Розділ 30

Алекс

Я бачив у боковому дзеркалі, як Вікторія дивилася вслід моєму автомобілю, а її міцно обіймав Гордій. Вона стояла на місці, не зводячи погляду. У голові раз за разом прокручувалися її слова. Я був шокований не менше, коли побачив ті фотографії, але зовсім не очікував того, що Вікторія звинуватить мене в цьому. Вона з такою ненавистю дивилася на мене, наче між нами ніколи й не було почуттів. Мабуть, це дійсно так. Тупа гра — ось, що це для неї означало. Вона жодного разу не сказала, що кохає мене. Вікторія просто гралася мною, наче черговою іграшкою. Якби вона по-справжньому довіряла мені, то ніколи б не подумала про мою причетність до такої підлості. Хіба я не довів їй свої почуття? Хіба не переконав, що кохаю? Як? Чому? Через що?.. Запитання повільно вбивали мій мозок. Я зі всієї сили вдарив рукою по керму, відчуваючи неабияку злість. Не хотілося в це вірити, але темна сторона моєї душі знала, чому Вікторія саме так відреагувала. Якщо мені було цілком байдуже на ті фотографії, то вона соромилася. Соромилася свого зв'язку зі мною. Вона ж завжди так сильно хотіла приховувати наші стосунки. Тепер, коли правда розкрилася, їй соромно. Гра стала реальною, і про неї всі дізналися. Всі взнали, що чемна та ідеальна донечка Гордія Ємчука потайки трахалася зі мною. Ніхто тепер не повірить в її чистоту та невинність. Вікторія зіпсована... Мною.

А ще мене страшенно злило те, що на тому озері тоді хтось був. Хтось шпигував за нами та спостерігав за тим, як ми розважалися. На фотографіях не видно інших оголених частин тіла Вікторії, окрім плечей та верху грудей. Але, дідько, та людина бачила все, що ми робили, чула кожен наш стогін! Мені була ненависною одна лише думка про те, що хтось, окрім мене, бачив Вікторію абсолютно голою. Бачив, як вона засмагала на пірсі, як зняла купальник, занурилася у воду разом зі мною. І я не помітив цього. Я був переконаний, що там нікого нема. Я настільки був захоплений Вікторією, що навіть не думав, що наше божевілля мало свідків. І коли я дізнаюся, хто причетний до цього, то без жодних вагань вб'ю його.

Я стиснув кермо так міцно, що аж пальці побіліли. Коли стрілка спідометра перевищила двісті двадцять, я різко загальмував. Моє дихання було важким від злості, а серце шалено билося в грудях. Я заплющив очі, відкинувши голову назад. У голові сплила ранкова розмова з батьком, сповнена ненависті та розчарування. Він був шокований, коли дізнався про мій зв'язок з Вікторією. Рука повільно опустилася на шию, на якій ймовірно залишилися сліди від пальців тата. Сьогодні батько б задушив мене, якби Захар не відірвав його від мене. Я знав, що Гордій не зрадіє моїй появі на автодромі, але я не очікував, що Вікторія звинуватить в цьому мене. Гадав, що ми разом розберемося з цим, але я знову залишився сам. Єдина людина, яку я кохав і якій міг довіритися, — кинула мене. Я видихнув та знову сердито вдарив долонею по керму. Спершись головою на нього, я намагався викинути Вікторію зі своєї голови, зі свого серця. Я хотів ненавидіти її, але не міг. Мої думки постійно поверталися до її чарівної усмішки, ніжної шкіри, неповторного запаху. Я наче відчував на своїх пальцях шовк волосся Вікторії та смак солодких губ. Клятий гіркий шоколад...

За своїми думками я навіть не помітив, як на вулиці вже стемніло. Я вийшов з автомобіля. Оглянувшись навколо, зрозумів, що приїхав у те місце на галявині, яке знайшов нещодавно. Повільно підійшов до самого краю та сів на камінь, спрямувавши погляд у темну та глибоку ніч. Спочатку я витягнув з кишені свій телефон. Боровся з бажанням зателефонувати Вікторії та спробувати порозумітися з нею. Мій палець завис над її номером. Я довгий час дивився на екран, а потім просто зі всієї сили кинув телефон на траву.

— До біса тебе, Вікторіє! — закричав я у темній глушині. Мій голос, здається, відбився десь в іншому кінці міста. — Ти розбила мені серце! Чуєш, Вікторіє? Я ненавиджу тебе...

І це не зовсім було правдою. Я просто намагався ненавистю та образою вбити всі хороші почуття до цієї дівчини. Але, чорт забирай, це було занадто складно. Я витягнув з кишені штанів свій гаманець та глянув на фотографію мами — ще одна жінка, що розбила мені серце. В пориві злості мені захотілося зім'яти це фото та просто викинути його тут, але я не міг так вчинити. Я любив її. Любив їх обох. Хоч скільки багато болю завдали мені вони, я все одно любив маму та кохав Вікторію. Почувався останнім слабаком. Мій погляд зупинився на невеличкому папері. Я так часто перечитував його за останніх декілька днів, що знав напам'ять.

"Любий, Алексе!
Вікторія розповіла мені про те, що сталося у твій десятий день народження. Мені дуже прикро, що твоя матір не змогла пережити розлучення та завдала тобі такого невимовного болю. Я теж росла без мами. Знаю, як це боляче. Інколи дуже сильно бракує саме материнської підтримки. Не знаю, можливо, вона у тебе є. Може, мачуха стала тобі близькою настільки, що ти бачиш та відчуваєш у ній свою маму? Якщо так, то я справді рада за тебе. Якщо ні — я завжди поруч. Можеш зв'язатися зі мною у будь-який час. Якщо відчуваєш, що тобі потрібно виговоритися комусь, то я залюбки вислухаю тебе (внизу залишаю тобі свій номер). Вітаю тебе з днем народження!
Поліна."

Ця записка була в коробці з подарунком, який вона подарувала мені тоді, коли ми з Вікторією прощалися в аеропорту. Окрім листа, там ще був невеличкий оберіг, який я вже повісив у своєму автомобілі для перегонів. Дивно було відчувати щось до цієї жінки, але тепло та спокій з'являлися в моїй душі кожного разу, коли я дивився в її карі очі.

Я підняв свій телефон з трави та посвітив ліхтариком на номер телефону Поліни. Швидко набрав його та натиснув на дзвінок. Було божевіллям думати, що вона захоче розмовляти зі мною, але я вирішив випробувати удачу. Вікторія та її батько звинувачують мене. Зрозуміло, що матір теж буде на їхньому боці, але я мав надію, що хоча б вона почує мене. Після декількох нестерпних гудків мені захотілося збити дзвінок, але раптом почувся голос Поліни:

— Алло! Алло? — запитала вона, але я мовчав. — Я вас слухаю... Ви чуєте мене?

— Ем, це я... Як ви?

Повисла довга мовчанка. Я заплющив очі, передчуваючи, що Поліна зараз виллє на мене ще більше бруду, аніж її донька.

— Нормально, — відповіла вона. — Чоловік на мене злиться, донька вдає, що у неї все чудово, а я намагаюся згладити ситуацію. Ти як?

"Ти як?" Вперше за сьогоднішній день хтось спитав у мене про це. Вперше хтось потурбувався про мої почуття.

— Жахливо, — чесно відповів я. — Батько страшенно розлютився та мало не задушив. Вікторія накинулася зі звинуваченнями, а Гордій ледь не розчавив, притиснувши мене до автомобіля.

— Ох, любий! Мені так боляче за тебе, — тихо сказала жінка.

Я почув, наче вона кудись ішла. Тихі кроки та спокійне дихання Поліни, а ще сміх на задньому фоні. Той сміх, який би я впізнав з тисячі.
Радий, що тобі весело, Вікторіє...

— Ви теж думаєте, що це я?

Здається, грюкнули двері. Мабуть, Поліна зачинилася у якійсь кімнаті, щоб ніхто не дізнався, що вона розмовляє зі мною.

— Не думаю, — відповіла вона.

Якесь полегшення з'явилося всередині. Невже у цьому світі є хоч одна людина, яка вірить мені?

— Всі так думають, — прошепотів я.

— Я чудово знаю, як сильно боляче тоді, коли тобі ніхто не вірить. А також я знаю, як деякі люди добре вміють підставляти. Інколи це роблять найближчі та найрідніші. Перевір своє оточення, Алексе.

— Ніхто не знав про нашу з Вікторією поїздку. Я не казав нікому. Намагатися знайти винного — це наче шукати голку в сіні!

— Може, хтось переслідував вас?

Я намагався пригадати, але нічого підозрілого не було. Можливо, я просто не помітив?

— Не знаю, — приречено відповів я. — Знаєте, я зателефонував не для того, щоб виправдовуватися. Після того, що Вікторія наговорила мені сьогодні, я сумніваюся, що у нас ще коли-небудь буде шанс.

— Навіщо ти тоді телефонуєш, Алексе?

Просто, щоб поговорити з кимось. Аби не відчувати такої глибокої самотності, що розриває моє серце.

— Хотів подякувати вам за подарунок, — натомість сказав я. — Той оберіг уже прикрашає мій автомобіль для перегонів.

— Це дрібниця. Я всього лише хотіла зробити тобі приємно.

— Дякую вам. Не буду вас більше турбувати. Бувайте!

Я відклав телефон від вуха, щоб вимкнути дзвінок.

— Алексе! — гукнула Поліна, зупиняючи мене. — Якщо ти захочеш зустрітися, то повідом мені, гаразд?

— У цьому нема потреби. До того ж вашому чоловікові це дуже не сподобається. Я не хочу, щоб у вашій сім'ї були непорозуміння через мене.

— Вони вже є, — пробурмотіла вона. Це був наче удар совісті у моє розбите серце. — У будь-якому випадку ти можеш телефонувати мені. Я ні в чому не звинувачую тебе, чуєш? Я вірю тобі.

— Дякую. Ем... А як Вікторія?

— Думаю, що так само як і ти.

І більше пояснень не треба було. Я все чудово зрозумів, хоча її сміх на задньому фоні досі відлунювався в моїй голові. Чи дійсно вона страждає так сильно, як і я?

Минуло три дні з того переломного моменту. Наступних вихідних очікувався один з найвирішальніших етапів чемпіонату. Ми знайшли собі нове місце для тренувань. Воно було гіршим, аніж в Ємчука, але своє завдання виконувало на відмінно. Я вирішив з'їхати з будинку батька, тож займався пошуками квартири для себе. Знайшов комфортну однокімнатну квартиру в центрі міста, якої мені цілком вистачить до кінця чемпіонату. Як тільки це все завершиться — я поїду геть звідси. Зникну так раптово, як і з'явився тут.

Я голосно вилаявся, коли в черговий раз не зміг покрутити ключем гайку. Вона постійно вистрибувала. Я роздратовано видихнув, спершись руками до відкритого капота.

— Дідько! — буркнув я, коли помітив, що взяв ключ неправильного розміру.

Я кинув його до ящика з іншими інструментами та почав ритися в пошуках потрібного. Останнім часом я не міг ніяк зібратися. Захар читає мене як рентген та постійно каже, що це погано вплине на чемпіонат. Я прекрасно знав це і сам.

Раптом почувся тихий шум автомобіля. Міг би подумати, що це Захар, але він завжди під'їжджав з гучним ревом. Я оглянувся та завмер, коли побачив звичайну сріблясту іномарку — таксі.

З автівки вистрибнула струнка брюнетка в синіх джинсах та чорній шкіряній куртці. Я застиг з ганчіркою в руках. Мама Вікторії з усмішкою помахала мені рукою, вітаючись. Що вона тут взагалі робить? Таксі від'їхало, а жінка попрямувала в мою сторону.

— Привіт! — сказала вона, усміхаючись. — Подумала, що ти хочеш поговорити, тому... Ось!

Поліна помахала переді мною коробкою з піцою. Вона почала оглядатися по сторонах, щоб знайти місце для неї. Мені нічого не залишалося, як опустити кришку капота. Жінка поклала на неї коробку, а тоді витягнула зі своєї сумочки дві пляшки пива. Одну вона передала мені.

— Як ви дізналися про це місце? — здивовано спитав я.

Я все ще був шокований через її присутність. Поліна знизала плечима. Вона відкрила коробку з піцою, після чого застрибнула на капот.

— Спитала вчора в Захара, — відповіла вона. — Він був на автодромі, забирав ваші речі. Я теж була там. Вирішила поцікавитися, де ти зараз пропадаєш.

— Якщо ваш чоловік дізнається, то у вас, мабуть, будуть проблеми.

— Ох, перестань! Гордій — останній, кого б я слухалася. Ні, я слухаюся його в деяких випадках, але коли це стосується кохання — то він в цьому абсолютно нічого не тямить. Вікторія така сама. Інколи я не розумію, як можна так сильно вдатися у свого батька?

— Що ви маєте на увазі? — поцікавився я.

— Її вчинки у різних ситуаціях. Вона робить ідентично тому, як робив би Гордій. Колись мене підставили.

Я насупився, але водночас відчув певне зацікавлення. Мені було приємно, що ця жінка хотіла зі мною говорити, проводити час. Вона була такою легкою та невимушеною. Поліна надпила пиво, після чого продовжила розповідати:

— У нас з Гордієм був фіктивний шлюб. — Добре. Такого я зовсім не очікував. — Ми прикидалися, грали на публіку, але потім між нами закрутився роман. Я так сильно закохалася в нього. У нас було стільки планів разом. Гордій був сильно націлений на перемогу в чемпіонаті, а я підтримувала його. Боялася за нього страшно, але підтримувала, бо знала, що для нього це важливо. Як ти міг зрозуміти, то у нас тоді усе було ідеально, не враховуючи дрібних непорозумінь. — Поліна схопила шматок піци та почала її жувати. Я зробив те саме, бо насправді встиг зголодніти. — А потім в один момент все зруйнувалося. Мене добряче підставили, і Гордій подумав, що я продала наш договір журналістам. Я намагалася пояснити йому все, але він не чув мене, прогнав з дому, образив. Я тоді була такою розбитою. Потім, звісно, правда сплила.

— Як ви пробачили йому? — зацікавлено спитав я.

— Це було складно, але я так сильно кохала його, — Поліна задумано подивилася перед собою, а потім усміхнулася мені. — Йому довелося привселюдно стати переді мною на коліна. До речі, мене підставив дідусь Гордія — людина, на яку навіть не могла подумати.

— Оце так історія. Вікторія знає про це?

— Ми не розповідали їй, щоб не руйнувати її прекрасне уявлення про нашу сім'ю.

— Це цікаво, — пробурмотів я.

Я дивувався, що Поліна довірила мені те, чого не знала навіть Вікторія.

— Але я веду не до цього, Алексе. Вікторія, як і Гордій, робить поспішні висновки та не вміє слухати. Їй неабияк боляче зараз. Вона не хоче вірити про твою причетність до тієї статті, але дуже сильно сумнівається.

— Я, здається, не давав їй приводу сумніватися в мені. Вона знає про мої почуття.

— Знає! І її почуття до тебе теж сильні, Алексе. Образа та злість засліпили Вікторію. Вона зрозуміє свою помилку, коли дізнається усю правду.

— Краще нехай не розуміє, — буркнув я. — Повірте, так справді буде ліпше.

— Чому ти так кажеш?

— Після чемпіонату я поїду звідси назавжди.

— Хочеш втекти? — тихо спитала вона, стиснувши губи. — Я розумію тебе. Але коли Вікторія прийде поговорити з тобою, будь ласка, не відштовхуй її.

— Вона першою відштовхнула мене. Мені шкода, але це кінець. Вікторія поклялася знищити мене, і вона це зробить.

— Лишень не натворіть дурниць на заїзді. Я хвилююся за вас обох.

Я здивовано подивився на жінку, що сиділа на капоті мого автомобіля, розмахуючи ногами, пила пиво та їла піцу. За мене ніколи ніхто не хвилювався.

— Чому ви це робите? Чому такі добрі зі мною, хоча ваша донька та чоловік ненавидять мене?

—Тому, що моя донька не ненавидить тебе, — відповіла Поліна, не відриваючи від мене свого погляду, — а кохає. Ти важливий їй, а отже, і мені теж. Щодо Гордія... Він змириться. Можливо, буде злитися, але у нього не буде вибору.

— Ви так кажете, наче у нас з Вікторією ще є шанс.

— Звісно є! Хіба ти не хочеш бути щасливим?

— Я ніколи не був щасливим, — прошепотів я.

Збрехав. Бо в ті миті, проведені з Вікторією, я почувався неабияк щасливим. Лише з нею.

— Ти заслуговуєш на те, щоб бути щасливим, — сказала Поліна. — І Вікторія теж. Ви кохаєте одне одного. Окремо ви ніколи не зможете бути щасливими.

— А що мені робити? — спитав я, відчуваючи безпорадність. — Вікторія не хоче бачити мене, чути. Я не бажаю принижуватися перед нею.

— Дай їй час. Вам він дуже потрібен. Розкажи мені щось про себе, Алексе!

— Що саме?

Я трохи напружився, бо усе моє життя здавалося одним суцільним кошмаром, до якого я не хотів повертатися навіть у спогадах.

— Щось хороше, — відповіла Поліна, усміхнувшись. — Я впевнена, що твоє дитинство не завжди було таким поганим. Розкажи свої приємні спогади. Я залюбки послухаю тебе.

І я розказав. Я поділився усім хорошим, що коли-небудь було в моєму житті. Жінка уважно слухала мене, інколи вставляючи свої веселі коментарі. Поліна теж розповідала про себе та своє дитинство. Деколи згадувала смішні історії, пов'язані з Вікторією. Ми розмовляли, сміялися, ділилися одне з одним моментами з життя, доки не стемніло.

І коли Поліна поїхала додому на таксі, я відчув такий спокій та затишок, наче щойно говорив зі своєю мамою. Дивно, але в той момент, коли я почувався максимально розбитим, з моєї темноти мене витягнула не Вікторія, а її мама.