозу. І Лія була такою для мене. Я був залежний від її голосу, усмішки, запаху... Від неї. Я переконував себе, що це тільки через те, що пам'ятаю лише її, але насправді це було щось значно глибше.

Я глянув на годинник, що показував уже трохи далі за десяту. Знервовано постукав ногою по підлозі, адже Лія досі не прийшла. Сьогодні вранці мій тренер повідомив, що не зможе приїхати до мене через сімейні обставини. Вперше за більш як чотири місяці я відмовився від тренувань, хоча міг самостійно займатися в спортзалі. Я чекав на Лію. І вже минуло майже тридцять хвилин від початку її робочого дня, але дівчина досі не прийшла. Ніби розумів, що запізнення — це нормально, але водночас дуже сильно хвилювався. А якщо з нею щось сталося?

Як тільки двері в дім відчинилися, я одразу ж оглянувся назад. Почувся гучний стукіт підборів, і Лія захекано забігла до вітальні. Вона всього на мить напружилася, коли побачила мене, а потім видихнула і розслабилася, спершись рукою до одвірка.

— Хух! Я трохи проспала сьогодні, — сказала дівчина. — Ще й на дорогах страшні затори. А ти чому не тренуєшся?

Вона почала розмотувати свій червоний шарф та розстібати ґудзики на бежевому кашеміровому пальті.

— У мого тренера сьогодні справи, тому в мене вихідний, — пояснив я.

— О... — Лія підняла обидві брови вверх. — Це, мабуть, добре.

Вона усміхнулася мені, хоча ця усмішка здалася натягнутою. Після того, як Лія зняла пальто, то підійшла до крісла, поруч з диваном. Я непомітно оглянув її з ніг до голови. Сьогодні на ній була коричнева шерстяна спідниця майже до колін, чорні колготки й білий гольф, що закривав її шию. Зовсім не схоже на той образ, який вона обрала для себе на перегони.

Лія опустилася на крісло і поклала ноутбук собі на коліна.

— Як почуваєшся? — поцікавився я.

Вона відірвала очі від ноутбука та подивилася на мене, звівши брови.

— Ем, добре, — відповіла вона. — Ти як?

— Теж. Просто ти сказала, що проспала. Думав, може, захворіла.

— О, ні! — Лія похитала головою. — Пізно лягла спати. Порушила свій режим сну.

— Знову була на перегонах?

Вона глянула на мене так, наче я відверто дістав її своїми запитаннями. Але мені здавалося, що я мав право запитувати, враховуючи, що Лія запізнилася. Я сперся руками до своїх колін та уважно спостерігав за дівчиною, очікуючи її відповіді.

— Думаю, тебе не повинно стосуватися те, чим я займаюся у свій вихідний, — буркнула вона.

Лія різко відвела погляд, насупилася та втупила очі в екран ноутбука. Я кинув головою та опустив її вниз, вивчаючи візерунки на сірому килимі, що лежав на підлозі. Це були темні та трохи світліші звивисті лінії, що тягнулися з одного кінця кімнати до іншого. Я зосередився на цих візерунках, намагаючись заспокоїтися. Сам не розумів, чому злився. Мабуть, від усвідомлення, що вона таки була з ним. Я міцно стиснув губи, відчуваючи дурне розчарування, що стискало мої груди. Лія зайнята. І вона сама казала мені, що у нас нема жодних шансів.

— Я знайшла одну цікаву практику, — її тихий голос відірвав мене від думок. — Думаю, нам потрібно спробувати. Це схоже на сеанс гіпнозу.

— Гіпноз? — перепитав я, піднявши одну брови.

— Швидше медитація, але більш заглиблена. Я читала, що це дуже часто практикують у складних випадках. Ми не будемо зосереджуватися на твоїх спогадах загалом. Візьмемо щось одне. Що б ти хотів згадати?

Лія зацікавлено схилила голову вбік, не відриваючи погляду від мене. Я не знав. Я хотів згадати абсолютно усе, але розумів, що поки це неможливо. Мені доведеться довго працювати зі своїм мозком. Можливо, навіть не вдасться повернути пам'ять повністю. З цією проблемою я почувався неповноцінним.

— Добре, — видихнула Лія. — Ми можемо повернутися у твоє дитинство.

— Дитинство, — пошепки повторив я. — Гаразд. Думаю, що ми можемо спробувати.

— Тобі треба зручно лягти на спину та максимально розслабитися.

Я підняв рукою свою праву ногу та поклав її на диван, після чого сів і ліг на спину. Мій погляд був прикутий до білосніжної стелі, а руки лежали складені на животі.

— Заплющ очі, — сказала Лія так спокійно. І коли я зробив це, то мені стало максимально затишно. — Слухай тільки мій голос, зосередься на ньому.

— Добре, — погодився я.

Вона ввімкнула якусь максимально спокійну мелодію, що діяла майже, як колискова.

— Глибоко вдихни, — почувся голос Лії, — і видихни.

Я зробив так, а потім ще декілька разів за її наказом. Мені вдалося розслабитися так, що я майже не відчував свого тіла. Це було щось схоже на медитацію та повне занурення всередину себе.

— Уяви, що ти підняв голову до нічного неба та побачив там велику кулю, — продовжила шепотіти Лія. — Вона велика, з яскравими червоними проміннями, що освітлювали все навколо. Вона заворожує тебе, манить до себе. Ти дивишся на неї та концентруєш на ній свою увагу. Вона помічає тебе та повільно опускається вниз. Всього декілька метрів, але тобі стає тепліше. Ця куля, наче сонячні промінчики, зігріває тебе. Спочатку ти відчуваєш тепло на пальцях ніг, але поступово воно підіймається вверх. Тепло тягнеться по твоїх ногах і ще вище, а куля тим часом наближається. І коли вона майже біля тебе, ти простягаєш їй руку. Промінчики торкаються пальців твоїх долонь, а тоді наче просочуються крізь твою шкіру та потрапляють у вени, насичуючи кров енергією сонця та вогню. Тепло протікає твоїми жилами. Так повільно, але врешті-решт воно потрапляє до твого серця і перетворюється на велику кулю. Тепер вона всередині тебе та постійно збільшується. Ти відчуваєш це?

Було дивно, але я справді уявляв усе так, як вона говорила. Мені здавалося, що у грудях щось було. Воно пекло та водночас зігрівало мене. І наче... Наче щось розривало всередині.

— Добре, — прошепотіла Лія. — Тепер уяви, що ти в кімнаті. Тут нікого нема. Лише ти та світло всередині тебе. Якого кольору стіни?

— Чорні, — відповів я, заглиблюючись у свою уяву. — Тут дуже темно, а ще холодно.

Її голос стих на деякий час, а я ніби загубився у цьому темному приміщенні, звідки не було виходу. Паніка підступила до горла, серце почало битися швидше.

— Сконцентруйся на кулі всередині тебе. Це твій гачок, Захаре. Це те, що допоможе тобі. Це твій спокій і затишок, — тихо сказала Лія, і мені в ту саму мить стало спокійніше. — Там у кутку є коробка. Ти бачиш її? — Я кивнув головою, бо мені справді здалося, що там щось є. — Ти підходиш до неї та відкриваєш її. Всередині на тебе чекає світло. Це твоє дитинство, твої приємні спогади та хороше минуле. Ти хочеш відчути його знову, тому починаєш залазити у цю коробку, занурюючись у це світло, наче у тепле море, що хвилями повертає тебе в ті миті, коли все було добре. Що ти бачиш?

Я на мить завагався, бо мені здавалося, що я тону в цій темній каламутній воді. Це не було те спокійне море, про яке шепотіла Лія. Це бурхливі хвилі, які не просто несли мене в невідомість, а майже топили, змушуючи захлинатися. Я навіть не зрозумів, як опустився під воду. Перед очима було все темним, а дихання забракло. Легені наповнилися водою, стискаючи мої груди. Я зажмурився так сильно, що голова ледь не вибухнула, а уява повела мене ще глибше.

— Я сиджу в темній кімнаті, — пошепки почав, ковтаючи слину. В горлі чомусь стало так сухо, а дихання збилося. — Сиджу, забившись у куточок. Тут дуже холодно, а ще зовсім нема світла. І я чомусь боюся ввімкнути лампу. Тремчу усім тілом так сильно. Боюся поворухнутися. Я всунув палець в одну з маленьких дірок у своїх потертих штанах. У мене маленькі руки, а ще зовсім нема шрамів. Я здригаюся, коли за стіною вкотре з'являються голоси на підвищених тонах. Чую, як скло розбивається об підлогу, наче хтось кинув пляшку. Дзеленчання стаканів, грубий сміх та шум. Це вже триває декілька днів. Я боюся навіть вийти з кімнати. Чекаю на маму, коли вона забере мене. Але її нема. Я не знаю, де вона. Мама обіцяла повернутися за мною, але залишила тут. Я хочу їсти. Не пам'ятаю, коли востаннє щось їв. Шлунок зводить від голоду, і я обіймаю себе обома руками. Сльози течуть по щоках. Мені страшно тут залишатися. Глибоко вдихаю та заплющую очі. Уявляю, що потрапив у світ останньої з прочитаних книжок. Це казковий світ. Там добре. А ще завжди світло і тепло. Багато їжі. Там я ситий, і мені так спокійно. Я мчу з героями назустріч пригодам, ховаючись від реальності. Здається, я заснув, спершись головою до своїх зігнутих колін. Дивний звук за стіною змушує мене прокинутися. Це схоже на те, наче щось впало. Як мисливець на полюванні завалює свою здобич, і вона мертво перевертається на бік. Я бачив це по телевізору декілька тижнів тому. Стає так тихо та спокійно, що це ще більше лякає. Я підіймаюся, підходжу до старих обшарпаних дверей і ледь відкриваю їх. Голосів більше нема, але з кухні видніється світло. Я думаю, що вони пішли. Радію, бо зможу піти до холодильника і взяти щось поїсти. Роблю декілька кроків вперед. Підлога під моїми босими ногами скрипить. Я підіймаюся навшпиньки, щоб не розбудити його. Він завжди злиться, якщо я заважаю йому. Продовжую йти, але зупиняюся, притискаючись до стіни біля входу до кухні. Чую важче чоловіче дихання та лайку. Щось гостре впивається мені в ногу. Я опускаю погляд униз і бачу так багато уламків скла. Мій погляд зупиняється на тонкій червоній цівці, що просочується у шпари підлоги. Наважуюся заглянути до кухні. Сильно притискаюся до стіни, ігноруючи біль в стопі через уламок. Я здригаюся та прикриваю рот рукою, щоб не закричати. Так само, як вбита мисливцям здобич, на підлозі лежить великий чоловік. З його шиї стікає кров, а очі мертво дивляться просто на мене. Я хочу кричати, але стримую себе. Повільно відступаю. Хочу сховатися під ліжком, щоб мене ніхто не знайшов. Підіймаю погляд вверх. Бачу іншого чоловіка, що схилився над мерцем. У руці він все ще міцно тримав закривавлене горлечко від розбитої пляшки горілки. Його блакитні очі зупиняються на мені. Він помічає мене та винувато стискає губи в пряму лінію. Це мій батько. Від цього усвідомлення я сильніше закриваю рот рукою та починаю бігти назад у кімнату. Я зачиняю двері на гачок, залажу під ліжко і затуляю вуха руками. Міцно зажмурююся, щоб знову повернутися у казку, але моя свідомість постійно відтворює те, що я бачив на кухні. Я не стримуюся. Починаю голосно плакати. Моє тіло так сильно тремтить. Мені страшно. Дуже страшно...

— Захаре! — У голові сплив наляканий голос Лії. Але я все ще був тим маленьким хлопчиком, що сидів під ліжком та тремтів від страху. — Господи, прокинься! Ти... Ти пам'ятаєш про кулю? Це твій гачок! Вона знову в тобі, чуєш? Тепло, світло, радість наповнюють тебе. Цей спогад десь далеко. Він відпускає тебе. Ти тут. Ти зі мною.

Я різко розплющив очі та побачив перед собою перелякане обличчя Лії, що схилилася наді мною. Мої груди сильно здіймалися, тіло тремтіло, а на чолі виступив холодний піт. Я піднявся у сидяче положення.

— Все добре, — тихо сказала дівчина. Вона сіла поруч зі мною та обережно поклала свої долоні на мої щоки. — Подивись на мене! Будь ласка, Захаре.

Я не міг. І не хотів. Різко похитав головою, намагаючись відштовхнути її. Мені не хотілося вірити, що цей спогад був правдою.

— Пробач, — прошепотіла Лія.

Її пальці легко витирали мої щоки. Чорт! Здається, я плакав, хоча навіть не розумів цього.

— Я в нормі, —  збрехав їй. — Тобі нема за що просити пробачення.

Я забрав її руки від свого обличчя. Швидко потер його долонями та глибоко вдихнув.

— Думала, що це буде хороший спогад...

Вона замовкла, бо не могла більше дібрати слів. Я підвівся, схопився за тростину й попрямував до виходу з вітальні. Мені стало жарко, а горло стискало так сильно, що я мало не задушився. Потер свою шию та відкрив рота, жадібно вдихаючи повітря. У вухах з'явився шум, а перед очима потемніло. Я сперся до стіни поруч з ванною кімнатою та відчинив двері. Зайшов усередину, з останніх сил тримаючись на ногах. Кинув тростину на підлогу та відкрив кран з холодною водою. Просто-таки зірвав з руки рукавицю, міцно стискаючи щелепи. Почав мити свої долоні під струменем холодної води, намагаючись відігнати з голови картинки закривавленої руки батька з розбитим горлечком у ній. Мені все ще було погано. Я заплющив очі та нахилився нижче, щоб вмити холодною водою своє обличчя і шию. Я підняв погляд до дзеркала та зосередився на своєму відбитку. На моїй шкірі зібралися краплинки води, а погляд був розмитим. Коли він став чіткішим, я здригнувся і сильніше сперся руками до стільниці. Мої очі були такого самого кольору, як і в мого тата. Це до біса лякало!

— Захаре... — Лія підійшла до мене, і я помітив її у відбитку дзеркала. — Мені так шкода, що твій перший спогад саме такий. Я б хотіла, щоб це було щось хороше.

— Перестань! — мовив я, намагаючись вдати, що зміг опанувати себе. — Може, це неправда? Так, дитяча вигадка!

— Це не зовсім схоже на дитячу вигадку.

Я проігнорував її зауваження і потягнувся рукою до рушника. Почав витирати своє обличчя, шию та руки під пильний погляд Лії.

— Думаю, що тобі треба піти, — сказав я, зустрічаючись поглядом у дзеркалі з її очима. — Сьогодні у тебе скорочений робочий день.

Вона дивилася на мене співчутливо та навіть ображено. Але що я міг вдіяти? Мені, бляха, хотілося сховатися там, де я був п'ять років.

— Я не хочу залишати тебе самого. — Лія обережно поклала свої руки на моє плече. — Хвилююся за тебе.

Мені здалося, що ці зізнання далися їй важко. Вона з надією дивилася на мене.

— Не варто хвилюватися, Ліє. — Я спробував усміхнутися їй. — Я в порядку. Просто хочу побути сам, щоб подумати про це все. І хіба це погано? У тебе буде час на побачення зі своїм хлопцем. Думаю, він зрадіє, що ти сьогодні звільнишся раніше.

— Ти не чуєш мене? — спитала вона, зазираючи мені в очі. — Я не хочу...

— Будь ласка, облиш мене і йди геть! — закричав я.