Розділ 6

Лія
 

***
Мені не так часто писали хлопці (насправді ніколи), тому я здивувалася, коли побачила запит у директі свого Інстаграму. Я рівніше сіла на ліжку та швидко заправила передні пасма свого волосся собі за вуха. Серце чомусь почало битися швидше від дивного хвилювання, а в горлі стало надто сухо. Водночас я відчувала неабияке зацікавлення. Я натиснула на нове повідомлення та швидко прочитала текст. Хлопець написав щось про те, що готує цікавий проєкт для університету, а якось йому вдалося дізнатися, що моя сестра — донька відомого чемпіона з автоперегонів. Він просив у мене номер її телефону для того, щоб домовитися про інтерв'ю. Також хлопець зазначив, що ми вчимося в одному університеті, і для більш детальної інформації можемо зустрітися там. Я перечитала це повідомлення декілька разів, відверто вагаючись. Що мені сподобалося — він писав грамотно, по суті та без зайвої інформації. Що не сподобалося — це абсолютно не стосувалося мене та не було знайомством. Я видихнула, адже моє життя завжди усіх цікавило менше, аніж життя моєї яскравої та запальної сестри, що марила перегонами й вечірками. Я була спокійніша, а мої цінності та вподобання суттєво відрізнятися від того, що цікавило її.

Я лягала на спину та підняла свій телефон на рівні очей. Поки вирішила не відписувати йому, а натомість зайшла на його профіль. У нього не було багато фотографій, але деякі з них мені справді сподобалися. Особливо та, де він стояв, спершись до стіни й усміхався, дивлячись у розгорнуту книжку. Може, цей хлопець — це саме та людина зі схожими цінностями. Він здався мені милим, а ще доволі симпатичним з цим темним волоссям та блакитними очима. Я всього на мить задумалася чи варто відповідати йому, але для нього, мабуть, це справді важливий проєкт. Та і з його фотографій він здався мені серйозним. Його було звати Захар, що чомусь теж мені сподобалося. Зрештою я зібралася з духом та відписала йому коротке: "Привіт! Не впевнена, що бачила тебе раніше, але мене зацікавило твоє повідомлення. Тож, якщо тобі потрібна допомога у цьому проєкті, то я залюбки допоможу."...

Тоді я ще не знала, що його проєкт був значно масштабніший, аніж вигадане інтерв'ю. В тому повідомленні Захар вперше збрехав мені, щоб дістати для Алекса номер Вікторії. Я була занадто наївною, щоб не побачити в цьому підступу. А також я була справжньою ідіоткою, якщо після цього довірилася йому знову.

Від моїх думок мене відірвав звук вхідних дверей. Захар у цей час тренувався у спортзалі, а я сиділа на кухні та підбирала музику для наших занять. Я напружилася, адже не очікувала побачити тут когось у перший же день. Можливо, це доглядальниця? Я знала, що у Захара вона є. Але кроки було важкими. Я швидко закрила кришку ноутбука тоді, коли до кухні увійшов вітчим Захара. Він був по-справжньому здивований, коли побачив мене. Зелені очі блукали моїм тілом, вивчаючи мій подовжений синій светр з великими чорними ґудзиками.

— Що ти тут робиш? — спитав він, насупивши свої густі брови.

— Те, що ви й просили, — відповіла я. — Допомагаю Захарові.

— Він не попередив мене, — задумано сказав чоловік.

— Навіть втрата пам'яті не завадила йому не довіряти вам.

Я не так багато знала про їхні стосунки, але з того, що розповідав мені Захар колись, його вітчим — остання людина, якій можна було б довіритися.

— Захар уранці повідомив, що йому більше не потрібна доглядальниця. — Чоловік уважно подивився на мене, примруживши очі. — Тепер зрозуміло чому.

— Я не його доглядальниця, — мій тон був обурливий. — І я не збираюся допомагати йому ходити в туалет чи приймати ванну.

— Він уже може самостійно з цим впоратися.

Я відвела погляд до вікна і зосередилася на високих туях, що росли вздовж паркану.

— Йому потрібна компанія, — продовжив вітчим Захара. — І я радий, що ти тут, Ліє.

— Не можу обіцяти, що мені вдасться повернути йому пам'ять, — чесно сказала я. — Ситуація складніша, аніж мені здавалося.

— Я розумію, — видихнув чоловік. — Ми теж думали, що це буде простіше. Але хіба може бути просто після п'яти років коми? І фізичне, і психологічне здоров'я Захара повністю порушені.

— Він займається зі спеціалістами.

— Який у цьому сенс, якщо нема результату? В будь-якому разі я радий, що ти погодилася допомогти йому.

— Заради цього мені довелося перевестися на індивідуальне навчання та на деякий час відмовитися від свого життя у Лондоні.

— Оплата буде відповідною.

Я закотила очі, втомлено зітхнула та подивилася на чоловіка, що сперся рукою до столу поруч зі мною.

— Я не про це. Просто сподіваюся, що не пошкодую про те, що відмовилася від усього, щоб допомогти йому. Я знаю, що це ненадовго, і коли Захар згадає усе, або хоча б більшу частину, то я повернуся до свого хорошого життя в Лондоні. Мене хвилює лише те, щоб це все не було марно.

Я уважно подивилася на Артура Садика, сподіваючись, що він зрозуміє мене. Хоча він не міг зрозуміти. Бо насправді я хвилювалася лише через те, що знову зв'язалася з Захаром, хоча обіцяла собі, що більше ніколи не повірю йому. І найбільше мене злило, що я відчувала слабкість поруч з ним. Як сьогодні вранці з тим дурним какао. Поводилася як ідіотка, хоча коли йшла сюди, то переконувала себе, що буду проводитися професійно.

— Тату, що ти тут робиш? — спитав Захар, який у цей момент увійшов до кухні.

Я не знала, як багато він чув і чи взагалі слухав мою розмову з його батьком.

— Вирішив навідатися до тебе після твого ранкового дзвінка, — відповів той, ледь усміхнувшись. — Бачу, в тебе все добре. Компанія з'явилася.

— Так. — Захар підійшов ближче до нас. — Лія буде допомагати мені згадувати.

Чоловік повернув голову в мій бік й уважно зиркнув мені в очі. Від цього погляду мені стало ніяково та навіть трохи тривожно, тому я вирівняла свою спину і глибоко вдихнула через ніс.

— Я дуже цьому радий, — зрештою сказав він. — Сподіваюся, що у вас вийде. Ну що ж, я піду, щоб не заважати вам. Тобі точно не потрібна доглядальниця на ніч?

Погляд Артура Садика зупинився на Захарові, наче він хотів бути впевненим на всі сто. Його турбота суперечила абсолютно усьому, що я чула про нього з розповідей Захара чи самої Вікторії. Алекс багато чим ділився з нею, а вона інколи могла поділитися цим зі мною.

— Я ж казав уже, що впораюся сам. — Захар закотив очі. — Зі мною все буде добре.

— Я все одно зателефоную тобі ввечері. Бувай, Ліє.

— До побачення, — пробурмотіла я.

Мені не сподобалася та усмішка, яку він кинув у мій бік. Я насупилася, а коли він зник у коридорі, то відкрила кришку свого ноутбука. Краєм ока помітила, що Захар підійшов до стільниці та налив у склянку трохи води. Йшов він важче, аніж уранці. Мабуть, тренування виснажили його. Я помітила вологу від поту пляму на кофті хлопця.

— Твій вітчим піклується про тебе, — сказала я, спостерігаючи за реакцією Захара. Він коротко знизав плечима. — Чи краще казати "батько"?

— Я не знаю, — відповів хлопець. — Він майже кожної нашої зустрічі акцентує на тому, щоб я називав його батьком, але мені це чомусь складно дається.

— Отже, ти не сприймаєш його як свого батька? — поцікавилася я, задумано стукаючи нігтями по дереву на столі.

Захар зробив ковток води, після чого міцно стиснув губи та повільно підійшов до мене, опираючись на свою тростину. Його погляд зупинився на моїх очах, коли він зізнався:

— Інколи мені здається, що це все брехня. Це важко пояснити, але у мене таке відчуття, наче всі навколо обманюють. Це те, що ти говорила у день весілля Алекса.

— Я не хотіла піддавати твою віру в любов рідних під сумніви.

— Це не через тебе, Ліє. Річ у тому, що я сам відчуваю це, а твої слова лише підтвердили мої здогадки.

— Твої здогадки? — перепитала я, зацікавлено схиливши голову вбік.

— Що все абсолютно не так, як здається. Але може... Може вони усі змінилися? — Захар відвів погляд, зосередившись на уявній точці десь на стіні. — П'ять років минуло. Я не знаю, що змінилося за цей період, але очевидно, що зміни таки відбулися. Через те, що я нічого не пам'ятаю, мені доводиться дивитися на усіх абсолютно по-новому. І проблема в тому, що я не знаю, де правда.

Я закивала головою, вдумуючись у його слова. У цьому був сенс, адже він справді вивчає усіх людей заново, а коли усе згадає, то багато що стане для нього справжнім розчаруванням.

— Занадто глибокі роздуми як для людини, що втратила пам'ять після п'яти років коми, — зауважила я.

Захар закотив очі, але на його обличчі з'явилася дивна усмішка. Він зігнув руку в лікті та сперся нею до стола одразу ж біля мене. Я трохи відхилилася назад, щоб триматися далі від нього.

— Це просто роздуми, — байдуже мовив він. — Мій психолог каже, що я надто багато думаю, і йому дивно, що я досі нічого не згадав. Але мої думки абсолютно нові. Вони зовсім не пов'язані з минулим. І поки я не можу зіставити минуле та теперішнє, то буду думати про майбутнє.

— У тебе є якісь плани? — поцікавилася я.

— Спершу хочу згадати те, що мені подобалося колись, і відбиватимуся вже від цього.

— У мене таке враження, що я насправді тобі не зовсім потрібна. З такими думками ти цілком зможеш самостійно повернути собі пам'ять.

— Я чотири місяці намагався зробити це, але у мене нічого не вийшло. — Захар уважно подивився мені в очі, і від цього я чомусь затамувала подих. — З тобою все по-іншому.

Я насупилася, і вже хотіла спитати, що означали його слова, як він відсторонився від мене. Захар сказав щось про те, що йому потрібно в душ після тренування, а коли він повернувся я зустріла його гучними басами та криками, що лунали з мого ноутбука. Помітила, як його очі розширилися, а сам хлопець скривився.

— Що це таке? — голосно спитав він, перекрикуючи музику.

— «Mettalica», — пояснила я, киваючи головою в такт музиці. — Я намагаюся пригадати тобі, який у тебе смак у музиці.

Він ще більше скривився, і від цього мені стало смішно, але я стримала себе. Натиснула на паузу, на що почула схвальний стогін від Захара.

— Будь ласка, не кажи мені, що я любив це слухати, — попросив він. — У мене ледь голова не вибухнула від цієї музики.

— Насправді я не знаю, що ти слухав раніше. Мені просто здалося, що тобі міг подобатися метал.

— Я можу з впевненістю сказати, що він мені не подобався.

— Ну, гаразд. У мене тут довгий список.

Я повернула ноутбук у його бік, де був створений плейлист з різножанрових пісень.

— Спробуємо поп, — сказала я та ввімкнула наступну пісню.

Прослуховування всього плейлиста зайняло трохи більше як годину. Деякі пісні явно не подобалися Захарові. Це було помітно за його обличчям, але я обманювала, що люблю їх, змушуючи його слухати ці пісні до кінця.

— Тобі подобався інді-рок! — зробила висновок я, коли програвання плейлиста закінчилося. — Чесно кажучи, я з самого початку знала, що так буде.

— Але ти змусила мене слухати ось це все, — пробурмотів він, махнувши рукою в бік екрана ноутбука.

— Ох, не ний! Я бачила, що тобі сподобалася пісня Брітні Спірс.

— Мені не сподобалася пісня Брітні Спірс, — заперечив він.

— Я впевнена на сто відсотків, що сьогодні вночі ти будеш її слухати.

Захар втомлено похитав головою та сперся чолом на свою руку. Я тихо захихикала та відкрила на ноутбуці наступну вкладку, де тепер уже був список фільмів і серіалів, які я планувала змусити його дивитися зі мною. З нашого давнього спілкування я знала, що він любив документальні фільми та класику, але я хотіла окрім цього затягнути його в захопливі фантастичні світи. Також у цьому списку були типові американські комедії з тупими жартами та банальними сюжетами. Для загального розвитку Захарові не завадить подивитися їх також. Я вже встигла помучити його з музикою, то чому б не зробити цього ще з фільмом?

Я бачила з яким нудним виразом обличчя він дивився в екран телевізора, коли я ввімкнула для нас одну з комедій. Насправді мені подобалося спостерігати за ним, а ще я помічала, що він сам уже починав розуміти, що йому справді подобається. Коли на екрані з'явилися титри, я перевела погляд на годинник, що показував шосту годину вечора. Мій робочий день завершився, тому я почала збиратися додому.

— Я завтра принесу тобі декілька книжок, — сказала йому на прощання. — Тобі вони колись подобалися. Можливо, зможеш щось пригадати.

— Гаразд, — погодився він.

Я усміхнулася йому та знервовано поправила сумку на своєму плечі.

— Тоді до завтра. Бувай!

— Я проведу тебе.

— Ох, не треба. — заперечила я.

— Я проведу тебе, — вперто повторив він. — Тобі далеко додому чи ти на таксі?

— Ем... За мною уже приїхали. Ян.

Я схопилася за ручку дверей і відчинила їх. Коли вийшла на вулицю, то одразу ж побачила автомобіль Яна. Сам хлопець стояв біля нього, спершись до капота.

— Зрозуміло, — тихо буркнув поруч зі мною Захар. — Це твій хлопець?

Я не хотіла, щоб він проводжав мене, але таки дозволила йому зробити це.

— Так, — відповіла я, коли ми йшли до воріт вузькою доріжкою з бруківки.

— Довго ви уже разом? — поцікавився Захар якимсь надто дивним тоном.

Я не хотіла зізнаватися, що почала зустрічатися з Яном у той день, коли він вийшов з коми, тому просто сказала:

— Достатньо. Він дуже хороший та надійний хлопець.

— Я начебто не питав, який він.

Я краєм ока глянула на Захара, що опустив голову вниз і насуплено звів брови. Здається, він злився, хоча у нього не було причин робити це.

— Так, ти не питав. Наступного разу буду обачнішою та відповідатиму лише на те, що ти запитував.

— Я не це мав на увазі. Вибач, якщо тебе образило моє зауваження...

— Все нормально! — перервала його я. — Між нами тільки робота, тому думаю, що нам не варто підіймати теми особистого життя одне одного.

— У мене нема особистого життя, — і знову він зробив влучне зауваження.

— Але у мене воно є, Захаре.

Я востаннє подивилася на нього, наліпила на обличчя широку усмішку та поспішила до свого хлопця, який зустрів мене теплими обіймами й коротким поцілунком у щоку.