Розділ 4

Лія

Я не могла забути розгубленого погляду Захара, яким він дивився на мене тоді, коли я говорила йому ті жорстокі слова. Це було точно не те, чого він очікував від нашої першої розмови. Але що він хотів? Думав, що я кинуся йому на шию та скажу, як сильно рада тому, що він отямився? Чесно кажучи, я начебто раділа, але водночас мене це лякало. Та все ж, хіба це має значення? Мої слова були максимально жорстокими для того, щоб він зрозумів, що я не збираюся допомагати. Можливо, після нашої розмови Захар сам не захоче мене більше бачити. Насправді це й було моєю метою.

Я здригнулася, коли щось вологе торкнулося моєї руки. Тихо зойкнула та опустила погляд на свої коліна, на яких розмістилася маленька пухнаста собачка.

— Ти їй сподобалася, — заговорила поруч зі мною Луїза. — Сінді поки не дуже звикла до уваги, але вона така ніжна дівчинка.

Луїза нахилилася до собачки, просюсюкала щось їй та легенько почухала її. Та зручніше сіла на моїх колінах і потягнулася рожевим язиком до долоні Луїзи, щоб з вдячністю лизнути її. Тварини мені подобалися, але я не була прихильною до них так сильно, як дівчина (чи правильно колишня дружина?) мого двоюрідного брата. У Луїзи та Тео була дивна історія, про яку я майже нічого не знала. Але все ж вони знову разом, і це навіть трохи здивувало мене.

— Вона дуже мила, — сказала я та провела рукою по м'якій шерсті собачки. Помітила, що у неї не було одного вушка, і від цього моє серце боляче стиснулося. — І надзвичайно красива.

— Я коли вперше побачила її в притулку, то одразу відчула, що вона схожа на мене, — задумано сказала Луїза. — Так зраділа, коли Тео забрав її до нас. Ідеальна собачка для Барбі.

Я усміхнулася, хоча не зовсім зрозуміла слів Луїзи. Принаймні згадала, що саме "Барбі" називає її Тео. Це не дивно, враховуючи, що вона так сильно любить рожевий.

— О, а де твій хлопець? — поцікавилася Луїза, глянувши на мене своїми великими блакитними очима.

— А й справді, Ліє! — втрутилася тітка Поліна, а я навіть не знала, що вона чула нашу розмову. — Де Ян? Ми були б раді бачити його з нами на післявесільному святкуванні.

Я натягнуто усміхнулася, коли погляди усіх присутніх за столом зосередилися на мені. Насправді я й не планувала запрошувати Яна в будинок тітки Поліни на другий день після весілля. І він так само не горів бажанням провести сьогоднішній день зі мною. Вчора після весілля він підвіз мене додому. Ми попрощалися в його автомобілі коротким поцілунком, а тоді домовилися зустрітися днями в місцевому ресторані.

— У нього справи, — відповіла я. — Це пов'язано з роботою. Він допомагає батькові з організацією нової виставки автомобілів і аукціону, які відбудуться за декілька місяців.

— Я все ж сподіваюся, що ви ще навідаєтеся до нас разом, — сказала тітка Поліна. — Ви така гарна пара.

— Це справді так! — втрутилася Вікторія. — Я була вражена, коли побачила вас вчора разом. Ви дуже-дуже пасуєте одне одному.

— Дякую, — прошепотіла я, все ще натягнуто усміхаючись.

— Було б непогано, якби він прийшов до нас на вечерю ще до твого від'їзду до Лондона, — заговорив мій тато, відкладаючи виделку на порожню тарілку. — Я хотів би ближче познайомитися з твоїм хлопець. Твоя мама, думаю, теж хотіла б цього.

— Звісно! — погодилася мама. — Можливо, ми б запросили також його батьків і зробили родинну вечерю-знайомство?

Я насупилася, бо все відбувалося занадто швидко. Так, я запросила Яна з собою на весілля сестри, але це не означало, що я вже зараз побіжу виходити за нього заміж.

— Ми не так довго разом, — почала виправдовуватися. — Думаю, що не варто так сильно бігти вперед.

Я схилила голову вбік, натякаючи мамі, що треба негайно змінити тему. В мене не було жодного бажання обговорювати наші з Яном стосунки, які обмежувалися нечастими зустрічами та поцілунками в його автомобілі. Мама з розумінням кивнула головою та перевела погляд на Алекса, який сидів між нею і Вікторією.

— Учора помітила на весіллі хлопця з тростиною, — почала вона, а я ледве стрималася, щоб не застогнати вголос від розчарування, — це той твій брат, який нещодавно вийшов з коми після аварії на чемпіонаті?

Мама зазвичай розуміла мене з пів слова, але я не очікувала, що вона перейде з однієї не надто приємної для мене теми до тієї, яку я зовсім не хотіла підіймати.

— Так, — відповів Алекс. Він втомлено видихнув і сперся на спинку стільця. — Насправді дуже складна ситуація. Захар нічого не пам'ятає, і в цьому нема жодного прогресу. Добре, що тепер уже встав на ноги. Але, як можемо бачити, йому ще нескоро вдасться ходити вільно та без підтримки.

— Це жахливо, — сказала тітка Поліна, співчутливо стиснувши губи. — Я не хотіла витріщатися, але коли він пройшов повз мене, то не змогла не помітити жахливі шрами від опіків на його руці.

— Відверто кажучи, вони не лише на руці, — продовжив Алекс, знервовано стукаючи пальцями по столу. — Постраждало більш як тридцять відсотків його тіла. Майже весь правий бік, враховуючи ногу, тулуб та частину шиї.

— Добре, що хоч обличчя не постраждало, — прошепотіла поруч зі мною Луїза, явно налякана почутим.

— Шолом достатньо захистив його, — тихо пробурмотів дядько Гордій. Я помітила, що він насупив свої брови так, наче думав про щось. — На жаль, у перегонах такі ситуації дуже часті. Ніхто не застрахований від наслідків. А хлопця шкода, бо його життя тепер повністю зруйноване. До перегонів він більше, ймовірно, не зможе і не захоче повернутися.

— Я б навіть в автомобіль не сіла після такого, — перелякано сказала тітка Поліна. — Хлопець втратив п'ять років свого життя у комі. Це справді жахливо.

— Він втратив не тільки п'ять років, — задумано промовила моя мама, — але й усе своє життя. Навіть уявити складно як це — прокинутися та не розуміти, хто ти насправді та яким життям жив раніше. Йому доводиться усьому вчитися самостійно з самого початку. Він навіть не знає, яка в нього сім'я. Мабуть, дивиться на кожного по-новому. Мені здається, що я б зійшла з розуму.

Мама зітхнула та притулилася до мого тата, обійнявши його однією рукою за плечі. Вона прошепотіла йому щось типу: "Я дуже рада, що ти покинув перегони!", а він ніжно погладив її долоню та сказав, що це було найбільш правильне рішення в його житті.

За столом більше не обговорювали Захара, але я не могла ніяк викинути його зі своєї голови. Я була впевнена на сто відсотків, що йому вдасться відновитися фізично, але психологічно це буде важче зробити. В його голові, мабуть, такий дикий хаос, що він абсолютно нічого не усвідомлює. Я розуміла, що йому варто допомогти, наштовхнути на спогади, але водночас боялася цього. Що буде, коли він згадає усе? Згадає те, що було між нами? Або ще гірше — спробує все виправити та повернути мене? Лякало те, що він чомусь пам'ятає мене, хоча між нами не було бурхливого кохання чи серйозних стосунків. З мого боку це була перша закоханість, а для нього — ніщо більше, як спосіб підібратися до мене, щоб з моєю допомогою усунути Вікторію від чемпіонату. Але що, якщо це таки було щось більше?

Я підвелася зі свого стільця та повільно попрямувала на кухню, все ще думаючи про Захара і його ситуацію. Мені потрібно було очистити думки та вирішити, що робити далі. Згадала, як його рука торкнулася моєї, і я сіпнулася з переляку. Це не була відраза до його шрамів, бо насправді цей дотик не був неприємним. Мене злякало те, які відчуття він викликав. Навіть через п'ять років його погляд та короткі дотики змушували серце битися вдвічі швидше. Я глянула у вікно, притиснувши долоню до своїх грудей. Мені завжди хотілося, щоб Захар отримав по заслугах. Можливо, він заслужив те, що переживає зараз, але я все ще думала, що цього недостатньо. Він мучиться через аварію, але не через те, що зробив зі мною, Алексом і Вікторією. І якщо у нього таки є совість, то він буде мучитися ще сильніше, коли згадає усе...

Я схвильовано видихнула, дивлячись на красивий будинок у сучасному стилі з великими панорамними вікнами. Все ще думала про те, щоб втекти звідси, але мої ноги самі привели мене до вхідних дверей. Я знервовано провела спітнілою рукою по своєму чорному пальті, а тоді глибоко вдихнула прохолодне весняне повітря, щоб заспокоїтися. Врешті-решт я наважилася натиснути на дзвінок поруч з дверима. Нерви змушували моє серце битися сильніше. Я міцно стиснула ремінці сумочки в руках і почала стукати ногою по красивій мармуровій плитці. Моє тіло здригнулося, коли клацнув замок на дверях, і вони відчинилися навстіж. Помітила, як очі Захара збільшилися від здивування, коли він побачив мене на порозі свого дому. Мабуть, він запитував у себе, що я тут роблю, але я сама не знала відповіді на це запитання. Він дивно витріщався на мене, злегка розімкнувши губи. Хлопець стояв у звичайних спортивних штанах і чорній футболці, спираючись на свою тростину.

— Ем... Привіт! — сказала я та знервовано усміхнулася йому. — Маєш час поговорити?

Він стояв у ступорі та слова не міг вимовити. Я з очікуванням підняла обидві брови, і він нарешті отямився. Захар швидко похитав головою та знову глянув на мене. Може, він подумав, що у нього галюцинації?

— Привіт, — тихо привітався він і відступив вбік, дозволяючи мені пройти всередину будинку. — Заходь!

Я похиталася на своїх підборах, після чого пройшла повз нього, прямуючи вперед. Мої груди чомусь так сильно стискалися від хвилювання, а я не могла ніяк опанувати себе. Задумано жувала губу всю дорогу до вітальні. Я не була в домі Захара раніше, але інтуїція підказала мені куди йти. Чула, як за моєю спиною стукала його паличка об підлогу. Я увійшла до вітальні та швидко очима пробіглася по звичайному мінімалістичному інтер'єрі в чорних і сірих тонах. Насправді я не здивована, що Захар обрав саме ці кольори, адже він завжди любив їх. Я почала розстібати своє пальто, бо мені чомусь стало надто гаряче. Швидко зняла його, повісила на спинку дивана, а тоді опустилася на нього. Захар підійшов до м'якого крісла, що стояло одразу ж біля мене. Хлопець спер до нього свою тростину, а сам повільно попрямував чомусь в коридор. Я декілька секунд вивчала його чорну паличку. Мені чомусь захотілося торкнутися до неї, тому я потягнулася вперед. Схопивши її в руку, спробувала спертися на неї, щоб оцінити міць. Коли почула кроки, що наближалися, то швидко сперла тростину на те саме місце, що і Захар декілька хвилин тому. Щось пішло не так, бо вона почала падати. Я спробувала спіймати її, але паличка вдарилася об скляний столик поруч з диваном. Мої щоки почервоніли, адже Захар уже встиг повернутися. Господи, як же соромно!

— Вибач, — розгублено пробурмотіла я, намагаючись поставити паличку на місце. — Це вийшло випадково.

Я зніяковіло глянула на нього та помітила, що він чомусь усміхнувся мені.

— Усе нормально, — сказав Захар. — Не хвилюйся.

Мій погляд зупинився на його тілі. Я зауважила, що він зверху по футболці надів кофту на довгий рукав, яка повністю закривала його руку. Він спіймав мій погляд, тому стягнув рукав вниз, ховаючи ще й пошрамовану долоню.

— І... Як у тебе справи? — спитала я.

Захар явно був розгублений, але намагався не показуватися цього. Він знизав одним плечем і опустився на крісло.

— Я не знаю, — відповів він, глянувши мені в очі. — Усе так само, як і кожного дня. Жодних змін, окрім того, що сьогодні ти прийшла до мене.

Я схрестила ноги та поклала руки на своє коліно, переплітаючи пальці. Погляд Захара пройшовся моїм тілом. Спочатку він розглядав мою подовжену безрукавку молочного кольору з синіми смужками, з-під якої виднілася біла сорочка з широкими рукавами-ліхтариками. Потім його очі опустилися на мої сині колготки й червоні лакові туфлі з ремінцями та золотистою застібкою. Я почала нервувати від такого пильного погляду, а також відчула, що мої щоки чомусь ще більше почервоніли.

— У тебе такий... — Захар зробив невелику паузу, намагаючись підібрати слова. — Цікавий стиль.

— Колись ти казав, що тобі подобається те, як я вдягаюся, — нагадала я.

— Думаю, що зараз мені це теж подобається, — впевнено сказав він. — Виглядає незвичайно, хоча... Я й уявлення не маю, який стиль звичайний і що взагалі вдягають люди. Після пробудження у мене таке враження, що я з іншої планети.

— Власне, я хотіла поговорити з тобою про це. Не можу збагнути, чому ти пам'ятаєш саме мене?

Я підняла на нього свій погляд в очікуванні відповіді. Захар надто уважно вивчав моє обличчя, наче вперше бачив мене, і це змушувало ще більше нервувати.

— Тільки тебе, — виправив він. — Не знаю. Ти мені скажи, Ліє.

— Я? — здивовано перепитала.

— Ти, — повторив Захар. — Я нічого не пам'ятаю, окрім твого імені, обличчя та голосу. Думаю, що нас щось пов'язувало, якщо мій мозок викинув абсолютно усіх, але не тебе.

Я зітхнула та підсунулася трохи ближче до нього. Помітила, що він зацікавлено схилив голову вбік, ніби намагався відгадати те, що я зроблю чи скажу далі.

— Ти, мабуть, очікуєш, що я розповім тобі усе, але це не виходить у мої плани, — твердо сказала я, глянувши йому в очі. — Я хочу, щоб ти сам згадав усе.

— Мені це не вдається, — розчаровано прошепотів він. — Буде краще, якщо ти розкажеш мені усе, і я нарешті складу всі пазлики в одне ціле.

— Ні, — заперечила я. — Ти будеш сам згадувати, Захаре. Пам'ять рано чи пізно повернеться, а я не хочу, щоб цей період ти жив у своїх ілюзіях. Ти повільно згадуватимеш абсолютно усе, і зрештою зрозумієш, що зараз навколо тебе — один суцільний обман.

— Я чимось образив тебе, так? — раптом спитав Захар. Я напружилася від цього неочікуваного запитання. — Під час нашої минулої зустрічі ти багато наговорила мені.

— Я сказала те, що справді хотіла сказати. Можливо, мої слова були надто жорстокими, але я не шкодую про них. Знаєш, я більше не бажаю підіймати цю тему.

— Чому тоді ти тут?

— Бо я вирішила допомогти тобі повернути пам'ять. Якщо вже так вийшло, що ти пам'ятаєш лише мене, то я можу зробити так, щоб твої спогади швидше повернулися до тебе. Це те, чого я дійсно хочу, Захаре.

Він підозріло примружив очі, наче не вірив моїм словам, або шукав у них якийсь підступ. Хлопець сперся руками на свої коліна та нахилився ближче до мене. Я хотіла відхилитися назад, бо наші обличчя були так близько, але не змогла навіть поворухнутися. Він так пильно дивився мені в очі, що від цього я затамувала подих на декілька секунд.

— Чи повинен я хвилюватися через те, чому ти хочеш, аби я все згадав? — тихо спитав він. — Ти ж не просто так погодилася допомогти мені, правильно?

Я деякий час дивилася на нього, обдумуючи свою відповідь. Зрештою я глибоко вдихнула та випрямилася, щоб відсторонитися від нього на безпечну відповідь.

— Ти зрозумієш мене тоді, коли згадаєш усе, — сказала я та потягнулася до своєї сумочки. — А зараз пропоную визначитися з графіком, моїми обов'язками та оплатою. Ти ж не думав, що я зібралася безплатно допомагати тобі? Думаю, що ти уже зрозумів, що я наймаюся до тебе на роботу.

— Чесно кажучи, я очікував, що це буде трохи по-іншому, — пробурмотів Захар.

— Твоя ситуація — справжня знахідка для психологів, тому я не можу втратити такий шанс. Можливо, у майбутньому я навіть напишу про це свою дисертацію, — сказала я, розправляючи пальцями чистий аркуш у блокноті. — Тож, Захаре, ми просто допоможемо одне одному. Ти повернеш собі пам'ять, а я отримаю більше знань і практики для своєї наукової роботи. Це взаємовигідна угода, і нічого більше.