Розділ 8

Захар

У суботу в Лії був вихідний, а я весь день не міг знайти собі місця, бо мені чомусь бракувало її. За цих п'ять днів, що вона кожного дня проходила до мене, я встиг звикнути до неї. Це закінчилося тим, що сьогодні я був надто дратівливим. Навіть мій психолог помітив це. Я зосередився на останніх сторінках книжки, яку мені дала Лія. Дивно було від одного погляду на обкладинку пригадати невеличкий спогад. Я не розумів, як це працює, адже все відбувалося раптово та несподівано для мене. Я насупився, щоб відігнати нав'язливі думки. Довелося перечитувати останній абзац, бо я просто пропустив його крізь свої очі. Глибоко вдихнув та знову спробував сконцентрувати увагу на буквах, як раптом почув дзвінок у двері. Я перевів погляд до виходу на терасу з великими скляними вікнами та зауважив, що на вулиці вже встигло стемніти. У мене сьогодні не мало б бути гостей. Принаймні ніхто не попереджав про свій візит. Здогадки закралися, адже це, мабуть, мій вітчим (чи батько, як він просить мене називати його?). Зазвичай він навідувався до мене найчастіше. Я підвівся, опираючись на свою тростину. Вона дратувала мене, але мій терапевт казав, що ще декілька місяців мені точно доведеться ходити з нею. Погляд зупинився на правій руці. Сьогодні я не надів рукавицю, бо в цьому не було потреби. А якщо це Лія прийшла? Тоді мені варто все ж надіти її, щоб не лякати дівчину. Але навіщо вона б приходила до мене так пізно та ще й у свій вихідний? Я міцно стиснув губи, ігноруючи дурне биття свого серця. Швидко, як міг це робити, попрямував до входу. Мабуть, мій мозок просто хотів, аби це була Лія, бо коли я на порозі помітив Алекса, то відчув дивне розчарування. Та я вирішив не показувати цього, тому легко усміхнувся.


— Привіт! — сказав хлопець. — Сподіваюся, що не завадив.

— Ні, не завадив. — Я відступив, щоб він мав змогу пройти всередину. — Не очікував, що ти приїдеш до мене.

— Батько поїхав на декілька днів за кордон. У Злати розпочинається тур з фігурного катання. Він попросив мене наглянути за тобою.

— О! Дивно, що він не попередив мене про це.

— Тато не був впевнений, що ти погодишся на таке.

Я задумано опустив голову вниз і почав іти до вітальні. Краєм ока помітив, що Алекс ішов одразу ж біля мене та ще й у моєму повільному темпі.

— Мені не треба, щоб за мною хтось наглядав, — промовив я, опускаючись на диван. — У мене все добре, і з якимись банальними речами я можу впоратися сам.

— Це добре. — Алекс швидко зняв свою шкіряну куртку та кинув її на спинку крісла, перш ніж сісти на нього. — Насправді я й сам уже хотів навідатися до тебе. Як ти почуваєшся? Є прогрес?

Він сперся ліктями на свої коліна, нахилившись корпусом ближче до мене. Алекс був у футболці, і я зауважив те, як багато у нього татуювань. Майже усі руки в дрібних незрозумілих символах та малюнках. У мене ж не було жодного татуювання, окрім цих огидних шрамів. Якби я навіть хотів забити їх чорною фарбою, то майже половина мого тіла була б зафарбованою.

— Я в порядку. Щодо прогресу... — Я перевів погляд на книжку, яку залишив на дивані. — Чесно кажучи, дещо мені вдалося згадати. Це не суттєво. Просто дрібнички, але хоча б щось. Я поки не говорив про це нікому. Лія теж не знає, хоча це пов'язано з нею. Наприклад, я згадав момент, коли ми сиділи в кав'ярні разом і вона змушувала мене пити її улюблене лате та какао. Також випадково сплив спогад, коли Лія дала мені ось цю книжку. Вона тоді чомусь злилася на мене. — Я насупився, знизуючи одним плечем. — І я звідкись пам'ятаю, що їй подобається вишня. А ще знаю точно, що ненавиджу каву та какао, але чомусь вони є в моєму домі. Чесно кажучи, ці незначні спогади заплутують мене ще більше. Інколи мені здається, що я божевільний.

— Отже, знайомі обставини допомагають тобі повернути спогади, — зробив висновок Алекс. Він задумано подивився на мене та провів рукою по своєму волоссі. — Але чому тоді ти не пам'ятаєш нас?

Я розумів, що він запитує про мою сім'ю. Але я не знав відповіді на це запитання. Я не пам'ятав абсолютно нічого, окрім цих дрібничок, пов'язаних з Лією. Моментами я навіть думав, що це галюцинації, або просто вигадка.

— Думаю, якби ви розповіли мені все, то було б краще, — сухо сказав я. — Очевидно, що щось сталося. Лія така холодна зі мною, хоча мої спогади про неї теплі. Ти... Ти теж не надто приязний, але начебто й допомагаєш мені.

— Думаю, якби ми розповіли тобі, то ти б не повірив, що колись вчинив так. — Алекс зиркнув на мене своїми зеленими очима. — Буде краще, якщо ти згадаєш усе сам. Лія теж це розуміє. Можливо, це... Це допоможе тобі збагнути, як сильно ти помилився.

Я опустив голову та похитав нею, бо абсолютно нічого не розумів. Загадкові слова Алекса ще більше плутали мене. Брат раптом плеснув долонями по своїх ногах і різко підвівся.

— Думаю, що в мене є одна ідея, — сказав він. — Можливо, атмосфера твого минулого життя допоможе тобі швидше згадати усе. Збирайся!

— Куди? — здивовано спитав я.

— Ти все побачиш і, можливо, згадаєш.

Я не зовсім розумів, але вирішив не перечити. Швидко перевдягнувся в чисті речі та на всяк випадок захопив з собою рукавицю. Це було правильне рішення, адже як тільки приїхали на місце, я здивувався тому, як людно тут було.

Гучна музика, що басами відбивалася з усіх сторін, дівчата в коротких спідницях та хлопці, що хизувалися своїми дорогими тачками. У мене волосся ставало дибки від одного погляду на автомобілі. Мені знадобилася неабияка мужність, щоб сісти в авто Алекса, приховуючи свій страх. Мабуть, це пережитки аварії, бо інших пояснень я знаходив. Та якщо перебувати всередині я ще міг, то був впевнений на сто відсотків, що не зможу знову сісти за кермо.

— Що це за місце? — спитав я, коли Алекс загальмував поруч з блискучою тачкою салатового кольору.

— Тут відбуваються вуличні перегони, — відповів він. — Колись ми часто зависали у цьому місці.

Я ледве стримався, щоб не скривитися. Оглянувся довкола, намагаючись зрозуміти, що саме мені тут могло подобатися. Алекс першим вийшов з автівки та швидко привітався з якимось хлопцем, плескаючи рукою по його плечі. Я вибрався з автомобіля слідом за ним. Мені не хотілося виходити зі тростиною, тому я залишив її в салоні, а сам зупинився спереду автівки, спираючись на капот. Я помітив, як деякі з присутніх зацікавлено подивилися в мій бік. Цікаво, як багато вони знали про мене? Я витягнув з кишені своєї шкіряної куртки рукавицю та непомітно для інших надів її на руку. Не хотілося зайвих поглядів та запитань.

— І як тобі тут? — спитав Алекс поруч зі мною.

— Нормально, — відповів я, озираючись довкола. Почувся гучний звук двигунів. — Зараз заїзд?

— Закінчується уже.

— Ти будеш брати участь сьогодні? — поцікавився я, глянувши на Алекса.

— Насправді я вже давно не беру участі у вуличних перегонах. Інколи приїжджаю сюди, щоб подивитися. Тут зараз багато крутих юних гонщиків. Я більше зайнятий чемпіонатом. Думав пропустити цей сезон, але Вікторія переконала мене, що її вагітність не завадить мені знову стати чемпіоном. — Алекс подивився вперед на невеликий натовп, що зібрався біля траси. — О! Схоже, вітають переможця.

Це справді було так, адже я помітив, як якогось хлопця усі почали обіймати, а гучні свисти та крики заглушали музику. Натовп трохи зменшився, і я завмер на місці, не в змозі повірити своїм очам. Я міцно зажмурився, а тоді знову розплющив очі. Ні, це правда!

— Не очікував побачити її... такою, — тихо прошепотів я, спостерігаючи за дівчиною у вузькій чорній сукні, що ледве прикривала її сідниці.

Я був здивований не лише через присутність Лії, але і через її вигляд. Це не було схоже на ті скромні сорочки з милими комірцями, які вона так часто вдягала. Дівчина усміхалася, коли хлопець вів її до столика з випивкою, обіймаючи Лію за одне плече. Я примружив очі, проводячи поглядом цього блондина, що просто зараз торкався її тіла та насолоджувався теплом Лії.

— Ян... — буркнув поруч зі мною Алекс, не приховуючи своєї неприязні в голосі. — Він мене бісить ще відтоді, як чіплявся до Вікторії на початку наших з нею стосунків. Дивно, що з усіх можливих хлопців Лія обрала саме його.

— Отже, у ньому щось є, — тихо пробурмотів я.

Мій погляд усе ще був зосереджений на них. Мабуть, Лія відчула це, бо раптом оглянулася просто на мене. Я помітив, як її очі розширилися від здивування. Вона явно не очікувала побачити мене тут. Після декількох секунд ступору дівчина щось прошепотіла на вухо своєму хлопцеві та попрямувала в мій бік, тримаючи в руці жерстяну пляшку з випивкою. Периферійним зором помітив, що Алекс відійшов від мене, щоб поговорити з одним зі своїх друзів.

— Захаре, — звернулася Лія відверто здивовано. — Що ти тут робиш?

Вона зупинилася навпроти мене, ошелешено розглядаючи моє обличчя своїми карими очима.

— Алекс подумав, що повернення в атмосферу минулого життя допоможе мені згадати все, — пояснив я.

— І як? — поцікавилася вона, схиливши голову вбік. — Це працює?

Я видихнув і заперечливо похитав головою. Лія співчутливо стиснула свої губи, нафарбовані червоною помадою. Вона обійшла мене та сіла на капот автомобіля Алекса одразу ж поруч зі мною. Моя права рука, що вільно лежала на капоті, ледь торкалася її відкритого стегна. Я опустив погляд вниз з відчуттям відрази до самого себе та цієї довбаної рукавиці. Але якби я не надів її, то Лія ніколи б не сіла поруч зі мною так близько.

— Це алкоголь? — спитав я, киваючи головою на пляшку в її руці.

— Тобі не можна! — нагадала вона, піднявши вказівний палець вверх. — Ти на знеболювальних і не тільки.

— Я втратив п'ять років через нещасний випадок, а тепер продовжую втрачати час, щоб повернутися до нормального життя. Інколи мені здається, що я не заслуговую цього.

— Того, що з тобою сталося? — перепитала Лія, повернувши голову в мій бік.

— Нормального життя, — тихо відповів. — Та і чи буде воно у мене коли-небудь нормальним?

— Це залежить від того, що саме ти вважаєш нормальним життям. Алкоголь, вечірки й перегони — це явно ненормально.

Я не стримав усмішки, коли зауважив, як мило Лія скривилася. Вона спрямувала свій погляд вперед та трохи надпила з пляшки. Я помітив на ній велику шкіряну куртку, яка точно була чоловічою. А ще від неї пахло чоловічими парфумами, а мені хоч на мить хотілося вдихнути її п'янкий аромат стиглої вишні.

— Що таке? — Лія підозріло глянула на мене.

— У якому сенсі? — розгублено спитав я, бо її запитання збентежило мене.

— Ти витріщаєшся! — Вона намагалася говорити обурливо, але я встиг помітити, що її губи злегка здригнулися у чомусь подібному на усмішку.

Я розслабився та наважився нахилитися ближче до неї так, що наші плечі тепер торкалися одне одного. Лія спочатку опустила очі вниз, а потім підняла на мене свій погляд.

— Я не можу не дивитися на тебе, — пошепки зізнався. — Ти дуже красива.

— За шкалою від одного до десяти на скільки ти б оцінив мою красу? — поцікавилася дівчина.

Лія з очікуванням підняла обидві брови, а я тим часом відверто розглядав її, користуючись моментом, коли вона дозволяла мені це робити.

— Думаю, що нема такої шкали за якою можна було б оцінити твою вроду, — чесно сказав я.

Мені була цікава її реакція на мої слова. Лія спочатку завмерла, ледь розімкнувши свої губи, а потім закотила очі та зітхнула. Вона поклала свою руку на моє плече й трохи потягнулася до мого обличчя. Я перевів погляд на її маленьку тендітну долоню, що торкалася мене, а потім знову глянув на Лію. Тепер вона була так близько, що я міг вловити аромат саме її парфумів. Її очі так впевнено та проникливо дивилися на мене, що це змусило мене затамувати подих. Серце глухо билося в грудях з такою силою, що це калатання відбивалося десь у горлі.

— Ти так кажеш лише через те, що зараз я — єдина дівчина у твоєму житті, Захаре.

Вона з викликом здійняла свою голову, зазираючи мені в очі. Її губи розтягнулися у переможній усмішці. Мабуть, вона справді була задоволена собою, адже думала, що у мене не знайдеться слів на її зауваження. Але мені було що сказати їй. Проте, я опустив погляд на губи Лії, і всередині все завмерло. Мені так сильно кортіло поцілувати її. Так сильно, що я ледве стримувався. Це здавалося мені чимось життєво необхідним. Наче від цього поцілунку залежало моє життя. І якщо я не поцілую її зараз, то, мабуть, помру від тахікардії, бо моє серце билося настільки швидко, що мало не вистрибнуло з грудей.

Коли я знову подивився їй в очі, то помітив, що її погляд змінився. У ньому з'явилися співчуття та жаль — зовсім не те, чого я хотів побачити насправді. Лія провела долонею вздовж мого плеча, торкнулася тієї частини шиї, де не було шрамів, а тоді поклала свою руку на мою щоку. Я здивувався, яким ніжним виявився її дотик. Вона сумно посміхнулася мені, а пальцями продовжила легко водити по моїй шкірі.

— Краще не роби цього, — прошепотіла дівчина. — Не змушуй мене знову довіряти тобі.

— Ліє, мене тягне до тебе... — почав я.

Вона похитала головою та раптом легко поклала свої пальці на мої губи, зупиняючи. Цей дотик вдарив мене, наче струм, і я непомітно здригнувся.

— Я не хочу, Захаре, — продовжила вона. — Не хочу ще раз закохуватися в тебе. І ти не закохуйся у мене. Так буде краще. Це не назавжди. Як тільки ти згадаєш усе, я поїду звідси. — Лія опустила голову, ніби не хотіла дивитися на мене. — У нас просто нема шансу. Не після того, що ти зробив.

Вона забрала свою руку, зістрибнула з капота автомобіля та швидко пішла вперед, навіть не озираючись. Я дивився їй вслід зі змішаними відчуттями всередині. Схоже, їй досі боляче через те, що я зробив колись, але проблема була в тому, що я не пам'ятав, що саме зробив. І саме тому я не знав, як мені все виправити.