Розділ 3

Захар

Я був на сто відсотків впевнений, що бачив її обличчя через скло. Мені вистачило секунди погляду на неї, аби моє серце спочатку на мить зупинилося, а потім почало битися вдвічі швидше. Я не знав, що це було. Усередині наче все завмерло, коли я побачив її перелякане лице. Вона так швидко втекла, що я міг би завагатися у чіткості свого зору чи ясного розуму. Своїй свідомості я сам уже не довіряв. У мене не було сил в ногах, але я зробив ще декілька кроків у сторону до дверей. Я не ходив без підтримки у руках, але мені хотілося переконатися у тому, що я дійсно бачив її й мій здоровий глузд не обманув мене. Стискаючи щелепи, поспішив вперед, як мені це вдавалося. Але я мало не впав, коли мої ноги підкосилися. Вперся рукою до стіни, важко дихаючи, а на моєму чолі зібралися цівки поту.

— Думаю, що вже достатньо, — сказав мій тренер, з яким я займався відтоді, як прокинувся чотири місяці тому. — Ти доводиш себе до знемоги.

— Я впораюся, — швидко пробурмотів. — І ми домовлялися, що кожного дня я буду тренуватися на п'ятнадцять хвилин довше, аніж у попередній день.

— Ти нестерпний, Захаре! — дорікнув Сергій. — Тобі пощастило, що я ще досі витримую твій дурний характер.

Я закотив очі та потягнувся до ручки дверей. Підсунувшись до виходу, відчинив двері та виглянув з отвору. Коридор був порожнім, а всередині у мене наче все завмерло. Я глибоко вдихнув, і в ніс вдарив дивний знайомий аромат стиглої вишні з мигдалем. У мене в голові запаморочилося від цього запаху, і я міцно заплющив очі, намагаючись відігнати різкий головний біль, що раптово з'явився.

— Гей, ти в порядку? — спитав Сергій, підтримуючи мене за один бік. — Тобі треба присісти. І сьогодні більше жодних тренувань.

Голова розколювалася так, наче хтось нещадно бив її тупим молоком. Це гупання віддавало десь аж у мозок, а у носі досі крутило від дивного аромату, який я вдихнув у коридорі. Він здавався мені таким знайомим, але одного вдиху було занадто мало, аби згадати хоча б щось. Я розслабився тоді, коли ліг на ліжко у своїй палаті. Мені страшенно хотілося додому, хоча я й не пам'ятав як це — жити вдома. Я був наче новонароджена дитина, що кожного дня відкривала для себе щось нове. Принаймні моя пам'ять на автоматі згадала, як користуватися телефоном чи вмикати телевізор, але цього було абсолютно недостатньо. Я все ще почувався неповноцінним. Чужим.

Я деякий час дивився у вікно, а потім заплющив очі. Перед очима знову з'явилося знайоме обличчя, яке я чомусь так добре пам'ятав. Усі риси. Мені здавалося, що я торкаюся її: у неї напрочуд дивовижна ніжна шкіра молочного кольору з легеньким рум'янцем на щоках; у неї красиві глибокі очі каро-горіхового відтінку з довгими пишними віями; у неї виразні риси обличчя, маленький носик та пухкі рожеві губи. Я не пам'ятав, чи цілував її коли-небудь раніше, але було таке відчуття, наче я знав точно, що робив це. У деякі моменти мені здавалося, що я навіть пам'ятав м'якість її губ та смак, але не був певен, що це дійсно правда. Може, звичайна вигадка? Моя свідомість повільно зводила мене з розуму, бо я не розумів, де та межа між правдою і забуттям, у яке я поринув з головою. Але одне я знав точно — Лія була тут, і вона приходила сюди до мене...

І кожного дня я сподівався, що вона прийде знову, але цього не сталося. Мене виписали, хоча я ще довго буду проходити реабілітацію. Я не багато знав про те, що зі мною сталося. Лише зі слів батька і відео з чемпіонату перегонів, на якому було показано, як мій автомобіль перевернувся декілька разів і запалав вогнем. Перегони? Невже це справді те, чим я займався? Я не пам'ятав своїх вподобань чи захоплень, але коли Алекс приніс мені один пригодницький роман, я прочитав його за декілька годин і навіть не зчувся, як це сталося. Виявилося, що моя свідомість пам'ятає те, як читати й писати. Психолог, з яким я працював, сказав, що це чудово і свідчить про те, що моя пам'ять поступово повертається до мене. Але це було обманом. Багато що за життя стає звичкою, і це пам'ятають руки чи очі, але мозок... Мозок — це те, що складно контролювати.

— Ти справді хочеш жити сам? — вкотре спитав мій вітчим. Він окинув оком мій дім. — Це не надто хороший варіант. Я знаю, що ти жив тут останній рік до аварії, але це не означає, що тобі вдасться щось пригадати, знаходячись у знайомих стінах.

Я не міг пояснити того, чому не хотів жити з ним, матір'ю та молодшою сестричкою. Можливо, просто не хотів ставати тягарем для них. Бачити ті постійні жалісливі погляди в мій бік — нестерпно. Особливо мене дратувало те, як від мене відверталися, коли помічали мої шрами. Я був у комі, коли вони загоїлися. Важко навіть уявити біль, який би мені довелося пережити тоді. Але, можливо, моя пам'ять залишилася б зі мною.

— Я впораюся, — тихо промовив, спираючись на тростину, що допомагала мені при ходьбі.

— Цієї ночі Аліна залишиться з тобою, — продовжив говорити він, але я проігнорував його та навмання попрямував до вітальні.

— Вона буде зі мною цілодобово? — спитав я, коли опустився на великий сірий диван. — Якщо так, то я проти цього. Мені не потрібна співмешканка-доглядальниця.

— У неї є сім'я, але ми можемо знайти ще одну доглядальницю, щоб вони мінялися змінами.

— Мені не потрібна ще одна доглядальниця, — буркнув я. — Мені взагалі не потрібна доглядальниця! Я можу сам про себе подбати. Якщо ти не помітив, то я уже можу ходити.

— І я дуже радий, що у тебе є прогрес, але краще, щоб хтось був з тобою поряд. Мене все ще непокоять твої емоційні зриви та нічні кошмари.

— Їх більше не буде. Обіцяю.

Я впевнено подивився на вітчима, намагаючись переконати його. Він підійшов до мене та поклав свою долоню на моє плече.

— Я твій батько, Захаре, — сказав чоловік, не відриваючи погляду від моїх очей. — І я не можу дозволити тобі бути тут самому. Доки не закінчиться реабілітація, з тобою завжди хтось буде поряд.

Я втомлено видихнув, адже мене справді дратувала компанія доглядальниць, які за цих чотири місяці змінилися вже тричі. Деяких бісив мій характер, а деякі лякалися через мої шрами. Я опустив погляд на свою праву руку, яка лежала на моїх колінах. Ці рубці й мені були огидними. З тих фотографій, які мені показувала мама, я бачив, що тут у мене була невелика родимка, але тепер уже не було нічого — просто хаотично стягнута шкіра з блідими рубцями.

— Я б хотів, щоб вона допомогла тобі, — заговорив вітчим, а я насупився на слові "вона", — але дівчина непохитна у своєму рішенні.

— Хто "вона"? — уточнив я.

— Лія, — пошепки відповів він, а я випрямився, дивуючись своєму зацікавленню. — Я знайшов її та поговорив з нею, але вона заявила, що у неї справи в Лондоні й вона повернеться туди.

— Я не розумію, звідки знаю її, — задумано мовив я. — І чому з усіх людей я пам'ятаю лише її ім'я та обличчя? Мені здається, що я божеволію.

— Деякі люди залишаються не лише у голові, але й у серці. Можливо, твій мозок не хоче згадувати минулого, але серце пам'ятає. Я все ще сподіваюся, що тобі вдасться повернутися до нормального життя, Захаре.

— Моє життя більше ніколи не буде нормальним.

Я міцно стиснув долоню в кулак та подивився на свої шрами, які навіть не змінили відтінку. Все ще такі огидні бліді рубці, від вигляду яких мало не вивертає. Мене більше ніколи ніхто не захоче. Якби у мене був вибір, то я б сам себе не захотів.

— Аліна прийшла! — голос батька відірвав мене від думок. — Я залишу тебе, синку. Побачимося вранці.

Він поплескав мене по плечу, а тоді поспішив до виходу, де зупинився поруч з жінкою, щоб обговорити умови її перебування зі мною. Я не хотів поруч з собою цієї жінки, але хоч як би сильно не переконував, що впораюся сам, чудово розумів, що не зможу. Я відвів погляд до вікна і вкотре задумався про те, як багато часу втратив і продовжую втрачати зараз. Смерть була б значно кращим варіантом. І якби я міг обирати тоді, то обрав би краще її...

Публічні виходи не входили в мої плани на найближчі декілька місяців, років чи навіть десятиліть. Але весілля мого брата змусило мене вибратися в люди. Я не пам'ятав, які у мене були стосунки з Алексом до аварії, але з його слів ми були справжніми братами, хоча і нерідними. Інколи я помічав, що його щось тривожить, але він не говорив мені нічого поганого, навіть не натякав на це.

Я сидів в першому ряді на стільці одразу ж навпроти красивої весільної арки, оздобленої в шоколадно-золотистих тонах з білими шторами. Гостей було багато, але більшість з них зі сторони нареченої. Якщо Алекс приходив до мене, то про неї я знав лише те, що її звати Вікторія. Навіть фотографія дівчини не викликала в мене спогадів. Я повернув голову вліво, оглядаючи її сім'ю, але цих людей я так само не пам'ятав. Гостей щоразу збільшувалося, адже от-от мала розпочатися шлюбна церемонія.