Розділ 1

Лія

Мені подобався білий колір, а ще за останній час я полюбила червону помаду, тому саме нею нафарбувала губи для першого побачення. Насправді я могла назвати себе невдахою у стосунках. Мені ніколи не щастило з партнерами, а ще я надто сильно зосередилася на своєму навчанні. Для усіх чоловіків я була занадто розумна, але Ян мені сподобався. Я знала його ще здавна, адже він деякий час клеївся до моєї двоюрідної сестри. У них не склалося тоді, а минулого тижня ми випадково зустрілися у новій картинній галереї Лондона та познайомилися ближче. Спочатку ми листувалися у соцмережах, а коли він запросив мене на побачення, то я вирішила погодитися. Можливо, хоч тепер усе складеться добре й по-справжньому. Я провела руками по червоній спідниці, що досягала мені майже до колін та поправила комірець моєї новенької сорочки-поло. На вулиці панувала глибока осінь з прохолодним вітром і сильними дощами, тому я натягнула на ноги теплі гольфи білого кольору. До свого образу я підібрала яскраві червоні туфлі у стилі Мері Джейн, чорне кашемірове пальто та багато аксесуарів. Мій стиль не завжди був зрозумілим для інших. Я не любила відкритого одягу, що просто-таки викрикував звернути на мене увагу. Я завжди обирала прості, лаконічні та максимально скромні речі, які складно було поєднати між собою.

Я легко пальцями поправила свій чубчик і здригнулася, коли в цей момент пролунав рингтон мого мобільника. Подумала, що це мама телефонує до мене, але ж я попереджала її про те, що йду на побачення. Я трохи здивувалася, коли побачила на екрані ім'я своєї двоюрідної сестри, яка також була моєю найкращою подругою. Відтоді, як вона почала зустрічатися та жити зі своїм хлопцем, ми майже не бачилися і вкрай рідко спілкувалися. Цікаво, як Вікторія відреагує на те, що у мене побачення з її колишнім залицяльником? Я все ж вирішила поки не говорити їй про це.

— Привіт! — радісно привіталася я, як тільки прийняла дзвінок. — Здивована, що ти вирішила зателефонувати.

— Ох, знаю! — винувато сказала вона. — Знаю, що дуже рідко телефоную до тебе, але ж ти сама розумієш, що у нас постійно перегони, чемпіонати, пресконференції та зустрічі.

— Не переймайся, — я намагалася звучати байдуже. — У мене теж багато справ. Все-таки перший курс аспірантури, а ще мистецький блог та психологічні консультації. Я достатньо зайнята дівчина.

— Але тепер, думаю, буду частіше діставати тебе, — Вікторія, здається, втомлено і дещо засмучено зітхнула. — Я вагітна.

— О...

Я не знала, як мені реагувати, тому просто завмерла та глянула на себе в дзеркало. Звісно, це було очікувано, адже вони з Алексом вже достатньо довго разом, але все ж я не сподівалася почути це просто зараз. Я підійшла до столика та взяла звідти пляшечку своїх улюблених "Lost Cherry".

— Вітаю, — зрештою сказала я. — Це чудова новина.

— Не знаю, — пробурмотіла сестра. — Мені здається, що я не готова до цього, хоча моя мама тішиться так, наче це вона вагітна. До речі, мої батьки вирішили взяти якусь дівчинку з дитячого будинку. Сьогодні просо день приголомшливих новин! Та ще й Алексу повідомили, що Захар прийшов до тями...

У мене всередині наче все обірвалося, а пляшечка з парфумами вислизнула з руки. Я застигла на місці, вдивляючись у дзеркалі у свої карі очі. Я часто думала про те, якою буде моя реакція, коли мені повідомлять, що він усе ж вийшов з коми. Чесно кажучи, я боялася, що цього уже ніколи не станеться. Зараз мої емоції були схожі на ті, коли я дізналася, що Захар потрапив в аварію та впав у кому — шок, жаль, біль та водночас відчуття, що він заслужив це. Я наказувала собі не думати про нього, і чудово давала собі раду з цим впродовж п'яти років.

— Захар отямився? — перепитала я, коли дар мови повернувся до мене.

— Уяви собі! — сказала Вікторія. — Але кажуть, що він нікого та нічого не пам'ятає, а ще поки не може ходити та ледве рухає кінцівками.

— Це нормально, враховуючи, що він п'ять років фактично був мертвим, — пробурмотіла я. — Втрата пам'яті — часте явище після пробудження зі стану коми, а м'язи зараз слабкі та атрофовані, тому він не може ходити. Проте довга реабілітація...

— Ну, все-все! — перервала мене Вікторія. — Прибережи цю лекцію для когось іншого. Знаєш, я наче не ображаюся на нього. Алекс теж уже відпустив свої образи, але мені цікаво, що буде, коли Захар згадає усе, що натворив?

— Хіба це має значення? Люди не змінюються. Він може ніколи не згадати те, що було колись, а нова свідомість стане такою самою. Захар маніпулятор та брехун, і це клеймо він буде нести до кінця своїх днів.

— То коли ти приїдеш? — спитала Вікторія.

— Чому ти запитуєш про це? — Я насупилася. — Якщо ти думала, що мене хвилює Захар і те, що він зараз переживає, то це не так! Мені байдуже на нього.

— Узагалі я думала, що тебе хвилюю я, — буркнула сестра. — Досі не можу прийняти свою вагітність. Ми ж з Алексом були обережні, а тут такий сюрприз. Ми готувалися до нового сезону чемпіонату, а тепер виходить, що коли він почнеться, то я зі своїм животом не влізу в автомобіль!

Слухати невдоволення Вікторії було весело, тож я навіть не помітила, як усміхнулася. Під її бурчання я підняла парфуми з підлоги, востаннє поправила на собі одяг, схопила сумочку та попрямувала до виходу зі своєї орендованої квартири. Вулички Лондона зустріли мене холодним вітром з дрібним дощем, що бив мені просто в обличчя. Від цього довелося примружити очі. Поруч знаходилася проїзна дорога, тому через шум я майже не чула того, що говорила Вікторія. До того ж моя рука встигла змерзнути через те, що я досі притискала нею телефон до вуха.

— Вибач, Вікторіє, але у мене зараз справи. Може, поговоримо завтра?

— Так, звісно. Розумію, що ти у нас зайнята. Просто хотіла повідомити, що ми з Алексом думаємо про весілля.

— Це дуже вдале рішення, — чесно сказала я.

Взагалі не розуміла, чому вони так довго тягнули з цим, але вирішила ніяк не коментувати це, щоб не дратувати Вікторію ще більше. Було помітно, що вона не в захваті від ситуації, яка склалася.

— Я рада, що ти так думаєш, — пробурмотіла дівчина. — Ми ще не назначили дату, але це буде приблизно через чотири місяці. Сподіваюся, що на таку подію ти захочеш приїхати.

— Відкладу всі справи, але обов'язково приїду, — пообіцяла я.

Коли вимкнула дзвінок, то всунула руку з телефоном у кишеню та поспішила на протилежну вулицю, де знаходилася кав'ярня, в якій ми з Яном домовилися зустрітися. Можливо, я і планувала приїхати додому на Різдво чи новорічні свята, але поки я не була готовою до цього, бо розуміла, що дуже велика ймовірність зустрітися з Захаром. Я намагалася уникати його до аварії, і тепер так само уникатиму.

— Привіт! — чарівна усмішка Яна зігріла мене, і я усміхнулася йому. — Радий, що ти прийшла.

Хлопець допоміг мені зняти пальто, після чого провів до красивого столика у самому кінці зали. Я не змогла стриматися та усміхнулася ще ширше, коли побачила на столику красивий букет червоних троянд. Принаймні Ян точно вміє залицятися та і розмовляти з ним мені сподобалося настільки, що я погодилася зустрітися вдруге...

Через чотири місяці

Я не встигла увійти в дім, як мама уже кинулася мені на шию зі своїми міцними обіймами. Я відпустила ручку валізи та обійняла її у відповідь, вдихаючи злегка солоний аромат парфумів. Мама чомусь завжди любила цей особливий морський запах, але він подобався мені не менше.

— Нарешті ти приїхала, — сказала вона. — Усі свята пропустила!

— У мене були важливі справи. Ти ж знаєш, як складно зараз з навчанням, а я одна з кращих на курсі.

— Ох, я пишаюся тобою, донечко!

Я усміхнулася, коли вона поцілувала мене в щоку. Мама любила хвалити мене, а ще їй подобалося, що я займаюся наукою, як і вона. Мама провела мене на кухню, де уже була приготована вечеря. Я скучила за домом і приємними вечірніми розмовами з батьками. Мені цього бракувало в Лондоні, але водночас у мене там було своє інше життя. Ми з Яном таки почали зустрічатися й вже чотири місяці були парою, про що я поки нікому не розказувала.

— Ну, хоч весілля Вікторії змусило тебе приїхати, — зауважила мама. Вона тихо і дещо втомлено зітхнула, а тоді глянула на мене своїми блакитними очима. — Я сумую за тобою, Ліє. У мене лише одна донька, і дуже сумно, що ми так рідко бачимося. Але водночас я розумію, що ти хочеш здобути хорошу освіту. Я ніколи навіть не могла мріяти про аспірантуру в Лондоні, але... Якщо ти раптом захочеш перевестися на індивідуальне навчання, зайнятися психологією тут і жити з нами, то я буду тільки рада.

— Мамо, ми ж уже говорили про це, — простогнала я, торкнувшись до її руки. — Мені добре там. І поки декілька тижнів я побуду тут. Впевнена, що встигну набриднути тобі.

Вона тихо засміялася, обійняла мене однією рукою та поцілувала в скроню. Я притулилася до неї на декілька секунд, насолоджуючись рідним теплом.

— Де моя маленька принцеса? — почувся з коридору голос тата.

Я засміялася, бо уже давно переросла той вік, коли була його маленькою принцесою, але він досі називав мене так. Я підвелася зі стільця й чимдуж побігла в його обійми. Не стрималася та запищала, коли тато трохи підняв мене. Він був високим, а я більше вдалася у маму. Мій зріст не був вище метр шістдесят, а худорлява статура робила мене максимально мініатюрною.

— З приїздом, маленька, — прошепотів тато мені на вухо та поцілував мене в щоку. — Вибач, що не зміг зустріти тебе в аеропорту.

— Все добре, — сказала я, усміхнувшись йому. — У мене всього лише одна невелика валіза з собою.

Тато опустив мене на ноги. Його карі очі тепло пройшлися по мені поглядом, наче він не вірив, що я справді вже така доросла. Тато потягнувся до тумби, де залишив квіти та передав мені букет білих гортензій.

— Це для тебе, — пояснив він, — а це для мами.

Тато віддав мамі також букет гортензій, але блакитного кольору, а вона легко притулилася до нього та тихо прошепотіла коротке "дякую". Мені завжди подобалося спостерігати за ними, і я так часто мріяла про таке саме чисте і світле кохання. Мабуть, воно трапляється раз на сто років, або ще рідше. Я вдихнула приємним аромат квітів і задоволено усміхнулася. Вдома мені було найкомфортніше, але я вирішила не зізнаватися у цьому.

— У мене ж є для вас подарунки! — згадала я та потягнулася до своєї валізи.

Тихий сімейний вечір зарядив мене на позитивні емоції. Перед сном я трохи поговорила з Яном, який наразі залишився у Лондоні в компанії свого батька. Після короткої розмови з ним я просто-таки впала на своє рідне зручне ліжко та навіть не помітила, як заснула.

Наступного дня я готувалася до зустрічі з Вікторією, тому швидко зібралася. На вулиці було по-весняному прохолодно, тож довелося вдягати штани та тепле пальто. Мені хотілося яскравих барв, і я додала до свого похмурого образу сумочку яскравого малинового кольору.

Вирішила трохи прогулятися, тому як тільки вийшла з двору дому, то почала повільно йти вниз вулицею. У навушниках грала психологічна лекція про емоційну залежність. Я майже не заважала на те, що чули мої вуха, бо була повністю зосереджена на своїх настирливих думках. Я намагалася відігнати їх, але мій мозок просто не хотів слухатися. Втомлено зітхнувши, я зупинилася та вийняла навушники з вух. Краще вже слухати шум міста. Можливо, хоча б це допоможе мені не думати про різні дурниці.

— Агов! — почулося за моєю спиною, але я не оглянулася. Це точно не до мене, тому я почала йти швидше. — Ліє, зачекай!

Тепер уже я зупинилася та завмерла на місці. Різко озирнулася назад, здивована тим, що хтось гукав мене. Мої очі розширилися від здивування, коли я побачила старшого чоловіка, який догнав мене. Я помітно напружилася та сильно насупилася, коли він зупинився навпроти мене.

— Нарешті, — видихнув він. — Нарешті я можу поговорити з тобою.

— Що вам потрібно? — різко спитала я.

— Ти не знаєш мене, — почав чоловік. Він простягнув мені свою руку. — Я Артур Садик — батько Алекса і вітчим Захара.

Звісно, я знала, хто він такий. Йому навіть не варто було представлятися. Але дивувало те, що він для чогось зупинив мене. Я склала руки на грудях, щоб здаватися більш суворою та підозріло примружила очі.

— І?

— Я хочу поговорити з тобою.

— Сумніваюся, що нам є про що розмовляти, — буркнула я та розвернулася, щоб піти геть.

— Це стосується Захара! — голосно сказав чоловік.

Я зупинилася, глибоко вдихнула та важко заплющила очі. Ну, чому так? За цих п'ять років я встигла забути про нього та почати нове життя. Навіщо вони знову нагадують мені про нього?

— Мене це не цікавить, — огризнулася я. — Дайте мені спокій!

— Він вийшов з коми ще чотири місяці тому. Йому вдалося стати на ноги, але поки він не може ходити без підтримки. Якщо фізіологічно прогрес є, то психологічно — нема зовсім.

— Це не мої проблеми. І я все ще не розумію, для чого ви розповідаєте мені це.

— Я не знаю, що сталося між вами в минулому, — серйозним тоном сказав вітчим Захара, — але він пам'ятає тебе.

— Пам'ятає мене? — здивувалася я.

— Він пам'ятає тільки тебе, Ліє. Це безнадійно, але лише ти можеш допомогти йому повернути пам'ять. І я прошу в тебе лише одного: допоможи Захарові згадати усе...