Розділ 2

Лія

Мені не хотілося продовжувати цю розмову, бо я розуміла, що вона не матиме ніякого результату. Чоловік дивився на мене майже благаючи, і це неабиякий дивувало. Я примружила очі та схилила голову вбік.

— Ваше хвилювання суперечить тому, що колись Захар розповідав мені про вас, — сказала я. — Або ви вдаєте переді мною, або Захар таки справді був занадто хорошим брехуном.

— Ти не можеш винити мене у тому, що я не зміг стати для нього справжнім батьком, — відповів він і криво посміхнувся. — Для свого рідного сина я так само був поганим татом, але це не означає, що я не хвилююся за них обох.

— У будь-якому випадку це не має значення. Я через два тижні повертаюся до Лондона. У мене є навчання і робота.

— Я тобі багато заплачу.

Його слова змусили мене засміятися. Я підняла руку та поправила пальцями чубчик, виблискуючи красивою каблучкою з діамантами, яку мені колись подарував мій тато.

— Ви справді думаєте, що я потребую грошей?

Чоловік пройшовся поглядом по моєму тілу, а тоді коротко кивнув головою.

— Я розумію, — тихо сказав він і міцно стиснув губи, — але ти не бачила його, Ліє. Він мучиться, хоча і не показує цього. Кожного дня тренується до знемоги, щоб нарешті почати нормально ходити.

— Добре, — я намагалася говорити максимально байдуже. — Впевнена, що результат не забариться.

— Але це не найгірше, — додав чоловік. — Захар наче божеволіє, бо нічого не пам'ятає. І усі наші спроби допомогти були абсолютно марними.

— Я не розумію, що ви особисто хочете від мене? Психологічні консультації?

— У нього є свій психолог, а також раз у тиждень він відвідує психотерапевта. З цим проблем нема, але... У нього часті емоційні зриви, а ще він настільки складний, що жодна доглядальниця не витримує з ним. Його виписують з лікарні наступного тижня, а він вперся, що буде жити сам у своєму домі.

— Вау! То ви хочете, аби я кинула усе, щоб стати доглядальницею вашого сина? — вражено спитала я, піднявши обидві брови. — Знаєте, якщо Захар брав приклад саме з вас, то я не здивована, що він став таким егоїстом.

— Ти не так мене зрозуміла, — почав виправдовуватися він. — Я не мав на увазі, щоб ти була його доглядальницею. Ти можеш просто проводити з ним час, підтримувати його, допомагати. Я хочу, щоб він знову відчув ті приємні позитивні емоції з тобою, які він пам'ятає. Лікарі теж вважають, що йому було б добре відновити спілкування з тобою. Так вийшло, що з усіх можливих людей він згадав лише тебе.

Я втомлено видихнула й опустила погляд на свої лакові лофери. Ця розмова була настільки абсурдною, що у мене не було жодного бажання продовжувати її.

— Я не готова до цього, — чесно сказала, глянувши в зелені очі вітчима Захара. — Чому я повинна зараз хвилюватися за нього та допомагати йому, якщо він не робив цього раніше для мене? Це не моя вина, що він пам'ятає мене.

— Сумно, якщо ти це вважаєш виною, — тихо пробурмотів він. Чоловік почав ритися у кишені свого піджака і зрештою передав мені якийсь папірець. Я неохоче взяла його в руку. — Це його графік. Вранці басейн, сніданок, потім вправи з фізіотерапевтом і реабілітологом, а у кінці сеанс у психолога. Тут все розписано по годинах, а також я зазначив адресу реабілітаційної лікарні, в якій він перебуває зараз.

— Ну що ж, — я перед ним зім'яла папірець у долоні та кинула його собі в кишеню пальта, — дякую за таку цінну інформацію, на яку мені абсолютно начхати. До побачення!

Я усміхнулася та різко розвернулася, щоб поспішити геть. Розмова з цим чоловіком роздратувала мене та змусила задуматися. Я не шкодувала Захара, коли він потрапив у аварію й не буду робити цього зараз. Підставити свого брата та використовувати мене для своїх цілей — це було занадто. Я ненавиджу брехню, а Захара ненавиджу ще більше...

— Я така рада тебе бачити! — запищала Вікторія, кидаючись мені на шию. — Боже, ти зовсім не змінилася! Така ж красуня.

Вона схопила мене за обидві руки та поцілувала в щоку на знак вітання. Я не стримала своєї справжньої усмішки, коли помітила її невеличкий животик. Обличчя Вікторії було таким гладким з рожевими щічками, широкою усмішкою та блиском у сірих очах, якого неможливо було не помітити.

— А ти стала ще красивішою, — зауважила я. — Вагітність тобі до лиця, Вікторіє.

— Справді? — перепитала вона. — Не повіриш, але Алекс говорить мені те саме.

Дівчина схопила мене під руку та потягнула до вітальні. Я не пручалася, але вона все одно чомусь надто сильно тягнула мене. Після того, як я зняла своє пальто, то сіла на зручний диван.

— Мило, — сказала Вікторія, розглядаючи мою білу безрукавку, з-під якої виднівся чорний мереживний комірець сорочки. — Ти не зраджуєш своєму стилю.

— Як і ти, — пробурмотіла я, глянувши на її короткі шортики.

— О так! — погодилася дівчина та засміялася. — Знаєш, що найкраще у вагітності?

— Що?

— Про мене всі т-а-а-а-к турбуються! — Вікторія сперлася на спинку дивана та розкинула руки. — Алекс бігає навколо і постійно запитує про моє самопочуття. Завжди купує все, що мені захочеться, а вчора вночі я розбудила його та змусила йти в цілодобовий магазин за полуницею, бо я не могла заснути без неї.

— Схоже, вагітна ти ще більше вибаглива й вередлива, аніж зазвичай.

Вікторія закивала головою та засміялася, погоджуючись зі мною. Ми з нею було занадто різними, але родинні зв'язки зробили з нас подруг. Якби вона не була моєю сестрою, то я не впевнена, що коли-небудь подружилася б з нею. Так само вона б ніколи не розглядала мене, як варіант своєї подруги.

— Весілля уже наступної суботи, — задумано прошепотіла дівчина. — Я так хвилююся, хоча начебто й не варто.

— Мені здається, що усі наречені хвилюються.

— Мама на весіллі з моїм татом точно не хвилювалася. — Вікторія видихнула та поклала руки на свій животик. — Ми з Алексом вирішили не дізнаватися стать, але я чомусь відчуваю, що це дівчинка.

— Ура! — сказала я та засміялася. — Наша сім'я поповниться ще однією гонщицею.

— Не знаю, — прошепотіла сестра. Вона знизала одним плечем і усміхнулася. — Хоча це занадто очевидно.

Мені подобалося бачити те, що Вікторія все ж змогла прийняти свою вагітність і навіть раділа їй. Ми разом пили чай з тортиком і розмовляли про все та ні про що водночас. І все ж мені довелося дійти до важливої теми.

— Ем... Я хотіла попередити тебе, що на весілля прийду не одна, — мовила я та уважно подивилася на Вікторію, щоб прочитати її реакцію. — У мене є хлопець.

— Що? — здивувалася вона та зручніше сіла на дивані. — Ти це серйозно?! Чому ти не сказала раніше?

— Це не так довго триває...

— Скільки?

— Чотири місяці, — відповіла я, прикусивши нижню губу.

— Чотири місяці?! — майже закричала Вікторія. — І ти приховувала це?

— Просто не було нагоди сказати.

— Ми розмовляли тричі на тиждень мінімум, — дорікнула вона, але потім все ж усміхнулася. — І хто він?

Я трохи опустила голову та стиснула свої пальці, тримаючи руки на колінах. Насправді я не могла знати, яка буде реакція Вікторії.

— Це Ян, — відповіла я. — Той, що колись залицявся до тебе.

— О! Це... Це цікаво, — зрештою сказала сестра. — Він, здається, непоганий хлопець.

— Так! Він справді дуже хороший і так піклується про мене.

— Тоді я рада. — Вікторія потягнулася до мене та міцно стиснула мою руку. — Ти заслуговуєш уже нарешті відчути всі радощі кохання.

— Я рада, що ти не ображаєшся.

Дівчина насупилася, а тоді раптом тихо засміялася.

— Чому я маю ображатися? У нас з Яном нічого не було, тож я рада, що у вас все склалося. Думаю, що він чудово підходить тобі.

— Мені теж так здається.

— Але... Ти ж здогадуєшся, що на весіллі буде Захар? — спитала Вікторія, уважно спостерігаючи за мною.

— Алекс пробачив йому? — поцікавилася я.

— Не знаю. Він інколи навідується до нього. Зазвичай розповідає йому щось хороше з минулого, але не зачіпає того, що сталося з нами через нього. Захар і так нічого не пам'ятає. За чотири місяці зовсім нема прогресу.

— Так буває, — все, що могла сказати я. — Мене насправді не буде хвилювати присутність Захара на весіллі. Він нічого не пам'ятає, а я теж уже все забула.

Я забрала свою руку з міцної хватки Вікторії та охопила долонями горня з чаєм. На щастя, ми більше не згадували про Захара, а згодом до наших посиденьок долучилася моя тітка. Здебільшого вони обговорювали прийдешнє весілля Вікторії та Алекса, а я просто сиділа поруч і подекуди втягувалася в розмову. Згодом я все ж вирішила, що мені вже час повертатися додому, тому попрощалася з тіткою та Вікторією і поспішила до виходу. Як тільки зачинилася за собою двері, то відчула, як хтось вдарився об мене. Від несподіванки я ахнула, а коли опустила голову вниз, то помітила повсюди листки та фарби. Дівчинка схилилася, щоб зібратися все, а я опустилася поруч з нею та почала допомагати їй.

— Вибач, — сказала я.

— Нічого, — буркнула дівчинка й насупила свої густі темні брови.

Вона підвелася на ноги, притискаючи листки та фарби до своїх грудей. Її пряме каштанове волосся досягало трохи нижче плечей. Також я зауважила, якими красивими були каро-зелені очі дівчинки. Вона стояла у спідничці до колін та сорочці, а на її плечах був рюкзак. На вигляд їй не було більше як тринадцять.

— Ти, мабуть, повернулася зі школи? — зацікавлено спитала я. Вона коротко кивнула головою та схопилася за ручку дверей. — Ми з тобою не знайомилися раніше, але я здогадуюся, хто ти.

— Я теж знаю тебе, — заговорила дівчинка. — Бачила на сімейній фотографії.

— Так! Але ми все ж з тобою особисто не знайомі, тому... — Я простягнула їй свою руку. — Я Лія.

Дівчина декілька секунд уважно дивилася на мою простягнуту долоню. Вона, здається, вагалася, але потім все ж потисла її та подарувала мені щось схоже на усмішку.

— Божена, — представилася дівчинка. — Вибач, але мені час уже йти.

Вона різко висмикнула свою руку та забігла в дім, ігноруючи мене.

— Приємно познайомитися, — пробурмотіла я сама до себе.

Поведінка Божени здалася мені дивною та занадто сором'язливою. Мабуть, вона досі не змогла звикнути до своєї нової родини. Рішення тітки Поліни взяти дівчинку з дитячого будинку здивувало мене, але водночас я раділа, бо була впевнена, що тут їй буде добре. Я поправила сумочку на плечі та обійняла себе руками. Сьогодні був такий насичений день, що голова розколювалася. Не дивно, що після повернення додому я за першої ж можливості лягла спати.

Наступного дня я вирішила навідатися до своєї улюбленої книгарні. Мені подобалося навіть просто блукати поміж стелажів книг, вдихати запах свіжого друку та розглядати обкладинки. Дорогою я зайшла до кав'ярні й придбала для себе лате з кокосовим сиропом з собою. Я почала ритися в кишені пальта в пошуках грошей для чайових, а мої пальці спіймали невеликий згорток паперу. Я насупилася та витягнула його. Міцно стиснула губи в пряму лінію, ігноруючи той факт, що моє серце чомусь боляче занило. Мій погляд зупинився на годиннику, що показував одинадцяту годину ранку. В цей час у Захара тільки розпочиналося тренування з фізіотерапевтом. Я знову глянула на адресу. Виявилося, що клініка знаходилася зовсім близько — всього десять хвилин ходьби від кав'ярні. Поборовши себе, я знову сховала папірець у кишеню пальта, взяла паперовий стаканчик з кавою й вийшла на вулицю.