Пролог

Захар

«— Ти — нікчема, і завжди залишишся таким. Подивися на свого брата! — кричав мій вітчим, зневажливо дивлячись на мене. — Самовпевнений, цілеспрямований, геніальний гонщик, який здобуде титул чемпіона та прославить прізвище свого батька. Не те, що ти... Нерідний син — одне суцільне розчарування!»

Я міцно стиснув кермо, намагаючись зосередитися на треку тоді, коли думки в моїй голові породжували гнів і бажання будь-що перемогти в цьогорічному чемпіонаті.

«— Якби я знала, що ти будеш таким невдахою, як і твій біологічний батько, то ніколи б не народжувала тебе. Психолог? — їдко засміялася мама. — Серйозно, Захаре? Я виходила заміж за триразового чемпіона з перегонів не для того, щоб ти соромив нас усіх! Невдячний!»

Сміх матері чувся у вухах так чітко, наче вона сиділа тут поруч зі мною та насміхалася з мого вибору, який ніхто з моєї сім'ї не сприймав. Я сильніше стиснув щелепи, важко дихаючи через ніс. У цьому шоломі та вогнестійкому костюмі для перегонів було занадто спекотно. Але фініш уже близько, і лише декілька кіл відділяли мене від перемоги. Я сильніше натиснув на педаль газу та різко звернув на повороті так, щоб мого конкурента відкинуло з траси на гравій. Мені було байдуже, бо я хотів лише одного — перемоги та нарешті отримати свободу.

«— Як ти міг? — приголомшено спитав Алекс. Його очі дивилася на мене з відвертим розчаруванням та ненавистю. — Як? Ти готовий був ризикнути нашими життями, аби здобути кубок? Я не думав, що ти такий підступний. Ти мені більше не брат!»

Це сталося рік тому... Тоді, коли я не міг більше миритися з тими приниженнями, які кожного дня чув від свого вітчима. Я завжди був гіршим, поганим, невдячним та нелюбим сином. Мене це дістало настільки, що я наче збожеволів і підставив свого брата. Мені хотілося лише нагадати про себе та довести, що я теж чогось вартий. Але моя підстава не дала абсолютно ніякого результату, окрім того, що мене почали ненавидіти ще більше.
 

«— Ти обманув мене, — тихий голос Лії затремтів, а її глибокі карі очі наповнилися слізьми. — Ти маніпулював мною і використовував мене. Я ж повірила... Подумала, що справді подобаюся тобі, а ти всього лише хотів з моєю допомогою дізнатися більше про мою сестру, щоб усунути її та Алекса від чемпіонату? Ти втягнув мене у свою гру! І я почуваюся винною перед Вікторією через те, що надто багато розповідала тобі. Ти... Ти дуже жорстокий і поганий, Захаре. Краще б я не відповіла тоді на твоє повідомлення. Більше ніколи не наближайся до мене. Я не хочу бачити твого огидного обличчя. Ти змусив мене ненавидіти тебе...»

Усі ненависні фрази Лії миготіли в голові, наче світла світлофора...

Зелений:
« — Мені так весело з тобою. Знаєш, а я люблю, коли ти розповідаєш мені усі ці дурні містичні історії, — Лія дзвінко засміялася. — Скажи чесно, ти сам їх придумуєш?»

Червоний:
« — Якби я знала, що це все з самого початку було брехнею, то нізащо б не зв'язалася з тобою!»

Зелений:
« — Це мені? — очі дівчини розширилися від здивування, а на її обличчі розцвіла чарівна усмішка, коли я передав їй браслетик з рожевого кварцу. — Не думала, що ти помітив, що я люблю мінерали. Мені подобається, що ти так добре відчуваєш мене.»

Червоний:
« — Хорошенька, наївна та ідеальна дівчинка, від якої тебе нудить, — Лія гірко засміялася крізь сльози. — Саме це ти сказав про мене Алексу, чи не так? Гаразд! Але знаєш, краще я буду наївною дівчинкою, аніж стану такою жорстокою егоїсткою, як і ти!»

Зелений:
« — Це так дивно, — прошепотіла дівчина та сором'язливо опустила голову вниз. — Мені здається, що я закохуюся в тебе, Захаре...»

Червоний:
« — Я ненавиджу тебе!»

Останні слова крутилися в голові найдовше, а перед очима почало блимати лише червоне світло. Ці думки зводили мене з розуму й змушували ненавидіти себе ще сильніше. Водночас злість і гнів допомагали мені бути холодним, жорстоким та нещадним на треку. Минулого року я був іншим, а у цьому сезоні чемпіонату ніхто не впізнавав мене. Та все ж, це допомогло мені стати єдиним лідером. Мій вітчим нарешті пишався мною, і залишився лише один ривок, щоб довести справу до кінця та стати нарешті чемпіоном.

Я всього на мить втратив контроль, коли перед очима з'явилося обличчя Лії: її красиві карі очі, маленький носик, милі рожеві щічки та великі пухкі губи, що завжди дарували мені чарівну усмішку. Світлі пасма з невеликим чубчиком обрамляли її лице. Вона була красивою. Я часто задивлявся на неї. Я любив крадькома спостерігати за нею. Я захоплювався нею. Можливо, я навіть кохав її... Але я виконав останнє бажання Лії та не наближався до неї. І я сподівався, що вона стала щасливішою. Принаймні, в моїх думках вона все ще усміхалася...

Удар вивів мене з трансу, і я різко повернув голову вправо та помітив, що мій конкурент завзято намагається обігнати мене так, що завдає ударів. Це мене, бляха, розізлило! Я не міг дозволити собі пропустити його вперед, адже залишилося лише два фінальних кола. Ми їхали на одному рівні, а бічні сторони наших автомобілів просто-таки терлися. Я ще сильніше натиснув на педаль газу, щоб вирватися вперед. Мене не надто хвилював поворот попереду, адже я був впевнений, що встигну проїхати його без перешкод. І тільки я вивернув кермо вліво на повороті, як нізвідки з'явився інший автомобіль, що врізався просто в мене. Удар був занадто сильним, а висока швидкість, на якій я гнав, відкинула моє авто на декілька метрів, після чого воно перевернулося. Я не втримав кермо та відпустив руки. Міцно заплющив очі. Червоне світло — це останнє, що я бачив перед тим, як мене поглинула повна темрява...

П'ять років по тому

Я повільно розплющив очі, а мій погляд зупинився на білосніжні стелі. Хто я? Що я взагалі таке? Було відчуття, наче я немовля, яке щойно народилося. Декілька хвилин в тумані та якийсь шум навколо. Мені світили ліхтариками в очі, перевіряли стан мого тіла та уваги. Я повернув голову вліво й побачив якогось чоловіка в білому лікарському халаті. Віддалено почув його голос, який з кожною секундою ставав чіткішим.

— Все, отямився! — голосно сказав він, і я чомусь розумів його мову.

Мій погляд опустився нижче на мою праву руку, шкіра якої була покрита огидними шрамами повністю, аж до передпліччя. Я не дуже розумів, що взагалі відбувається. Моя свідомість — не в нормі. Я не міг рухати своїми кінцівками. Мої губи розімкнулися. В горлі було так сухо. Я просто не володів своїм тілом.

— Ох, синку! — Білява жінка схилилася наді мною та поклала свою руку на мою щоку. — Мій любий, я так сумувала за тобою. Нарешті ти отямився.

Я насупився, бо взагалі не розумів, хто вона така. Так само мені був незнайомим чоловік, що стояв поруч з нею.

— З поверненням, синку! — спокійно сказав він, тепло усміхнувшись мені. — Це твоя мама, а я — твій вітчим. Ти ж пам'ятаєш нас?

Я похитав головою на знак заперечення. Спробував сказати слово "ні", але воно вирвалося якимсь хрипким скрипінням легень через трубку, що досі була в моєму горлі.

— Втрата пам'яті — часте явище після такої довготривалої коми, — заговорив лікар.

Кома? Я все ще нічого не розумів. Мені здавалося, що я збожеволів.

— Ти пам'ятаєш, як тебе звати? — спитав у мене лікар.

Я примружив очі та напружив свою пам'ять. Дивно, коли в голові порожньо, а я намагаюся знайти там хоч щось. Тихий дівочий вигук "Захаре!" прорізався у моїх думках. Це був такий приємний голос, що моє тіло одразу наповнилося теплом. Я кинув головою, бо справді пам'ятав це.

— Бачите? Не все так погано, — сказав лікар. — Потрібна довга терапія та реабілітація, бо в нашого пацієнта після п'яти років коми сильна атрофія м'язів, а також слабкість. Деякий час доведеться заново вчитися ходити...

Я майже не чув того, що він говорив. П'ять років? Я був у комі п'ять років? Як багато часу втрачено даремно. І я навіть не розумів, що зі мною сталося та чому я тут. Хто ці люди? Хто я такий врешті-решт?

Після декількох обстежень мені нарешті забрали трубку з горла, але я все ще не міг говорити. Коли дихав, то здавалося, що в легенях щось свистіло.

— Я так хвилювалася за тебе, — тихо мовила мама, поклавши свою голову на мою руку. — Думала, що ти вже не прокинешся. Ми усі хвилювалися, Захаре. Твій батько, Злата і навіть Алекс.

Я насупився, бо не знав, про кого вона говорила. Порожнеча в моїй голові вбивала мене ще більше, аніж той факт, що я не міг рухатися.

— А Лія? — це було перше, що я зміг вимовити.

Блакитні очі мами збільшилися майже вдвічі. Я сам не розумів, що спитав. Я пам'ятав це ім'я. Так само я пам'ятав її обличчя. Я не знав, хто вона та чому залишилася в моїй голові тоді, коли усі інші зникли.

— І вона теж хвилювалася, — прошепотіла мама. — Скоро все буде добре. Ти встанеш на ноги й знову почнеш жити своїм повноцінним життям. А пам'ять... Вона обов'язково до тебе повернеться.

Я перевів погляд до вікна, за яким густо падало листя, наче восени. П'ять років... Яке б не було моє життя раніше, я його втратив. Втратив на такий довгий період, а тепер навіть не знав, хто я чи що я таке насправді...