Розділ 3

Вікторія

Я міцно стиснула руки в кулаки та сердито подивилася на Алекса. Його задоволена усмішка злила мене ще більше. Погляд зелених очей блукав по моєму тілі, зупиняючись на вирізі короткого топу. Я склала руки на грудях, прикриваючи їх.

— Що ти тут робиш? — спитала я, не приховуючи свого роздратування.

— А що тут роблять? — Алекс підняв одну брову. — Приїхав поганяти.

— А точніше — осоромитися на своєму старенькому автомобілі?

Я не змогла стримати хитрої усмішки, коли побачила, як Алекс опустив голову. Він швидко провів рукою по своєму коричневому волоссі, а тоді показав нею собі за спину. Я заглянула туди та примружила очі, дивлячись на яскравий жовтий Макларен. Добре, непоганий варіант. Дуже навіть непоганий. Максимальна швидкість була такою самою, як і в мого Феррарі — 340 км/год. Можливо, навіть 341? Я пройшлася поглядом по цьому блискучому капоті, дверцятах-метеликах, незвичної форми фарах на чорному фоні зі світлодіодним наповненням. Макларен 720S. Мені хотілося підійти ближче та детальніше розглянути цей автомобіль, торкнутися його, провести рукою по кришці капота, заглянути всередину...

— Я вмію відрізняти їзду для задоволення від перегонів, Вікторіє, — раптом сказав він.

— Значить, ти приїхав сюди, щоб взяти участь в гонці? — зацікавлено спитала я, схиливши голову вбік.

Хлопець на декілька секунд задумався. Він потер своє підборіддя, а тоді уважно подивився мені в очі.

— Сумніваюся, що тут знайдеться гідний суперник для мене, — впевнено сказав він.

Я прикусила губу, щоб не засміятися вголос. Не думала, що цей Алекс такий нахабний.

— Занадто самовпевнено думати, що тут нема для тебе суперника, — сказала я та підійшла ближче до нього. — Ти ж раніше не їздив тут. Я маю рацію?

— Для мене це не проблема.

Алекс вирівнявся і теж склав руки на грудях. Він був вищим за мене, але я зовсім не боялася його. Мені подобалося конкурувати з ним, і я справді хотіла показати йому його місце.

— Ти не знаєш траси, — зауважила я. — Тут багато різких поворотів. Якщо розженеш свій Макларен на максимум, то автомобіль може занести.

— Дорога мене любить, — сказав він, не відриваючи він мене свого погляду. — Я довіряю своїй інтуїції, а вона ніколи мене не підводить. І моє незнання траси буде перевагою для суперника, але дуже несуттєвою.

— Добре! — Я сплеснула в долоні. — Наступний заїзд буде нашим.

Я помітила збентеження на обличчі Алекса. Він насупився та примружив свої очі.

— Тобто?

— Я буду твоїм суперником.

Хлопець раптом так голосно засміявся, наче насміхався з мене. Я кинула на нього сердитий погляд та роздратовано видихнула. Не звикла, щоб з мене сміялися. Та все ж, останнім сміятиметься він, коли я переможу його в нашому зіткненні.

— Через п'ять хвилин на лінії старту, — сказала йому я та попрямувала до свого автомобіля.

— Серйозно? — почула його голос за своєю спиною. — Ти справді хочеш стати моєю суперницею?

— Це проблема? — спитала я, оглянувшись. — Боїшся, що програєш? Твій страх цілком виправданий, Алексе. Ти навіть не здогадуєшся, кому кинув виклик.

— Чекай! — Алекс підняв обидві руки. — Це ти кинула мені виклик.

Я задумано схилила голову вбік, а тоді коротко кивнула.

— Гаразд! Так, я кинула тобі виклик. Сподіваюся, що ти не злякаєшся і приймеш його. Мені хочеться справжньої гонки, Алексе. Дай мені її.

— Ти сама цього захотіла! — голосно сказав він, прямуючи до свого автомобіля. — Тільки не думай, що я боятимуся довгоногої моделі на підборах, яка, я впевнений, навіть не вміє правильно заводити автомобіль. І ще одне, Вікторіє, підбори й Феррарі — абсолютно не пасують одне одному.

— Зараз перевіримо! — голосно сказала я, сідаючи у своє авто.

Я глибоко вдихнула, насолоджуючись приємним відчуттям сидіння піді мною. Мій Феррарі був максимально зручним для мене зі всіх сторін. Я знала, що ніколи не знайду більш комфортного для себе автомобіля.

— Вікторіє! — раптом заговорила Лія. Вона схилилася біля відчинених дверцят. — Ти з глузду з'їхала?

— Не хвилюйся, все добре. Я постійно беру участь у вуличних перегонах, — сказала я та задоволено усміхнулася. — Жодного разу не програвала.

— Ти не знаєш його! — обурилася дівчина. — Коли батько сказав про Артура Садика і його сина, я одразу ж прочитала про них в інтернеті. Цей Алекс — віцечемпіон торішнього європейського чемпіонату з перегонів!

Я здивувалася, хоч з вигляду не показала цього. Не знала, що він теж гонщик, як і його батько. Цей хлопець назвався юристом. Брехун! Тепер мені ще більше хотілося перемогти його.

— Я теж чемпіонка, — впевнено сказала я, схопивши ручку дверцят. — Зовсім скоро стану нею.

Я зачинила дверцята перед носом Лії. Вона важко видихнула і підійшла до Дена, який підморгнув їй. Я усміхнулася, помітивши, як вона закотила очі. Це місце все ж було не для неї. Нічого, потерпить! Потім ми відсвяткуємо мою перемогу над цим зарозумілим Алексом. Я провела руками по керму, а тоді завела двигун та повільно під'їхала до лінії старту. Через деякий час збоку від мене з'явилася жовта пляма. Автомобіль Алекса під'їхав на рівні з моїм. Його бампер наче впирався в уявний бар'єр, який ми розіб'ємо тоді, коли почнеться гонка. Я повернула голову в його сторону. Він теж зробив це саме. Ми деякий час сердито дивилися одне на одного поглядами суперників, а тоді я подивилася вперед. Задоволена усмішка з'явилася на моєму обличчі в передчутті ефектного заїзду. Я хотіла вражень, емоцій та перемоги. Серце нестримно билося в грудях, коли мої підбори вперлися до дна автомобіля, а носочки торкалися педалей.

— Не підведи мене, — прошепотіла я до свого Феррарі.

Я помітила дівчину в коротких шортах, що встала на трасі перед нами. Вона була красивою та до біса привабливою. Можливо, Алекс зацікавиться нею більше, аніж мною та нашим суперництвом? Дівчина спочатку розвела руки в сторони, тримаючи в них прапорці. Двигун заревів, коли я завела його, змушуючи автомобіль загудіти піді мною. Хотілося закотити очі від задоволення, але я стримала себе, зосередившись на дорозі. Дівчина підняла руки вверх, а тоді різко впустила вниз, змахнувши прапорцями. Наші автомобілі рушили одночасно, набираючи швидкості. Я міцно вчепилася в кермо, спостерігаючи за цифровою панеллю. Мій Феррарі за 7,4 секунди розганявся на 200 км/год, але я надто добре знала цю трасу. Перший різкий поворот через п'ятдесят метрів. Занадто мала відстань для високої швидкості. Якщо не зупинитися перед поворотом, то можна злетіти з траси. Я не могла так ризикувати, тому дозволила Алексу рвонути вперед. Помітила, як він різко повернув вліво на повороті, а тоді вирулив вправо, намагаючись втримати керування. Я усміхнулася та з легкістю проїхала перший поворот, залишаючи Алекса за собою. Він втратив всього лише декілька секунд на те, щоб вирівнятися, але я вже перегнала його, залишаючи за собою пил. Шини скрипіли, шалено обертаючись, автомобіль гудів від високої швидкості, а стрілка спідометра підвищувалася щосекунди. Я міцно стиснула губи, коли зрозуміла, що Алекс уже майже догнав мене. Його не лякав черговий поворот попереду. Схоже, хлопець любив ризикувати. Я могла б спробувати повернути на швидкості понад 220 км/год, але не була певна, що зможу втримати рівновагу. Я різко натиснула на гальма. Шини заскрипіли з новим звуком, коли я вивернула кермо вліво. Задню частину автомобіля занесло, але я швидко вирівнялася. Якби не загальмувала, то було б гірше. Макларен Алекса впорався на другому повороті набагато краще. Я вирішила набрати ще більше швидкості, коли наші автомобілі ледь не вдарилися з правого боку. Ми їхали на одному рівні, навіть не здогадуючись, хто в наступну секунду буде першим. Та попереду був ще один, найважчий, поворот, про який Алекс не знав. Це справді було моєю перевагою. Того разу я вирішила не гальмувати. Цей поворот мав більшу траєкторію, тож я могла б плавніше розвернутися. Принаймні, сподівалася, що на такій високій швидкості мені вдасться зробити це без поганих наслідків. Я міцно стиснула кермо, змінила передачу та ще сильніше натиснула на газ. Серце мало не вистрибувало з грудей. Я перегнала автомобіль Алекса, а вже перед поворотом різко вивернула вправо, а потім вліво. Таким чином я мало не підрізала Алекса, змушуючи його загальмувати. Хмара пилу зібралася над нашими автомобілями. Ми мало не вдарилися. Так, я схитрувала, але в цьому спорті не було правил. І поки автомобіль Алекса зробив різкий напівоберт на дорозі, я з легкістю впоралася з поворотом. Залишалися лічені метри до фінішної прямої. Я перетнула її на декілька секунд швидше, аніж Алекс. Коли зупинила автомобіль, то міцно заплющила очі, все ще відчуваючи гудіння двигуна в моєму тілі та шум у вухах. Ноги тремтіли, а я з усмішкою вибралася з автомобіля, приймаючи вітання від своїх друзів та незнайомих фанатиків автоспорту. Лія кинулася мені на шию, усміхаючись. Я помітила за її спиною Дена. Він коротко кивнув мені, наче зрозумів, що цей заїзд для мене був найважчим за усі. Якби я не підрізала Алекса перед останнім поворотом, то він міг перемогти, або була б нічия. Я не могла цього допустити.

— Ти підрізала мене! — почула його злісний голос за своєю спиною. — Ти не дотримувалася правил.

Лія одразу ж відійшла від мене, доки Алекс намагався підійти ближче.

— Тут нема правил, — просто сказала я. — До того ж я зробила це ненавмисно.

— Що? Ти знущаєшся з мене!

— Ні! Мій каблук послизнувся вправо, і я спробувала втримати своє тіло. Випадково повернула кермо в ту сторону. Але ж я одразу вивернула вліво, щоб уникнути зіткнення.

Я прикинулася ідіоткою, і він знав це. Власне, це його слова були про те, що підбори та Феррарі — не поєднуються. Того разу це непоєднання коштувало йому перемоги.

Він раптом підійшов впритул до мене. Його погляд був таким сердитим, що мало не спопелив. Хлопець тикнув своїм пальцем у мою грудну клітку. Не надто обережно, якщо чесно. Моє тіло здригнулося від цього дотику. Я завмерла, затамувавши подих. Алекс не відривав від мене свого злісного погляду. Я ж дивилася на нього у відповідь.

— Ти така сама, як і твій батько! — майже виплюнув він, нахилившись до мого обличчя. Гаряче дихання з легким м'ятним запахом лоскотало мою шкіру. — Це тільки початок нашого суперництва, Вікторіє. І все закінчиться тим, що ви зі своїм татусем зрозумієте, що вам не все дозволено. Коли я побачив твоє здивування, як ти дізналася про незаконні справи свого батька, то подумав, що ти інакша. Але я помилився! Ти ще гірша. Твої вибрики на треку не роблять з тебе переможницю. Це було нечесно! Ти не перемогла, Вікторіє.

Я обурено відштовхнула його від себе, міцно стиснувши зуби. Хотілося вдарити його за такі слова, але я розуміла, що частково він мав рацію. Хлопець розвернувся та швидко попрямував до свого автомобіля. Його, як я зрозуміла, друг поспішив за ним.

— Типові слова переможеного! — голосно крикнула йому в спину. — Тобі треба навчитися приймати поразку, Алексе. Як бачиш, інколи довгонога модель на підборах, може бути кращою за тебе на треку.

— Я тобі піддався! — кинув він, перш ніж застрибнув у свій автомобіль та поїхав геть.

А це вже було боляче... Цими словами він наче вдарив мене. Я насупилася. Чи дійсно Алекс піддавався? Якщо він зробив це насправді, то моя перемога тепер уже здавалася мені жалюгідною. Але навіщо йому робити це? Я втомлено видихнула, а тоді схопила Лію за руку.

— Ми їдемо додому, — сказала їй я. — Вистачить мені на сьогодні вражень.