Розділ 7

Лія

— Як минув перший робочий день? — тишу в салоні автомобіля порушив голос Яна.

— Добре, — відповіла я. — Думала, що буде гірше.

— Очікування виявилися хибними?

— Виходить, що так.

Я повернула голову в бік Яна, що зосередився на дорозі. Однією рукою він стискав кермо, а іншою задумано потер підборіддя, спираючись ліктем до вікна.

— Я взагалі не розумію чому ти погодилася на це, — пробурмотів він. — Ти ж не психотерапевт чи щось таке.

— Я уже казала тобі, що Захар брат Алекса. Зважаючи на нашу стару дружбу, я вирішила допомогти йому. До того ж у нього настільки унікальна і цікава ситуація, що це стане хорошим досвідом для мене та додатковими навичками.

— Не знаю. Все одно це якось нерозумно.

— Що саме? — спитала я, насупивши брови.

— Залишати університет для того, щоб допомогти якомусь незрозумілому типу повернути пам'ять.

— Цей незрозумілий тип постраждав у аварії! Йому потрібна допомога.

— Ніби ти сильно поможеш, — тихо буркнув Ян, та я змогла почути. — Але, може, це і краще. Будемо поки тут. Я займуся організацією майбутньої виставки автомобілів. Тато вже давно хотів, щоб я повернувся та приєднався до його компанії.

— Тоді все навіть дуже добре складається, Яне.

Я відвела погляд до вікна і сперлася чолом до холодного скла. Ну вулиці вже встигло добряче стемніти.

— Які плани на вихідні? — поцікавився хлопець. — Мій друг запросив мене на перегони.

— Перегони? — перепитала я. — Вони хіба уже розпочалося?

— Я не про чемпіонат, Ліє. Вуличні перегони відбуваються щовихідних, а інколи навіть частіше. У мого друга запланований заїзд цієї суботи. Я подумав, що ми могли б разом прийти.

— Хочеш познайомити мене зі своїми друзями?

Я примружила очі, спостерігаючи за Яном. Він коротко кивнув головою.

— Ми вже чотири місяці разом, — сказав хлопець. — І мої товариші справді хочуть познайомитися з тобою.

— О! Ем, гаразд! — зрештою погодилася я та натягнуто усміхнулася.

Насправді мені не дуже хотілося суботній вечір проводити на перегонах, де я завжди почувалася максимально некомфортно. Але я вирішила не перечити Яну. Ми й так нечасто бачимося.

— Тоді домовилися! — Ян глянув на мене з легкою усмішкою на вустах. — Мені сподобалися твої родичі.

— Ти їм теж сподобався. Вікторія казала, що ми гарно виглядаємо разом.

— Вона це казала? — перепитав він таким тоном, наче думка Вікторії була для нього найважливішою.

— Так, — відповіла я. — Вона, здається, щаслива зараз. Вони з Алексом чудова пара, а скоро ще й батьками стануть.

Я говорила це, спостерігаючи за реакцією Яна. Ще на весіллі помітила його неприязні погляди у бік Алекса. Я не хотіла думати, що йому досі подобається Вікторія, але підозри уже закралися. Помітила, що Ян міцніше стиснув кермо автомобіля. Через декілька хвилин тиші він нарешті сказав:

— Ага. На весіллі мені теж здалося, що вони щасливі. Дуже радий, що у Вікторії все так чудово склалося. Чесно кажучи, мені було приємно, що вона не забула мене, хоча минуло вже стільки років відколи ми познайомилися на виставці автомобілів.

— З Алексом у вас, здається, не дуже товариські стосунки, — зауважила я.

— Ну... Ми з ним не так часто перетиналися раніше. Ми не те щоб близько знайомі. Але тепер, думаю, у нас буде можливість познайомитися ближче. Може, якось зберемося всі разом? Мені б хотілося бути другом для твоїх родичів.

Щось у словах Яна здалося мені підозрілим, але я проігнорувала це. Навпаки ж повинна радіти, що він хоче подружитися з моїми рідними.

— Це було б чудово, — сказала я. — Поговорю про це з Вікторією. Думаю, що вона не буде проти.

Усю подальшу дорогу ми їхали мовчки. Я дивилася у вікно тоді, коли Ян збільшив музику в салоні. Як тільки автомобіль зупинився біля воріт дому моїх батьків, я повернулася обличчям до Яна.

— Дякую, що підвіз.

Я потягнулася до нього, щоб поцілувати на прощання. Це був короткий дотик губ, але мені здалося, що цього абсолютно достатньо.

— Повідомиш, якщо захочеш, щоб я завтра забрав тебе з роботи.

— Обов'язково.

Я натягнуто усміхнулася і вийшла з автомобіля. Не встигла навіть увійти на подвір'я, як Ян уже поїхав. Я глибоко вдихнула прохолодне вечірнє повітря і поспішила додому. Чомусь я почувалася втомленою, хоча мій робочий день не був важким. Можливо, просто морально складно було спілкуватися з Захаром після усього, що між нами сталося...

Наступного дня, як і обіцяла, я принесла для нього декілька книг. Це здебільшого були психологічні та мотиваційні посібники, що мали б допомогти йому розібратися в собі. Принаймні я сподівалася, що це подіє. Поки він плавав у басейні та тренувався у спортзалі, я уже підібрала декілька фільмів, які ми мали переглянути сьогодні. Я перечитувала деякі медичні статті щодо втрати пам'яті та пила какао. Так сильно захопилася, що не одразу помітила, що не сама на кухні. Коли оглянулася, то здригнулася від несподіванки. Захар спостерігав за мною, спершись до одвірка.

— Ти налякав мене, — сказала я. — Ледь какао своє не пролила.

— Вибач. Я думав, що ти відчула мою присутність.

Захар увійшов до кухні та попрямував до холодильника. Я швидко оглянула його з ніг до голови. Помітила, що волосся хлопця було вологе, наче він щойно прийняв душ. Захар був одягнутий в зручні спортивні штани та кофту на довгий рукав, що прикривала його шрами. Також я зауважила, що сьогодні він знову надів на праву руку чорну рукавицю.

— Будеш? — спитав він, витягнувши з холодильника два йогурти зі смаком вишні.

— Можна, — тихо сказала я. — Люблю вишню.

— Я помітив. — Захар трохи дивно усміхнувся. — Ти пахнеш вишнею.

Я підняла руки та знервовано пригладила пасма свого волосся. Насправді я не думала, що він взагалі зміг зрозуміти аромат моїх парфумів.

— Мені це подобається, — для чогось додав він.

Я спробувала усміхнутися та потягнулася до йогурту, який він поставив на столі поруч зі мною. Захар сів на стілець навпроти мене.

— То чим ми сьогодні будемо займатися? — спитав хлопець, глянувши мені в очі.

— У мене є декілька фільмів, а ще я принесла тобі книги.

Я підсунула стопку книг до Захара. Він почав їх переглядати, а я тим часом взяла у руку маленьку ложечку та зачерпнула трохи йогурту. На одній з книжок Захар зупинив свій погляд найдовше. Він оглянув її з усіх сторін, після чого насупився.

— У мене таке враження, ніби я бачив цю книжку раніше, — пробурмотів хлопець.

Я здивовано підняла обидві брови, бо це вже був невеличкий прогрес.