Розділ 15

Алекс

Я дивився вслід Вікторії, яка поспіхом тікала геть. Стало неприємно через присутність Анжеліки, що тулилася до мене. Я роздратовано відштовхнув її від себе, хоча мав би зробити це ще раніше. Вікторія чекала цього від мене, але я надто сильно розгубився.

— Що ти тут робиш? — сердито спитав я, глянувши на Анжеліку.

— Прийшла до тебе, — просто відповіла вона. — Твій батько сказав, що ти тепер займаєшся тут. Я хотіла зробити тобі сюрприз.

— Що з того, що я сказав тобі вчора ти не зрозуміла?

Я відверто розлютився, адже після вчорашньої виставки ми, здається, все вирішили між нами.

— Ти про те, як говорив мені, що помилився, коли дав нам другий шанс? — спитала вона та ображено стиснула губи. — Ти не можеш використовувати мене у своїх цілях, а потім викинути наче іграшку, що набридла тобі!

— Я не використовував тебе! — голосно закричав.

— Та невже? Я не ідіотка, Алексе. Ти повернувся до мене лише для того, щоб вона ревнувала. Це ж все через цю дівчину?

— Це зовсім не твоя справа, Анжеліко. Іди геть!

Я швидко попрямував до виходу. Кров кипіла від злості, а мені хотілося вгамувати свій гнів.

— Вікторія, — раптом заговорила за моєю спиною дівчина та голосно засміялася. — Донька відомого гонщика та ворога твого батька. Цікаво, твоєму татові сподобається твій зв'язок з нею? Він взагалі знає про це?

— Хочеш донести? — спитав я, оглянувшись на неї. — Вперед! Я не боюся свого батька.

— Звісно, ти не боїшся, — пробурмотіла вона та підійшла ближче до мене. — Але що ти робитимеш без його підтримки та без його грошей? Ти нічого не вартий без свого батька. Ти — ніхто!

— Йди геть! — повторив я, стиснувши зуби. — Негайно забирайся звідси.

— Тобі треба охолонути, Алексе. Інакше татусь знову запише тебе до психотерапевта. Ти, мабуть, скучив за сеансами. — Анжеліка поклала свою руку на мою шию. Вона піднялася навшпиньки та легко поцілувала мене в губи. — Не сумуй за мною, коханий. Ми скоро побачимося, бо я прийду зі своїми батьками до вас на вечерю.

Дівчина мило усміхнулася мені, а тоді нарешті вийшла з будиночка. Я дивився, як вона сідає у свою білу іномарку та їде геть звідси. Моє тіло тремтіло від злості. Анжеліка дуже добре знала, куди тиснути, щоб зачепити мене. Я почав шкодувати про те, що колись розповів їй більше про себе, аніж вона мала б знати. Знову переконався, що нікому не можна довіряти. Навіть тим, кого колись, здається, любив.

Я помітив, що автомобіля Вікторії ніде не було. Мабуть, вона вже поїхала додому. Треба пояснити їй усе, адже після нашого особливого тренування, присутність Анжеліки явно зачепила її. Мені треба сказати їй, що лише вона має для мене значення. Майка прилипла до мого тіла, тому я в першу ж чергу вирішив прийняти душ. Це допомогло мені заспокоїтися, але не достатньо. Потім я декілька годин тренувався на трасі, щоб повністю вибити всю злість та весь свій гнів. Додому повертатися не було жодного бажання. Особливо, якщо на вечерю справді з'являться батьки Анжеліки. Я згадав, як це бувало раніше. Їхні розмови постійно зводилися до нашого одруження. Раніше мене це не бентежило, бо ми з Анжелікою були разом, і вона начебто подобалася мені. Зараз же це здавалося мені повним безглуздям. Я гадав, що вчора зміг переконати її, що нам не варто знову сходитися, але Анжеліка, схоже, так не думала. Мені це абсолютно не подобалося, чорт забирай.

Мустанг знову привіз мене на те місце, де нікого не було. Невеликий схил, з якого виднілося все місто, вабив мене своїм спокоєм та затишком. Я сидів на галявині, дивлячись у свій телефон. Мій погляд зачепився за номер Вікторії. Я хотів зателефонувати до неї, почути її голос, поділитися з нею тим, що мене тривожить уже стільки років. Цікаво, як вона відреагувала б на таку правду про мене? Можливо, втекла б і навіть не глянула більше в мою сторону. Я сумно посміхнувся своїм думкам, а потім таки наважився натиснути на дзвінок. Тільки навіть гудків не було, адже Вікторія, як виявилося, заблокувала мене. Я ще голосніше засміявся від цього. Здається, доля просто таки знущається з мене. Я витягнув свій гаманець та відкрив його. У бічній кишені завжди була схована єдина важлива фотокартка у моєму житті. Я витягнув невеличкий клаптик та глянув на зображення усміхненої жінки. Я мав би запам'ятати її такою радісною та з цими яскравими очима. Тільки моя уява раз за разом повертала мене до того, якою вона була останні два роки до своєї смерті. Зовсім не та щаслива й усміхнена жінка. Вона була наче живий привид — беземоційна, мовчазна та налякана. Мені тоді було всього вісім, і я не розумів, куди ділася моя радісна та любляча мама. Два роки вона ніби й не помічала мене, але я все одно її любив. Досі надто сильно люблю. Я глибоко вдихнув, щоб стримати сльози, що завжди з'являлися на очах, коли я згадував про неї. Я сховав фотокартку в гаманець та кинув його у кишеню. Піднявши голову до неба, мій погляд зачепився за зірку, що сяяла найяскравіше. Десь там зараз моя щаслива та завжди усміхнена мама...

— Де ти був? — суворо спитав батько, коли я увійшов у дім.

— Не знав, що маю відчитуватися, — буркнув я. — Мені не десять років, тату.

— Дивно, бо поводишся ти так, наче маленька дитина. Анжеліка казала, що бачила тебе сьогодні та повідомила тобі про їхній вечірній візит. Чому ти не з'явився?

— Бо я не хотів бачити Анжеліку та її батьків, — просто відповів я.

— Ви ж знову разом!

Тато насупився, явно не бажаючи розбиратися ще й з цим.

— Уже ні! З нею все скінчено.

— Це дуже погано, — сказав батько та ближче підійшов до мене. — Дуже погано, Алексе. Ваш союз був би вигідним для нас.

— Мене це абсолютно не цікавить. Ти хотів, щоб взяв участь у цьому чемпіоні — це я й роблю. Стосунків з Анжелікою не було у твоїх умовах.

— Добре! Але тоді ти повинен перемогти, синку.

Я важко видихнув та відвів погляд.

— Що я отримаю, якщо здобуду кубок? — холодно спитав я.

— Я дам тобі свободу, — відповів тато. — Я лише хочу втерти носа Гордію, а ти мені в цьому допоможеш. Якщо переможеш в чемпіонаті, то я обіцяю, що більше ніколи не буду втручатися у твоє життя.

— Сумніваюся. Ти ніколи не втрачаєш шансу використати мене.

— Даю слово, Алексе!

Я не міг повірити, що батько справді готовий нарешті дати мені свободу, аби тільки я переміг в чемпіонаті. Я так довго хотів не залежати від батька, позбутися того ярма провини перед ним. Тепер я не буду йому винним, буду вільним. Варто лише трішки постаратися — і перемогти. Це те, що я повинен зробити заради себе. Я піднявся на другий поверх та одразу ж попрямував до ванної кімнати. Дихати стало важче, а страх пробирав до самісіньких кісток. Я відкрив кран, набираючи у ванну воду. Тим часом зняв з себе весь одяг та підійшов до дзеркала, спершись руками до стільниці. Так сильно стиснув її, що аж кісточки пальців побіліли. Опустивши голову вниз, я намагався внормувати своє дихання та серцебиття. Хвилювання було надто сильним, як і кожного разу, коли я опинявся наодинці у ванній кімнаті.

— Чорт! — буркнув я, дратуючись на самого себе.

Мені необхідно побороти це. Я вирівнявся та підійшов до великої ванни у кутку кімнати. Вода уже набралася майже до верхніх стінок. Я затримав дихання, занурюючись у ванну з головою.

«Один, Два, Три.. — рахував у голові. — Десять...»

Я намагався уявити себе десь на морі, купаючись під водою. Я обожнював море. Так сильно хотілося б зараз опинитися десь на острові. Можливо, Тенерифе? Я був там два роки тому. Я намагався зачепитися за ці спогади, але знову в уяві з'явилися знайомі жахливі кадри. Я наче переглядав фільм зі свого минулого. Червоний. Так багато червоного усюди. Крап... Крап... Крап... Нестерпний звук крапель води, що стікали зі зламаного крана. Мене це завжди дратувало. Я повернув голову вбік та завмер, шокований від побаченого. Тоді почувся голосний крик — мій крик.

Я різко піднявся з води, жадібно вдихаючи повітря. Моє тіло тремтіло, а вода вже встигла добряче охолонути. Я швидко вибирався з ванни, все ще тремтячи. Розчаровано глянув на своє бліде обличчя в дзеркалі. Я знову не зміг. Здається, цей страх завжди буде сильнішим за мене...

Вікторія стояла на трасі, дивлячись щось у своєму телефоні. Сьогодні було так жарко, що я вже відчував, як футболка прилипла до моєї спини. Вона так зосереджено щось розглядала в екрані телефону, що навіть не помітила мене.

— Ти швидко бігаєш? — спитав я біля її вуха.

Вікторія здригнулася з переляку так, що мало не впала на мене. Я легко опустив свої руки на її талію, насолоджуючись відчуттям ніжної шкіри. Сьогодні на ній був короткий спортивний комплект м'ятного кольору. Яскраві сірі очі зацікавлено розглядали мене. Її волосся було зібране у високий хвіст, а довгі пасма лоскотали мою шию.

— Що? — розгублено перепитала вона, коли нарешті отямилася.

Вікторія вибралася з моїх обіймів. Я помітив, що її щоки трохи почервоніли.

— Хто швидше до тієї смуги, — запропонував я, махнувши рукою вперед. — Це приблизно сто метрів. Що скажеш?

Очі дівчини загорілися, а губи розтягнулися в легкій усмішці.

— Туди й назад, — запропонувала вона. — У дві сторони.

— Ускладнюєш завдання, — сказав я, кивнувши головою. Не зміг стриматися, тому широко усміхнувся. — Виклик прийнято!

Вікторія поставила свій телефон на найближчу лавку, а тоді присіла на одне коліно, торкнувшись руками до траси. Я зробив те саме. Ми переглянулися. Її погляд тепер був твердим. Вона явно націлена на перемогу. Декілька секунд ми дивилися одне на одного як закляті суперники.

— Готова? — спитав я. Вікторія кивнула головою та глянула перед собою. — На старт, увага... руш!

І ми обоє чимдуж побігли вперед, піднімаючи за собою пилюку. Дідько! Вікторія була дуже швидкою. Я прискорився, щоб наздогнати її. Ми були на одному рівні, коли добігли до кінцевої смуги, але я мало не впав, розвертаючись назад. Щоб повернути собі рівновагу, зайняло декілька секунд. Я міцно стиснув зуби, наздоганяючи Вікторію. Вона прибігла трішечки швидше за мене.

— Ура! — скрикнула дівчина, піднявши обидві руки. Вона почала радісно стрибати. — Тобі ніколи не перемогти мене, Алексе.

Я закивав головою, склавши руки по боках. Цей короткий забіг змусив моє дихання добряче збитися.

— Ти лань чи антилопа? — спитав я, глянувши на Вікторію. — Так швидко бігаєш.

— Гепард, — виправила вона, гордо здійнявши голову.

— Найшвидша тварина на суші. Це справді про тебе.

— Тато мене так назвав після того, як я в дитинстві завжди перемагала у картингу. — Вікторія подарувала мені свою чарівну усмішку. — Ти теж молодець. Якби не застряг на розвороті, то ми б прибігли разом.

— Ще один раунд? — запропонував я, піднявши одну брову.

— Хочеш реваншу? Я готова!

Вікторія знову прийняла мій виклик. Ми стали в початкову позицію для бігу. Я швидко очима вивчив траєкторію, щоб якнайкраще визначити місце для розвороту. Того разу я все прорахував до дрібниць. Таким чином мені вдалося прибігти на декілька секунд швидше за Вікторію.

— Нічия! — сказав я, простягнувши їй свою руку.

Вона легко вдарила по ній, усміхаючись. Я стиснув її долоню сильніше, не бажаючи відпускати. Вікторія підійшла ближче до мене, важко дихаючи після бігу.

— Нам треба поговорити, — серйозним тоном заговорила вона.

— Треба, — погодився я та відвів погляд.

Я вже здогадався, що ця розмова буде не з приємних.

— Залишилося два тижні до першого етапу чемпіонату, — почала дівчина, опустивши голову, — а ми з тобою конкуренти. Ти, мабуть, сам розумієш, що ми не можемо бути суперниками й... коханцями.

Останнє слово Вікторія сказала майже пошепки. Я кивнув головою, сумно посміхнувшись.

— Я не відмовлюся від кубка, — твердо сказав я. Вона підняла на мене свій погляд. — Ти теж не зробиш цього. Ця боротьба буде жорстокою.

— Знаю. Тому й кажу, щоб ми зупинилися з тим, що відбувається між нами. Я думаю, що це варто зробити зараз, коли ми ще можемо контролювати свої почуття.

— Ти маєш рацію, Вікторіє. Але я б не хотів бути для тебе ворогом.

— Я б теж не хотіла цього, — тихо сказала вона.

— Ми можемо стати друзями, — запропонував я. — Якщо ти захочеш цього.

Вона знизала плечима, вагаючись. Ця пропозиція справді була смішною. Хіба між нами можлива дружба?

— Можна спробувати, Алексе.

Вікторія ледь усміхнулася мені та забрала свою руку. Декілька секунд ми обоє засмучено дивилися одне на одного. Дружба — це точно не те, що я хотів з Вікторією. Вона, здається, теж. 

— Я тоді піду вже, — сказала дівчина. — На мене батько чекає.

Вона розвернулася та швидко попрямувала вперед. Я дивився їй услід, а потім гукнув її на ім'я. Дівчина зупинилася, озирнувшись на мене.

— З Анжелікою вже все скінчено, — голосно закричав я, щоб вона почула.

Мені здавалося, що Вікторія хотіла б знати про це. Дівчина завмерла на декілька секунд, дивлячись у мою сторону. Потім вона глибоко видихнула та випрямила свою спину.

— Мене це тепер не цікавить, — крикнула Вікторія, а тоді поспішила геть.