Розділ 5

Вікторія

Невідомий номер... Мій палець завис над кнопкою прийняти дзвінок. Я ніколи не відповідала на дзвінки від незнайомців, але того разу чомусь завагалася. Спрямувавши погляд у вікно, помітила, що на вулиці вже стемніло. Швидко глянула на годинник — майже десята година вечора. Хто б це телефонував до мене так пізно? Я таки прийняла дзвінок та приклала телефон до вуха.

— Алло! — сказала я, затамувавши подих у передчутті.

— Хей, Вікторіє! Це... Це Алекс.

Я напружилася від його голосу, а мої брови зійшлися .

— Звідки у тебе мій номер? — різко спитала я.

— Це має значення?

— Так, має! Я ніколи не роздаю свій номер, а якщо ти дістав його, то це означає, що серед моїх близьких є зрадник!

Я роздратовано видихнула та підвелася з ліжка. Підійшла до вікна, щоб виглянути на вулицю.

— Я хотів перепросити за те, що сказав вчора, — продовжив говорити Алекс. — Це було грубо. Я не хотів зачепити тебе.

— Це мене не зачепило. Ти сказав правду. Я справді така сама як і мій батько. Це все, що ти хотів?

— Мабуть, так.

Я чомусь дуже сильно злилася. Алекс взагалі звучав розгублено та дещо збентежено. Він же не сподівався, що я буду милою з ним?

— То як щодо моїх вибачень? — спитав він.

— Вони не прийняті! І більше не телефонуй мені.

— У тебе щось сталося? Ти така різка та груба.

— Просто ти мене дратуєш. Зрозуміло? На цьому все!

Я вимкнула дзвінок та глибоко вдихнула. Алекс ще вчора добряче розізлив мене після нашого заїзду. Я лише чекала часу, щоб зірватися на ньому. Він мені це щойно дозволив. Хоча це я ще була доволі спокійною. У двері моєї кімнати постукали, і я різко обернулася. Помітила маму, що заглянула всередину.

— До тебе можна? — спитала вона.

— Так, звісно.

Я попрямувала до ліжка та сіла на нього, зручно зігнувши одну ногу в коліні. Мама опустилася на край ліжка. Я помітила, що її темне волосся було вологим.

— Скоро відбудеться щорічна виставка автомобілів, — почала мама, глянувши на мене. — Наша сім'я запрошена, ясна річ. Подумала, що було б чудово завтра разом сходити на шопінг. Усе-таки потрібно підібрати для нас красиві образи. Ти як думаєш?

— Я б залюбки, але у мене завтра є справи.

— Добре. Як щодо післязавтра?

Я опустила голову та легко прикусила нижню губу. Ненавиділа брехати батькам, але у мене просто не було вибору.

— Теж не зможу, — тихо прошепотіла.

Завтра розпочнеться моє тренування з дядьком Єгором. Я не можу дозволити собі витрачати час даремно, якщо чемпіонат на носі. Для мене це надто важливо. Та все ж, батьки не знали про це. Хотілося, щоб вони не дізналися до початку чемпіонату.

— Що у тебе за справи такі? — поцікавилася мама, піднявши одну брову.

— Ем... Особисті.

— Особисті? — На обличчі мами з'явилася підозріла усмішка. — Ти колись познайомиш нас з цими особистими справами?

— Пізніше, — пробурмотіла я.

— Покажи мені його фотографію!

— Я не...

Я розгубилася, бо навіть не знала, що сказати мамі. Вона так зраділа, бо подумала, що у мене з'явився хлопець.

— Гаразд! Якщо ти поки не готова ділитися цим зі мною, то я не буду наполягати. Вікторіє, — лагідним тоном звернулася мама і ніжно взяла мене за руку, — ти ж знаєш, що можеш довіряти мені. Я залюбки вислухаю, якщо тебе щось турбує. Ми ж з тобою не лише мама і донька. Пам'ятаєш? Ми — найкращі подруги.

Я кивнула головою та легко усміхнулася їй. Так і захотілося в цей момент розповісти про свою участь в чемпіонаті. Та мама б не зрозуміла мене. Вона хотіла, щоб я стала популярною моделлю, як і відома Поліна Ємчук. Інколи мені набридало жити в тіні своїх батьків, тож я хотіла створити своє ім'я чемпіонки.

— У мене досить великий досвід у любовних справах, — сказала мама. — Не все було так чудово до зустрічі з твоїм татом. Та і з ним, якщо чесно, теж спочатку було багато непорозумінь. Я можу допомогти тобі зрозуміти свої почуття. Якщо ти захочеш поговорити зі мною про це, то я завжди поряд.

— Знаю, мамо. Ми ж найкращі подруги.

Вона мило усміхнулася мені, а тоді швидко погладила по щоці та підвелася з мого ліжка.

— Піду вже до твого батька. Бідолашний, мабуть, сумує за мною і не може заснути без мене. Добраніч, Вікторіє!

Вона підморгнула мені, а тоді попрямувала до дверей.

— Добраніч, — прошепотіла я їй услід.

Я не надто багато знала про минуле своїх батьків. Мама завжди казала, що у них з татом був особливий зв'язок та трохи неправильне кохання. Вона ніколи не розповідала мені їхньої історії повністю, а я знала лише те, що бачила на власні очі. Раніше я дивилася їхні фотографії з весілля чи спільних публічних виходів, які знайшла в інтернеті. Також у підлітковому віці випадково натрапила на відео, коли тато, ставши чемпіоном, привселюдно зізнався мамі в коханні та став перед нею на коліна. На той час вони вже були одружені, тому я не дуже розуміла, що саме тоді сталося. Мама лише сказала, що тато сильно образив її й таким чином попросив у неї пробачення. Вони справді дуже сильно кохали одне одного й досі. Про таке можливо лише мріяти, але я ніколи не мріяла про кохання. Ця вся романтика — не для мене. Я хотіла стати чемпіонкою та отримати кубок. Все інше не мало абсолютно ніякого значення...

— У тебе дуже добре виходить, — сказав дядько Єгор, коли ми вдвох їхали в спорткарі.

Після тренування на трасі за межами міста ми поверталися до автодрому батька. Їхали ми в обідній час, адже у ту мить зазвичай була перерва між тренуваннями Дена та Адріана. Інколи мене дратувало, що мій тато тренує їх, а зовсім не цікавиться моїми перспективами у перегонах. Ми виїхали на трасу автодрому, як я помітила декілька автомобілів, серед яких був той огидний жовтий Мустанг Алекса. Я міцніше стиснула кермо, намагаючись впізнати усіх присутніх людей.

— Що це за люди? — спитала я, насупившись.

— Артур Садик, його син, мер і декілька представників влади, — пробурмотів поруч дядько Єгор. — Здається, боротьба почалася.

Я зупинилася неподалік від них та вибралася з автомобіля. На мені досі був вогнестійкий костюм, адже я не встигла переодягнутися. Я залишила свій шолом в автомобілі, а тоді попрямувала до цього невеликого натовпу.

— Що відбувається? — спитала я, зупинившись біля тата.

Його погляд пройшовся по моєму костюмі. Він ніяк не прокоментував це, а коротко кивнув мені до виходу з автодрому. Я вперто встала на місці, склавши руки на грудях. Тато невдоволено похитав головою, але зараз йому було явно не до суперечок зі мною. Поглядом я знайшла того Артура, що розізлив мене лише одним своїм виглядом. Потім зустрілася з зеленими очима Алекса, що розслаблено сперся на капот свого автомобіля. І знову на ньому одна з тих потертих футболок. Як же він мене дратував своєю присутністю!

— Отже, рішення таке, — почав якийсь чоловік з блискучою лисиною на голові. — Ділитимете цей автодром на дві команди. У нас зараз багато роботи з екологізацією міста, тому повернемося до цього питання вже після чемпіонату. Думаю, що ви зможете тренуватися тут разом. Принаймні, я не бачу в цьому проблеми.

— Не бачите проблеми? — обурилася я. — Мій тато розбудував той нещасний стадіон та перетворив його в цей неймовірно комфортний автодром, а зараз ви кажете про те, що нам треба ділити це місце з іншою командою? Це несправедливо!

— Вікторіє, іди в будинок! — різким тоном сказав тато.

— Але, тату...

Він подивився на мене так, що я одразу ж замовкнула. Я роздратовано видихнула, а тоді поспішила до виходу з автодрому. Коли увійшла в будиночок, то попрямувала до вбиральні. Хотілося якнайшвидше зняти з себе цей костюм та прийняти холодний душ, щоб змити весь піт. Я швидко привела себе в порядок, перевдягнулася у свій зручний спортивний комплект та зібрала волосся крабиком. Довгий час намотувала круги по кімнаті. Мені хотілося повернутися на автодром, щоб розірвати на шматки того Артура з його сином. Це ж яким треба бути нахабним, щоб зазіхати на чуже та ще й намагатися привласнити його собі? Я відверто злилася. Хотілося просто знищити їх. Мене вбивала одна думка, що тут буде тренуватися ще й інша команда. Я помітила тата, що увійшов в будиночок.

— Ти ж не погодився? — спитала я, уважно дивлячись на нього.

— У нас поки нема вибору, — відповів він і втомлено опустив руки. — Це наразі єдиний компроміс.

— Ти жартуєш? Ти справді дозволиш іншій команді ходити в цьому будинку, користуватися твоїми гаражами, їздити на твоєму автодромі? Це повне божевілля!

Тато сперся руками на спинку дивана та трохи опустив голову. Я знала, що всередині він злився не менше, хоча і не показував цього.

— До кінця чемпіонату ми дозволимо їм займатися тут, — спокійним тоном сказав він.

— Це чотири місяці, тату!

— Знаю. І у нас буде час, щоб розібратися з документами та зайнятися приватизацією. Можливо, домовимося про оренду цієї землі.

— Я думала, що ти так легко не здаєшся, — буркнула я.

Тато підняв голову та уважно подивився на мене.

— Я не здаюся, Вікторіє! — твердим тоном сказав він. — Якщо будемо боротися зараз, то можемо втратити все. Артур скористається своїми тісними стосунками з мером, а нам зараз це зовсім не на руку.

— Мені здається, що ти дуже сильно пошкодуєш про це.

Я підійшла ближче до нього, склавши руки на грудях. Тато випрямився та обережно підняв свої долоні. Він легко поправив неслухняні пасма мого волосся, які вибилися з зачіски.

— Ми не здаємося, — впевнено сказав він, охопивши своїми руками моє обличчя. — Нам просто потрібен час. Що ти робила з Єгором? Ви кудись їхали разом та ще й в костюмах для перегонів?

— Ми просто вирішили трохи поганяти, — відповіла я та натягнуто усміхнулася. — Дядько Єгор проговорився, що встиг засумувати за перегонами, тому ми покаталися разом.

— Будь обережною з цим, гаразд? Ти ще поки не надто вправна у швидкій їзді.

— Ну, дядько Єгор казав, що у мене добре виходить.

— Принаймні, ти трохи краща у цьому за свою матір.

— Тату! — обурилася я.

Інколи ми жартували вдома з того, що мама єдина у нашій сім'ї не змогла навчитися водити. Тато нахилився до мене та легко поцілував у щоку.

— Я жартую, — сказав він. — Ти ж у нас гепард.

Я широко усміхнулася йому. Тато почав мене називати так після моїх значних перемог з картингу.

Після розмови з батьком я вирішила повернутися на автодром. Тут все ще стояв той довбаний жовтий Мустанг Алекса. Сам хлопець прогулювався та роздивлявся усе навколо. Він стояв спиною до мене, тому я швидко підійшла до нього та зі всієї сили штовхнула його в плечі. Хлопець мало не впав. Він шоковано подивився на мене, а потім випрямився та встав у розслаблену позу. На його обличчі з'явилася дивна посмішка, коли він розглядав мене.

— Серйозно, Алексе? Вчора ти телефонуєш до мене з проханням пробачити тобі, а сьогодні приїжджаєш сюди зі своїм батьком, щоб забрати це місце! Це дуже низько.

— Здається, ти не прийняла моїх вибачень, — спокійно сказав він. — Чому злишся?

Хлопець витягнув зі своєї кишені щось схоже на чупа-чупс. Він простягнув мені його, а я різко похитала головою. Алекс знизав плечима. Хлопець розпакував льодяник, а тоді всунув його собі в рот. Я скривилася, спостерігаючи за ним. Ще й ця трубочка так стирчала.

— Ти думаєш, що це нормально? — голосно спитала я. — Це місце для нас — другий дім! Ти не можеш просто так прийти зі своїм батьком сюди та забрати усе собі!

— Нам це майже вдалося, — байдуже сказав він.

Я розчаровано подивилася на нього та похитала головою.

— Думала, що ти інший. Але ти виявився таким самим як і твій нікчемний батько!

Щось у його погляді змінилося та й сам Алекс трохи напружився. Мені здалося, що на одну коротку мить його легковажна маска тріснула.

— Змирися з тим, що тобі доведеться тепер бачити нас тут кожного дня.

— Вас? — перепитала я, піднявши брови. — Ти теж будеш тренуватися в цьому місці?

— Я у команді свого батька, — відповів він трохи роздратовано. — Беру участь в цьому сезоні чемпіонату.

Це мене здивувало. Думала, що він знову буде змагатися за європейський кубок, але Алекс, здається, застряг тут надовго. І це проблема... Це дуже велика проблема!

— Удачі бажати не буду, — пробурмотіла я. — Сподіваюся, що ви покажете такі жалюгідні результати, що твій батько більше ніколи не захоче брати участь в чемпіонаті.

Губи Алекса розтягнулися в широкій усмішці. Він витягнув з рота чупа-чупс та підійшов ближче до мене. Хлопець стояв проти сонця, тому його очі здавалися аж занадто яскравими. На декілька секунд я задивилася у них, а потім одразу ж насупилася.

— Готуйся до боротьби, маленька Торі! — сказав він, посміхнувшись. — На чемпіонаті я не піддамся тобі.

Мої очі стали вдвічі більшими, коли я зрозуміла, що він знає про мою участь. І тільки я хотіла спитати у нього про це, як він пройшов повз мене та попрямував до свого автомобіля. Алекс швидко сів у нього і помахав мені рукою на прощання з напіввідчиненого вікна. Я показала йому язика, помітивши легку усмішку на його вустах. Здається, ці чотири місяці будуть дуже веселими. Головне випадково не вбити когось під час тренування. Наприклад, того нестерпного Алекса.