Розділ 5

Захар

Я почувався піддослідним кроликом, коли Лія сиділа на дивані та записувала у своєму блокноті пункти щодо того, як повернути мені пам'ять. Моя ситуація була для неї своєрідним експериментом і практикою. Усвідомлення цього було до біса неприємним, але я не міг заперечити їй. Нехай так! Нехай я буду для неї експериментом, але натомість вона буде поруч зі мною. Не знаю чому, але мені справді хотілося цього. Навіть не так повернути пам'ять, як просто ось так спокійно розмовляти з нею та бачити її.

— Отже, як часто ти хочеш, щоб я приходила до тебе? — спитала вона, відірвавши погляд від свого блокнота.

— Кожного дня, — відповів я. Вона здивовано підняла обидві брови. — Ми ж говоримо про повноцінну роботу, тож це буде восьмигодинний робочий день у моєму домі.

— Окрім суботи та неділі, — додала Лія, записуючи це на аркуші. — О дев'ятій у тебе сніданок, а після нього ти займаєшся у басейні та тренуєшся з тренером. Для цього тобі потрібно буде їздити в реабілітаційний центр?

— Ні. У цьому домі є басейн і спортзал. Нема потреби навідуватися до центру. Тренер буде приїжджати до мене.

— Добре. У тебе є декілька годин між тренуваннями та сеансом у психолога, і я думаю, що у цей період ми будемо працювати над твоєю пам'яттю.

Я був здивований, що вона взагалі знає мій графік, але не показав цього.

— Мої сеанси з психологом скоротили до двох разів на тиждень, — сказав я, уважно спостерігаючи за реакцією Лії, — тож у нас буде більше часу.

— Це чудово! Думаю, що буде логічно, якщо мій робочий день розпочинатиметься з десятої години ранку, — задумано сказала вона і знову ж таки записала це у своєму блокноті. — Ти закінчиш займатися у басейні та підеш тренуватися, а я підготую все для наших занять.

— Занять? — перепитав я. — Звучить дивно.

— Практика? — виправилася вона.

— Може, спілкування? — запропонував я, піднявши одну брову.

— Це не схоже на роботу, — пробурмотіла Лія. — Але гаразд! Отже, завтра розпочнемо наше "спілкування". Мені вже час іти! — Вона зірвалася на ноги, кинула блокнот у сумочку, а тоді схопила своє пальто та почала вдягати його. — Побачимося завтра!

Дівчина помахала мені рукою на прощання та швидко поспішила до виходу. Вона так несподівано зникла, як і з'явилася тут. Ми не обговорили оплату, хоча вона наполягала на ній та акцентувала на цьому увагу. Щось мені підказувало, що гроші її абсолютно не цікавили. Мабуть, справді вирішила допомогти мені лише задля своєї наукової роботи.

Я радів своїй самотності й не шкодував про те, що сказав Аліні не приходити сьогодні. Насправді мені хотілося повністю все робити самостійно, хоча батько наполягав на тому, що зі мною повинна бути доглядальниця. Я вже міг сам подбати про себе. Принаймні переконував себе у цьому.

Мені хотілося, щоб цей нудний день якнайшвидше закінчився. Через те, що мій мозок відмовлявся згадувати минуле, я вирішив уявляти майбутнє. Довгий час лежав на ліжку, відтворюючи майбутню розмову з Лією. Хоча ця дівчина була непередбачуваною, і я справді не міг здогадатися, що вона зробить чи скаже завтра. Але все ж мені хотілося, щоб якнайшвидше настав новий день, аби знову побачити її.

Увесь час в басейні я лише й те робив, що кидав погляди на годинник в очікуванні десятої ранку. Навіть мій тренер помітив, що я був не зовсім зосереджений на тренуваннях. Раніше я доводив себе до знемоги, бо наївно сподівався, що це допоможе мені швидше повернутися в нормальну фізичну форму. Я знав, що це не спрацює, але самопереконання інколи діяло.

Вже близько десятої я перевдягнувся в спортивні штани та кофту на довгий рукав. Мені не хотілося лякати Лію своїми шрамами, і я бачив, що навіть вчора вона намагалася не дивитися на них. Я й сам розумів наскільки вони страшні, тому не здивований, що люди лякаються їх. Я знайшов у своїй шафі тонкі шкіряні рукавички чорного кольору. Коли надів одну з них на праву руку, то тепер моя долоня здалася мені не такою огидною. Я навіть міг дивитися на неї довше, аніж зазвичай. Серце забилося швидше, коли вхідні двері грюкнули. Я глянув на годинник, стрілка якого показувала точно десяту годину. Вона не запізнилася ні на хвилину. Я чомусь почав нервувати через зустріч з нею, хоча мені й хотілося побачити її відтоді, як вона пішла вчора з мого дому.

Я сперся рукою на свою тростину та вийшов з кімнати. Мене дратувала ця палиця до сказу, але поки я не міг ходити без неї. Мій погляд одразу спіймав біляве волосся Лії, що розсипалося по її спині аж до лопаток. У цей момент вона якраз знімала своє бежеве кашемірове пальто.

— Привіт, — привітався я.

Вона чомусь здригнулася та озирнулася на мене. Лія знервовано усміхнулася, після чого видавила з себе коротке "привіт".

— Здається, ти пунктуальна, — зауважив я.

— Люблю приходити вчасно, — сказала вона. — До того ж це мій перший робочий день. Було б негарно, якби я запізнилася.

Я кивнув головою й повільно попрямував на кухню, де стояв великий стіл. Після басейну мені хотілося пити, тому я витягнув з холодильника апельсиновий сік і налив його у склянку. За моєю спиною почулися тихі кроки. Я ледь оглянувся назад і помітив, що Лія поставила на стіл свій ноутбук, декілька книг, блокноти, ручки та кольорові олівці.

— Бачу, ти підготувалася.

— Але поки не визначилася, з чого саме ми розпочнемо, — задумано прошепотіла вона. — Всю ніч вивчала способи для повернення пам'яті, але в тебе трохи незвичайна ситуація.

— Знаю. І якщо ти зараз про ті способи, що є в інтернеті, то я вже всіх їх пройшов. Вони не працюють.

— О! — Лія розчаровано видихнула. — Тоді кольорові олівці нам сьогодні не знадобляться.

Я сперся до кухонної тумби, взяв у руку склянку соку та зробив невеликий ковток. Помітив, що дівчина задумано постукала простим олівцем по своєму підборідді. Ноутбук, книги, якісь записи... Для неї це було схоже на якесь наукове дослідження, а я був всього лише об'єктом її вивчення. Погляд Лії пройшовся від моєї голови вниз до ніг. Її очі зачепилися за рукавицю на моїй руці й вона насупилася.

— Чому ти в рукавиці? — спитала вона.

— Бо я не хочу, щоб ти бачила їх, — чесно відповів та важко зітхнув. — Я й сам не хочу дивитися на це.

— Їх? — тихо перепитала Лія.

— Мої шрами, — пояснив я, відкладаючи склянку на стільницю. — У мене зараз тренування в залі. Ти можеш робити тут усе, що тобі заманеться. Я не знаю, що ти любиш пити, але у шухлядах має бути кава та чай.

— А у тебе є какао? — спитала вона, глянувши на мене великими очима.

Я знизав плечима, бо справді не знав цього. За цих чотири місяці я збагнув, що не люблю каву, а чай для мене був занадто терпким і несмачним. Я пив лише воду та апельсиновий сік, тому навіть не знав, чи може в мене в домі взагалі бути какао. Я відкрив ту шафку, де стояли напої та почав перебирати упаковки.

— Ось це? — спитав я, витягуючи якусь металеву круглу банку з коричневою обгорткою.

— О так! — Лія несподівано опинилася поруч зі мною та вирвала банку з моїх рук. — Це моє улюблене. Я здивована, що в тебе воно є.

Я помітив, що її губи розтягнулися в широкій задоволеній усмішці. І всередині мене вмить усе завмерло, коли вона усміхнулася так щиро. Дівчина відкрила банку та нахилилася, щоб понюхати какао. Лія задоволено застогнала, після чого закотила очі.

— Воно справді неймовірне. Понюхай!

Я трохи відхилився назад, коли вона почала тикати цією банкою мені в ніс. Насправді деякі речі я був змушений вивчати з самого початку, наче маленька дитина. Зрештою я повівся на її захоплення какао та нахилився, щоб понюхати його. Мої легені наповнив пряний аромат з гіркими нотками. У носі раптом засвербіло, і я відвернувся, щоб голосно чхнути. Почув, що Лія поруч тихо засміялася.

— Цікава у тебе реакція на какао, — сказала вона.

Ці слова не мали абсолютно жодного значення, але у голові раптом з'явився різкий біль. Мозок наче почав пульсувати, а в очах блимали дивні іскри. Я міцно зажмурився, намагаючись прогнати непроханий біль. Я не розумів, що відбувається, аж доки в голові не відтворився один момент з минулого.