Розділ 33

Вікторія

Я отямилася у лікарняній палаті. Не одразу пригадала, що зі мною сталося. Головний біль був надто сильним, і я пальцями намацала на чолі пов'язку. Повільно сіла на ліжку, а з моїх вуст вирвався втомлений стогін.

— Нарешті ти прокинулася, — почула поруч голос батька.

Я глянула на нього крізь свій розмитий погляд. Він стояв, спершись до стіни, та дивився на мене.

— І що тепер? — пошепки спитала я, стримуючи сльози.

Так багато питань крутилося в голові, але я не могла нічого вимовити. Мабуть, боялася почути, що у мене більше нема шансу повернутися на чемпіонат.

— Тобі пощастило, що травми не значні, — сказав батько, стиснувши губи в пряму лінію. — Чому ти не послухалася? Навіщо так ризикувала, Вікторіє? Ти могла померти!

— Я не хотіла програти, — тихо відповіла.

Я відвела погляд до вікна, почуваючись останньою ідіоткою. Так сильно жадала перемоги, що готова була втратити абсолютно все. Це було дуже егоїстично з мого боку, бо я прекрасно знала, як сильно за мене хвилюється моя сім'я. Як на підтвердження моїх думок у палату ввірвалася мама, наче ураган. Вона сьогодні мала фотосесію, тож її не було на моєму заїзді. Мабуть, їй повідомили про аварію. Вона глянула на мене своїми заплаканими очима. Її погляд зупинився на пов'язці на моєму чолі, і тоді раптом я помітила в очах матері спалах гніву. Вона просто-таки накинулася на тата, притиснувши його до стіни своїм тілом.

— Ти обіцяв! — закричала мама йому в обличчя. — Ти дав мені слово, що з нею нічого не станеться!

— Поліно... — видихнув він.

— Ти говорив, що вона буде в порядку поруч з тобою, але ти збрехав. Ти обманув мене, Гордію.

— З нею все добре. Вікторія не постраждала.

— Все добре? — голос матері перетворився на істеричний крик. — Вона потрапила в аварію та мало не померла, а ти кажеш мені, що моя донька не постраждала?! Вона в лікарні, чорт забирай! У неї є травми, а могло бути значно гірше. Якби... Ти не можеш більше так ризикувати Вікторією. Я не дозволю тобі, чуєш? Годі вже з мене твоїх клятих перегонів.

— Поліно, заспокойся. — Тато поклав свої руки на її плечі, але вона скинула їх. — Ми в лікарні, тож перестань влаштовувати свої істерики. Поговоримо про це вдома.

Мама розчаровано похитала головою та відійшла від батька. Я ще ніколи не бачила, щоб вона дивилася на нього з таким болем та лютою ненавистю.

— Я говорила тобі, що розлучуся з тобою, якщо вона постраждає на цьому чемпіонаті. На відміну від тебе, Гордію, я своє слово дотримаю. Це... — голос мами затремтів, але вона опанувала себе та впевнено заявила: — Це кінець. Я розлучаюся з тобою.

Шок виразився на обличчі батька, а я налякано переводила погляд з мами на тата. Розлучення? Ні-ні-ні! Тільки не це. Тільки не через мене. Я схлипнула, а по моїх щоках потекли сльози. Здається, мама нарешті згадала про мою присутність. Вона підбігла до мене та так міцно обійняла, що мало не задушила. Я глянула на батька, що завмер на місці, спостерігаючи за нами. Він кліпнув очима декілька разів, наче нарешті отямився, а після цього вийшов з палати, не проронивши й слова. Мама трохи відсторонилася. Вона почала стурбовано оглядати моє обличчя, пригладжуючи руками волосся.

— Як ти почуваєшся, донечко?

— Все добре. Я справді в порядку.

— Як тільки твій тато повідомив мені, то я одразу ж примчала. Як би ж я була з тобою в цей день...

— Що б ти зробила? — спитала я та знизала плечима. — Так сталося. Це я винна.

— Ні, ні, Вікторіє...

— Мамо, годі! Тато просив мене зупинитися. Він благав, щоб я зменшила швидкість, але... Але я не послухалася! Все, що сталося сьогодні — повністю моя провина, а не тата. Будь ласка, не звинувачуй його в цьому. Він попереджав мене, намагався зупинити. Я прошу тебе, мамо, не розлучайся з татом. Не роби цього через мене. Я не витримаю вашого розлучення.

— Причина не лише в тобі, — спокійно мовила мама.

Вона сіла на ліжко поруч зі мною, а її рука міцно стискала мою долоню. Я плакала, тому мій погляд був розмитий. Мама витерла пальцями свої мокрі щоки та уважно подивився на мене.

— У чому тоді? — спитала я.

— Я втомилася, — з вуст мами це звучало так просто. — Втомилася постійно хвилюватися за вас, підтримувати усіх. І твій батько... Він дуже змінився, Вікторіє. Я думала, що з часом наші стосунки ставатимуть міцнішими, але я помилилася. Мені набридло, що він такий холодний зі мною, наче ми не прожили тих двадцять років разом. Я хочу провчити його, і якщо все стане ще гірше, то я просто піду.

— Ти хочеш кинути нас? Будь ласка, мамо, ні...

— Ти завжди обиратимеш його, — прошепотіла вона та сумно усміхнулася. — Ти завжди любила свого тата більше. Між вами є той особливий рідний зв'язок, якого я ніколи не зрозумію. Я щаслива, що ви так добре відчуваєте одне одного, але мені боляче. Боляче через те, що він потурає твоїм примхам, робить усе заради твоїх мрій, але абсолютно не думає про мої почуття. Сьогодні ми мало не втратили тебе, і цього я йому ніколи не пробачу.

Останні слова мами звучали твердо, а її погляд був таким впевненим, що у мене аж мороз пройшовся по шкірі.

— Є речі, Вікторіє, які мають термін. Наше з твоїм татом кохання вже пережило своє.

— Але ж ти кохаєш його! І він тебе так сильно кохає. Ви не зможете бути щасливими окремо. Ти те саме казала мені про Алекса, а тепер...

— Ми уже щасливі, Вікторіє, — перервала мене мама, — бо у нас є такі прекрасні діти, як ти й Тео.

Я похитала головою, заперечуючи слова мами. Хоч вона намагалася говорити впевнено, мені здавалося, що мама сама намагалася переконати себе у своїх же словах. Я розуміла, що не зможу поки переконати її в протилежному, тому просто мовчки лягла на ліжко. Вона гладила мене по голові, шепотіла, що дуже сильно любить мене, доки я не заснула.

Прокинулася я вже вранці. Мабуть, знеболювальні так подіяли, що я всю ніч проспала. Побачила батька, що дрімав у кріслі поруч з моїм ліжком. Я почувалася жахливо через те, що не послухалася його. Здавалося так, наче я підставила тата, бо мама чомусь в аварії звинувачує його. Повіки батька затріпотіли. Він розплющив очі, зустрічаючись зі мною поглядом.

— Ти давно не спиш? Чому не розбудила мене?

— Я тільки прокинулася. Ем... Як ти?

— Це я повинен у тебе питати про це, — мовив тато та ледь усміхнувся мені. — Тож як ти почуваєшся?

— Добре, — відповіла я.

— Нічого не болить? У тебе є незначні травми та синяки на лівій нозі та руці. Удар був з тієї сторони.

— Я справді добре, тату. Ти як? — повторила своє питання.

Батько хмикнув і підвівся з крісла. Він мав такий втомлений та засмучений вигляд, що у мене серце стискалося від болю.

— Головне, що ти в порядку, — прошепотів він і поцілував мене в чоло.

— А мама?

— Вона ввечері поїхала додому. Я сказав їй, що привезу тебе сьогодні зранку.

— Мене виписують? — спитала я.

Тато кивнув головою. Він ніжно провів своїми руками по моєму обличчі. Його погляд зупинився на пов'язці на моїй голові. Він міцно стиснув губи, наче звинувачував себе у тому, що сталося.

— Мама вчора говорила, що розлучиться з тобою. Це ж неправда? Мабуть, вона просто погарячкувала через хвилювання.

— Не знаю, Вікторіє.

— Вона ж не подасть заяву на розлучення?

— Не знаю, — знову повторив він.

— Але ж ти не підпишеш заяву на розлучення, правда? — схвильовано спитала я.

Тато нічого не відповів. Він відійшов та схопив свою куртку, що валялася на спинці крісла. Я мовчки спостерігала за тим, як він накинув її на мої плечі та допоміг мені піднятися. Ми вийшли в коридор. Я відчувала біль в лівій нозі, тому не могла йти надто швидко. Тато підтримував мене, обіймаючи однією ногою. Коли ми вийшли на вулицю, то він підняв мене на руки, щоб знести зі сходів. Я легко усміхнулася, спостерігаючи за ним. Мій татусь завжди був таким турботливим зі мною. Я так сильно любила його, а ще обожнювала свою маму. Не хотіла навіть думати про те, що між ними тепер така прірва.

Тато обережно посадив мене у свій автомобіль, а тоді сів на водійське сидіння.

— Вчора Алекс приходив до тебе, — раптом сказав він, коли ми вже добряче від'їхали від лікарні. — У тебе тоді була мама, а коли я повернувся, то ти знову заснула.

— Він приходив? — тихо перепитала я. — Невже хвилювався за мене?

— Дуже сильно хвилювався, Вікторіє. Він витягнув тебе.

— Щ-щ-що? Як?

— Він якраз перетнув фінішну пряму, коли твій автомобіль врізався в загорожу. Алекс за лічені секунди підбіг до тебе. З-під капота вже йшов дим. Я мчав з іншої сторони, але був так далеко від тебе. Алекс встиг витягнути тебе вчасно, до того як автомобіль почав палати. Якби... — Тато похитав головою, наче не хотів навіть думати про це. — Якби він не встиг, то ти... Ти могла згоріти, а в кращому випадку отримала б значні опіки. Алекс врятував тебе, і хоч як сильно він мені не подобається, я мусив розповісти тобі це все.

Я була вражена настільки, що не могла й слова вимовити. Невже Алекс справді врятував мене? У пам'яті сплили моменти, коли я кричала на нього, говорила йому, що ненавиджу його, звинувачувала у тому, що він злив наші фото... Хіба він би рятував мене, якби справді хотів позбутися? У серці боляче защемило, а в животі метелики затріпотіли своїми крилами. Я глянула у вікно та думками повернулася до того незабутнього тижня, який ми провели разом.

Тато допоміг мені вийти з автомобіля та заніс мене до будинку, хоча я і заперечувала. Він весь час підтримував мене, за що я була йому вдячна. Я не питала в нього за чемпіонат. Боялася почути, що для мене там більше місця нема. До того ж, здається, я втратила можливість стати чемпіонкою. Від моїх думок мене перервав дивний шум на другому поверсі. Двері до спальні батьків були відчиненими навстіж, а мама виносила звідти свої речі.

— Що відбувається? — спитав тато у Тео.

— Велике переселення народів, — пробурмотів він, надкушуючи яблуко.

Батько рвонув на другий поверх так швидко, що я не встигла зреагувати. Мама якраз вийшла зі спальні, тримаючи в руках свою улюблену вазу.

— Що ти робиш, Поліно? — суворо спитав тато.

— Поживу в гостьовій спальні, доки не знайду для себе нове житло, — відповіла вона.

Моє серце впало кудись в живіт, і мене ледь не знудило. Почуття провини поглинало мене в якусь чорну діру, з якої неможливо було вибратися.

— Не зрозумів? — перепитав тато. — То ти таки хочеш розлучитися, так?

— Я ж казала тобі про це вчора.

— Чому, Поліно? Я не розумію! Через те, що сталося з Вікторією?

— Ти обіцяв мені, що вона не постраждає, — твердо сказала мама.

— А може, причина не в цьому? — закричав тато. — Може, ти просто хочеш втекти та кинути нас так само як твоя матір зробила це з тобою?! Справді, Поліно, закортіло свободи?

— Не говори дурниць, Гордію! Я хвилююся за свою доньку!

Тато раптом засміявся. Моя шкіра покрилася сирітками від того, як холодно звучав цей сміх.

— То у тебе тепер прокинувся материнський інстинкт? — Батько махнув рукою в мою сторону. — Ти не хотіла дітей, Поліно. Ні Вікторії, ні Тео! Вікторію ти народила, бо це я наполягав, діставав тебе постійно. А Тео... Ну, так вийшло! — Тато розвів руками. По моїх щоках потекли сльози. — Тому перестань говорити про свою стурбованість та звинувачувати мене, бо я, чорт забирай, хвилююся за наших дітей в рази більше за тебе!

З рук мами випала ваза. Уламки розлетілися по всьому коридору так само як щойно розбилася наша сім'я. Я попленталася назад. І коли мама з гучним звуком вдарила батька по обличчі, я втекла. Швидко, як могла зробити це зі своїми травмами, побігла в гараж та сховалася в приміщенні, де була колекція автомобілів батька. Сльози безупинно стікали по моїх щоках. Я затремтіла, спершись до холодної стіни, а тоді повільно сповзла вниз та сіла на бетон, охопивши коліна руками. В голові прокручувалися слова батька про те, що мама ніколи не хотіла мене. Такої правди я не могла витримати.