Розділ 4

Алекс

— Це було занадто? — пробурмотів я, надпивши пиво з пляшки.

Я зручніше сів на капоті свого старенького Мустанга, дивлячись на зведеного брата, що намагався зремонтувати чергову автівку, яку придбав на барахолці. Старі автомобілі — наша з ним слабкість. Захар випрямився та уважно подивився на мене, спершись до автомобіля.

— Цього вечора вона зробила тебе двічі, — сказав він і дивно посміхнувся. — Тоді, коли перемогла у вашому заїзді, і тоді, коли вивела тебе на емоції.

— Вона, бляха, підрізала мене! — обурився я, відчуваючи, що знову починаю злиться.

— Ти вже давно не відчував таких емоцій, — зауважив Захар.

Я міцно стиснув долоню в кулак, а тоді знову зробив ковток пива. Він мав рацію. Останні декілька років мені повністю вдавалося контролювати себе та свої емоції, але ця Вікторія... З того моменту, коли я побачив її, зрозумів, що вона стане моєю великою проблемою.

— Я б все одно піддався їй, — тихо буркнув я.

— Чому б ти це зробив? — поцікавився брат.

Я знизав плечима, опустивши голову. Коли тільки вона кинула мені виклик на треку, я вже знав, що повинен поступитися їй. Я б зробив це, але потім вона підрізала мене. Ця несправедливість так розізлила мене. У ту мить ідеальна картинка Вікторії зруйнувалася в моїй голові. Вона була такою красивою, захопливою та запальною. Завжди притягувала до себе погляд, але коли вона вчинила так нечесно, то показала свою справжню сутність.

— У будь-якому випадку ваш заїзд був дуже крутим, — сказав Захар. Він взяв у руку свою пляшку пива та підняв її. — За твою поразку, Алексе. Інколи переможений насправді є переможцем.

— Але сьогодні я не переможець.

Я все ж стукнувся своєю пляшкою до його пляшки та випив увесь вміст. Очі Захара примружилися. Він задумано провів рукою по своєму чорному волоссі, а тоді знову уважно подивився на мене.

— Ти виграв дещо важливіше.

— Що саме? — спитав я, піднявши одну брову.

Захар був розумним хлопцем, який максимально правильно читав емоції людей та підбирав слова. Я завжди казав, що йому варто було б стати психологом. Власне, на це він і вчиться зараз в університеті, хоча батько не поділяє його захоплення та змушує додатково займатися перегонами. Він був всього лише на два роки молодшим за мене. Досі пам'ятаю день, коли він з'явився у моєму житті. 

Мені було дванадцять... Я сидів на підвіконні своєї кімнати після сеансу в психотерапевтки. Ненавидів ці сеанси, але батько змушував мене ходити на них після того, що сталося з матір'ю. До будинку під'їхав блискучий червоний автомобіль, а з того вийшла молода жінка з довгим каштановим волоссям, якій на вигляд було не більш як тридцять. Я одразу впізнав у ній наречену свого тата. Лише два роки минуло після смерті мами, а він уже привів у наш дім іншу жінку. Задні дверцята автомобіля відчинилися і звідти вистрибнув хлопчик, років десяти. Мою увагу привернуло його надто чорне волосся. В кімнату увійшла покоївка, яка повідомила мені, що батько чекає мене на першому поверсі. Я не хотів іти до них, але знав, що татові краще не перечити. Наслідки непослуху бували не надто приємними. Я спустився на перший поверх. Інна, наречена мого тата, одразу ж почала мене обіймати. Я мало не задихнувся від її солодких парфумів. Мій погляд знову знайшов маленького хлопчика, що дивився на мене своїми блакитними очима.

«Це твій брат!» — у голові сплили слова батька.

З тієї миті Захар справді став для мене братом і єдиною людиною, яка розуміла мене.

— Ти задумався, — раптом зауважив він, роздивляючись мене.

— Вибач, — пробурмотів я.

— Тікати у свої думки — це нормально. Тобі ж вона подобається?

Я насупився від його запитання. Швидко зістрибнув з капота автомобіля та підійшов до смітника, викидаючи в нього пляшку з-під пива.

— Хто? — спитав я, склавши руки на грудях.

— Ми ж, здається, про Вікторію говорили. Тобі вона подобається, а зараз ти злишся, що дівчина підрізала тебе на трасі. Це було ризиковано, адже ти міг злетіти з траси та сильно постраждати. Виходить, тебе дратує те, що Вікторія не подумала про тебе, хоча ти був готовий втратити перемогу та піддатися їй заради неї.

— Яка прекрасна теорія, Захаре! Тільки в цьому абсолютно нема сенсу, адже Вікторія — донька ворогів. І вона теж сприймає мене як ворога. У нас просто нема шансів.

— А ти б хотів отримати цей шанс? — Захар зацікавлено глянув на мене.

— Не хотів! Буде краще не зв'язуватися з нею. Мене зараз повинен хвилювати лише реванш на європейському чемпіонаті з перегонів. Перший етап має відбутися у Франції, тому вже наступного тижня мені треба бути там.

— Інколи доля є непередбачуваною.

— Про що ти?

— Просто думки, — пробурмотів Захар та легко усміхнувся. — А як щодо Анжеліки?

Я важко видихнув, коли брат згадав мою нестерпну колишню. Вона ще інколи намагалася зв'язатися зі мною, хоча я й ігнорував її.

— До чого тут вона? Я порвав з нею ще три місяці тому.

— Написавши їй повідомлення? — Захар засміявся. — Це було дуже жорстоко.

— Вона з самого початку знала, що стосунки на відстані — неможливі.

— Мені здається, що вона так не думає. У будь-якому випадку ваші батьки хотіли б вашого возз'єднання.

— Байдуже на неї, Захаре! Все скінчено.

— Тоді добре. Не хочеш попросити пробачення у Вікторії?

— Вибач? — спитав я, піднявши одну брову.

— Твої останні слова зачепили її, хоча вона не показала цього. Їхати звідси, залишаючи після себе одну ображену дівчину, — це не надто добре. Ще проклене тебе, не дай Боже!

— Ага, я вже уявив як Вікторія вночі робить для мене ляльку вуду та тикає у неї голками.

Я закотив очі, адже Захар любив читати про чаклунство, що завжди здавалося мені повним божевіллям.

— То як щодо вибачень?

— Я не знаю. Можливо, мої слова — це було занадто. Та я не певен, що Вікторії взагалі потрібні мої вибачення. І як я зроблю це? Вона підірве мій Мустанг раніше, аніж я під'їду до автодрому її батька.

Захар усміхнувся від моїх слів. Та все ж, це було правдою. Сумніваюся, що Вікторія впустила б ворога на свою територію та ще й би повірила в мої щирі вибачення. Та і чи варто взагалі робити це? Хотілося просто забути те, що сталося за останні декілька днів та поїхати геть звідси.

— Ти можеш знайти її номер? — спитав я, намагаючись звучати максимально байдуже.

— Я? — здивувався Захар. — І як, по-твоєму, мені це зробити?

— Не знаю. Ти ж живеш у цьому місті, а не я. Хіба у вас нема спільних знайомих чи щось таке?

— Спільних знайомих... — задумано повторив він. — Її подружка — та блондинка, що була цього вечора з нею. Здається, я бачив її в університеті. Спробую спитати в неї. Треба лише знайти її соцмережі.

— Чудово! — сказав я та плеснув у долоні. — Повідомиш, коли отримаєш її номер. Тоді я й подумаю, чи буду телефонувати.

Я справді вагався, адже не був певен, що Вікторія взагалі захоче розмовляти зі мною. Я всунув руки в кишені джинсів та розвернувся, щоб піти додому. Раптом згадав слова Захара.

— Ти казав, що я виграв щось важливіше, — тихо сказав, дивлячись на брата. — Що ти мав на увазі?

— Її увагу, — відповів він. — Вона зацікавлена у тобі не менше, аніж ти у ній. Я помітив це. Просто її мушля емоцій ще більше замкнута, аніж твоя. Знайди цей ключик — і вона відкриється тобі.

— Ненавиджу, коли ти говориш загадками, — пробурмотів я, а тоді швидко попрямував до будинку.

Ми снідали у повній тиші. Я помітив на собі погляди Злати — моєї молодшої сестрички по татові. Їй було всього дев'ять. Вона мило усміхнулася мені своєю красивою усмішкою, а я підморгнув їй. Її зелені очі засяяли ще більше. Вона засоромлено прикрила обличчя своїми руками, ховаючи усмішку.

— Ти залишишся, щоб подивитися мій виступ? — спитала сестричка, нахилившись до мене.

Вона думала, що говорила пошепки, але це було достатньо чутно. Я відчув погляд батька, що уважно дивився на мене.

— На жаль, не зможу, — тихо сказав їй я. — Мушу наступного тижня їхати в Париж.

— Париж? — голосно спитала вона, в її очі стали вдвічі більшими. — Я б хотіла потрапити в Париж. А там є катки?

Я знизав плечима, бо справді не знав цього. Злата обожнювала фігурне катання й вже деякий час займалася ним.

— Брат прийде на твій виступ, — раптом сказав тато. Я стрільнув очима в його сторону. — Хіба він може пропустити твоє яскраве шоу?

— Доведеться, — пробурмотів я. — Скоро розпочнеться європейський чемпіонат з перегонів.

— Як сумно, що ти на нього не потрапиш.

Я напружився від слів батька, а всередині починала наростати злість. Батько підвівся зі стільця та попрямував до тумби. Він взяв звідти якийсь аркуш і передав мені його.

— Що це? — буркнув я, роздивляючись прізвища та ініціали.

— Списки учасників у цьогорічному сезоні чемпіонату з перегонів, — відповів тато. — У мене є зв'язки, тож я дістав їх до офіційного оприлюднення.

— І що ти мені хочеш цим сказати?

— Ти серед учасників, Алексе! Хіба це не чудова новина?

— Ти знущаєшся з мене! — голосно спитав я і зірвався зі свого стільця.

Помітив, що Злата затремтіла з переляку. Мені не хотілося лякати її, але емоції були на межі. Тато теж підвівся. Його сердитий погляд говорив про те, що розмова буде неприємною.

— Відведи доньку в її кімнату, — різко сказав він до Інни.

Вона схопила Злату за руку та повела її до сходів. Я підійшов впритул до батька. Хоч він і був вищим та більшим за мене, я вже давно не боявся його.

— Я не збираюся змагатися тут, коли на носі кубок Європи!

— Минулого року в тебе був шанс отримати його, але ти зайняв всього лише друге місце, — батько говорив з відкритим презирством. — Постарайся хоча б тут не осоромитися й стати чемпіоном. Нам потрібно втерти носа Ємчуку. Особливо, коли серед учасників є його донька.

— Що? — здивувався я. — Вікторія?

— Мені начхати на її ім'я, Алексе. Одного разу я стикнувся з Гордієм на треку, і йому вдалося вирвати у мене перемогу. Цього більше не повториться.

— Та що з тобою не так, тату? Це було п'ятнадцять років тому! Звідки взагалі взялася ця ворожнеча?

— Суперництво — незмінне в автоспорті. Інколи воно може тягнутися роками. Я хочу показати всім, чиє прізвище краще. І ти допоможеш мені в цьому!

— У списках уже є Захар. Навіщо тобі ще я? Нехай він стає частинкою твоєї незрозумілої помсти та ворожнечі.

— Ти сильніший, спритніший, а ще дуже нагадуєш мені мене в молодості. Ти — це я, Алексе. Хоч як би сильно ти не заперечував цього, ми все ж дуже схожі.

— Ні! — заперечив я. — Я не погоджуюся на це. Сам розбирайся з цим лайном.

— Тоді я відмовлюся спонсорувати тебе надалі, — різко сказав він. — Відмовлюся від тебе, Алексе! Забороню Захару та Златі спілкуватися з тобою. Хто у тебе залишиться? Кому ти взагалі будеш потрібен? Ти винен мені! — Тато міцно схопив мене за футболку та сильно потряс. — Не забувай, що я зробив для тебе. Я виховав у тобі людину! Зробив усе, щоб ти не став психом, як твоя матір. Тепер настав час відплатити мені за моє добро. Ти зрозумів?

Його очі палали від злості. Я злився не менше. В одну мить тато зруйнував мені усі плани. Можна забути про свої мрії, бо батько не відчепиться від мене.

— Зрозумів, — крізь зуби процідив я. — Але це останній раз, коли я підкоряюся тобі. Як тільки закінчиться сезон чемпіонату, ти більше ніколи мене не побачиш.

— Це буде за радість.

Тато задоволено посміхнуся та відпустив мене. Я глибоко вдихнув, а тоді швидко попрямував до виходу. Хотілося зникнути кудись. Навіщо я послухав тата й приїхав сюди? Не варто було навіть повертатися. Я зупинився на ґанку та глибоко вдихнув свіже повітря, щоб заспокоїтися.

— Алексе, що з тобою? — збентежено спитав Захар.

Я обернувся до нього обличчям, а тоді зі всієї сили штовхнув брата у плечі.

— Ти знав! Ти з самого початку знав, що батько вписав мене до своєї команди й нічого не сказав мені?

— Тато заборонив говорити, — спокійно відповів він.

— Якого біса, Захаре? Ти повинен був сказати мені! Ти знав, яким важливим для мене є кубок Європи.

— Можливо, це на краще?

Я похитав головою та роздратовано попрямував до свого Мустанга. Швидко сів всередину, завів двигун, а тоді рвонув вперед на високій швидкості. Я їхав у невідому мені сторону, доки не зупинився біля якогось схилу. Повільно підійшов до галявини, звідки відкривався вигляд на все місто, а тоді втомлено сів на траву. Як же дістало те, що батько мав на мене такий сильний вплив! Він постійно згадував, що допоміг мені раніше. Я почувався винним йому кожного разу, коли він дивився мені в очі. І щоразу я бачив у них те жахливе, що сталося тринадцять років тому...

Через деякий час я зміг заспокоїтися. Звук вхідного повідомлення відірвав мене від моїх темних спогадів. Я закотив очі, коли побачив, що це Захар. Спочатку не хотів дивитися, а потім таки відкрив повідомлення. Він надіслав мені незнайомий номер. Я одразу ж напружився, коли зрозумів, кому саме він належить. Вікторія... Дівчина, про яку мріяв з тієї миті, як вперше побачив і та, що ніколи не буде моєю. Вона — донька ворогів і тепер уже моя конкурентка. Нам просто не судилося. Я всунув свій телефон назад в кишеню джинсів. Обійдемося без вибачень. Я не дозволю собі більше прив'язатися до когось, бо потім надто боляче втрачати.