Розділ 63

Луїза

— Думаю, що тобі краще підійде рожевий, — сказала я та почала ритися у своїй косметичці.

Кайла та Амара сиділи на моєму ліжку й чекали, коли я зроблю їм макіяж. Вони були сестричками. Серед усіх інших африканських дітей їм обом найбільше подобалася косметика. Вони завжди так вражено розглядали мою косметичку, а я й не забороняла.

Витягнувши рожевий блиск для губ, я відкрила його та почала наносити на пухкі губи Кайли. На її чорній шкірі це виглядало неймовірно, тому я задоволено усміхнулася. Я взяла у руки невеличке дзеркало та повернула його до дівчинки. Помітила, як вона здивувалася.

— Подобається? — спитала я.

Вона кивнула головою, і легенько торкнулася пальцями до блиску. Її очі розширилися від захвату.

— Гаразд! Тоді я віддав його вам.

Я закрила блиск і передала дівчинці. Помітила, що вони з сестричкою переглянулися. Це не вперше я віддавала їм дрібнички зі своєї косметички, але цей блиск, здається, справді сподобався і Кайлі, і Амарі.

— Дякую, — прошепотіла дівчинка. Вона стиснула блиск у руках та міцно обійняла мене за шию. — Я тебе люблю.

— Ох, я теж тебе люблю, — чесно сказала. Коли Кайла відсторонилася, я прийняла обійми від Амари. — І тебе так само люблю.

— Ти дуже хороша, Лу.

Я не стримала своєї усмішки. Ми в Бурунді лише два тижні, але цього вистачило, аби я встигла подружитися з багатьма дітьми. Я не була корисною в плані лікування, як цим займалися інші члени команди. Зате я допомагала дітям підтягнути англійську, вчила їх користуватися косметикою та проводила різні творчі заняття. Мені подобалося гратися з дітьми. Так, тут було складно. Важко звикнути до таких диких умов, адже до цього я здебільшого жила в палацах. Тепер я була в селі, де лише в найбагатших можна було знайти електроенергію.

Дівчатка попрощалися зі мною та вибігли з будиночка, в якому я жила останні два тижні. Завтра буде складний день, адже ми повертаємося в Танзанію, після чого продовжуємо свій маршрут.

На вулиці вже встигло стемніти. В такий час я зазвичай не вибиралася з будиночка, адже був більший ризик підхопити малярію. Тропічні хвороби лякали мене найбільше, але я зробила усі потрібні щеплення, а у нашій команді було багато лікарів і медсестер.

Я помітила Лілю, що увійшла в будиночок. Ми жили вдвох, хоча інколи вона пробиралася до Антона, з яким у неї зав'язалися стосунки. Він був молодим лікарем і уже не вперше їздив волонтерити до Африки.

— Ось! — Ліля передала мені робочий телефон, який зазвичай працював у найекстремальніших умовах, але його ми використовували вкрай рідко. — До тебе телефонують.

— До мене? — здивувалася я. — Хто?

Вона кивнула головою на телефон у своїй руці. Я трохи схвильовано взяла його та помітила, що дзвінок уже було прийнято. Серце глухо билося в передчутті. Я приклала телефон до вуха, проводжаючи поглядом Лілю, яка вийшла з будиночка та залишила мене наодинці.

— Алло? — тихо спитала.

Всередині все наче завмерло від хвилювання і передчуття. Ніхто не знав, що я саме тут!

— Привіт, Лу, — почула до болю знайомий голос.

— Тео? — здивувалася я. Моє серце сильно стиснулося та почало битися швидше. — Як... Як ти знайшов мене?

Я була розгублена та просто-таки приголомшена. Він не міг знати, що я саме тут. Ніхто не знав, окрім Лорени.

— Хіба це має значення? — спитав він. — Як ти? Скажи мені, що з тобою все добре.

— Зі мною все добре, — повторила наче папуга.

— Я хвилювався за тебе.

— Не варто було.

— Варто! — заперечив Тео. — Я кожного дня телефонував тобі, надіслав сотні повідомлень та голосових. Ти не відповіла на жодне.

— Отже, не хотіла, — тихо сказала після невеликої паузи.

Я підвелася на ноги та підійшла до маленького віконечка. Спершись до стіни, подивилася у стелю, щоб відігнати непрохані сльози.

І знову повисла довга мовчанка. Мені чомусь стало прохолодно, і обійняла себе обома руками.

— Я сумував за тобою, — прошепотів хлопець. — Може, я щось не так зробив? Мені здалося, що в Парижі між нами все нарешті стало добре.

— Я ж уже написала тобі, що в Парижі все було неправдою, — монотонно відповіла я.

— Не обманюй, Луїзо, — це звучало наче прохання. — Я втомився від цього.

— А я втомилася від тебе.

Я опустила голову вниз і зупинила погляд на старій обшарпаній підлозі. Мені не мало б бути боляче, але було.

— Скажи, де ти? — не вгамовувався Тео. — Скажи мені, в якій саме ти зараз країні? І я приїду до тебе або за тобою.

— Ти не зможеш, бо тобі доведеться зробити багато щеплень. Приїхати сюди не так просто, як ти собі думаєш.

— Але я зроблю це. Зроблю, чуєш? Просто скажи мені, — я була здивована тому, як ніжно звучав голос Тео. — Прошу.

— Але я не хочу цього, — тихо сказала. Ненавиділа те, як сильно тремтів мій голос. — Ти не знаєш, але тут я почуваюся собою. Ніхто не каже, що я лицемірка та постійно граю роль миленької принцеси. Тут мене не ненавидять. Я почуваюся потрібною в цьому місці. Діти люблять мене, а мені подобається допомагати їм. Я потрібна тут, Тео.

— Мені ти теж потрібна, — зізнався він так тихо. — Цей місяць... Він був складний для мене, але я сподівався, що одного дня ти повернешся або хоча б відповіси на мій дзвінок. Я радий, що почув твій голос. Коли ти плануєш приїхати?

Я не розуміла чому він розмовляв зі мною так звичайно, наче я була йому другом. Невже той лист не образив його? Я думала, що Тео буде злитися на мене та ненавидіти, але все зовсім не так.

— Ця волонтерська програма на дванадцять місяців, — відповіла я. — Один уже пройшов.

— Ще одинадцять, — Тео важко видихнув. — Надто багато.

— Можливо, нам і потрібен цей час?

— Якщо ти думаєш, що я це так залишу, то дуже сильно помиляєшся, Луїзо. Я приїду та знайду тебе.

— Ми постійно переїжджаємо з одного місця на інше...

— Тоді я об'їду всю Африку, але знайду тебе.

Я завмерла та глибоко вдихнула через ніс. Не могла повірити, що він справді був готовий на це, щоб повернути мене.

— Навіщо, Тео? — спитала я.

— Бо я хочу бути там, де і ти, — так просто відповів він. — Хочу бути з тобою, підтримувати тебе. Хочу, щоб ми були разом по-справжньому. Знаю, що сам усе зруйнував тоді, коли підставив тебе, але я намагався виправити свої помилки. Я не вмію любити, Лу. І ніколи не вмів. — Тео замовк на декілька секунд. — Але я кохаю тебе. Кохаю як божевільний, чуєш? І мені дуже сильно бракує тебе. Ти втекла і забрала з собою частину мого серця. Без тебе я почуваюся неповноцінним, Барбі.

Я так сильно притиснулася до стіни. Сльози покотилися по щоках, а я закрила рот рукою, щоб не було чутно моїх ридань. Не хотіла, аби Тео зрозумів, що я плакала.

— Я не хочу, щоб ти знала про те, як я жив останній місяць, — продовжив Тео. — Мені соромно перед тобою, своїми батьками, Вадимом, Дотті й... Власне, ми усі чекаємо на тебе.

— Правда? — тихо схлипнула.

— Правда. Мої батьки сумують за тобою. Вікторія злиться, бо тепер не має кому проводити уроки з водіння. Дотті ледь не відгриз мені пальця, коли ти не приїхала в аеропорту. Він чекає на тебе дуже сильно. І не лише Дотті, але й ще один маленький сюрприз для тебе. Знаєш, Яна мене мало не вбила та звинуватила у тому, що я знову зробив тобі боляче. Це дійсно так? — схвильовано спитав Тео. — Я намагався пригадати усе, що було в Парижі. Ти здавалася щасливою. Може, я вкотре зробив тобі боляче, сам не бажаючи того? Я не розумію, Лу. Не розумію, чому ти втекла? Скажи мені.

— Бо... — я глибоко вдихнула, намагаючись говорити не так тремтливо. — У моєму житті з'явилося дещо важливіше за тебе. І коли мені довелося обирати, то мій вибір впав не на твою користь.

— Чорт, це звучить образливо! — Тео дивно засміявся.

— Але це правда, — прошепотіла я.

— Я зрозумів.

Між нами знову повисла тиша. Я могла завершити розмову, але чомусь не хотіла вимикати дзвінок першою. Я глянула в зоряне небо та сумно посміхнулася. Господи, я так сильно скучила за ним! Думала, що зможу впоратися зі своїми почуттями до нього, зможу позбутися їх, але це неможливо.

— Як твій чемпіонат? — для чогось поцікавилася я. — Мабуть, упевнено крокуєш до чемпіонського титулу.

— Мене не хвилює чемпіонат, — сказав він так твердо, а потім тихіше додав: — Мене хвилюєш ти.

І знову сльози покотилися з моїх очей. Я поспіхом витерла їх та шмигнула носом.

— То ти не скажеш мені своє місцеперебування? — спитав Тео з надією у голосі. — Я все ще думаю про те, щоб приїхати до тебе.

— Але це нічого не змінить, бо я... Я не хочу тебе. І я не розумію, чому ти телефонуєш мені, якщо у своєму листі я просила тебе не робити цього.

Він замовк, наче довго думав про щось, а тоді пошепки заговорив:

— Я сподівався, що у своєму листі ти збрехала.

— Не збрехала. Усе в листі — правда.

— Ти досі ображаєшся на мене? Ти все ще так сильно ненавидиш мене? Скажи мені, що зробити для тебе, і я обіцяю, що зроблю це. Будь ласка, пробач мені. Я місця собі не знаходжу, коли не знаю, що з тобою. Що мені зробити, Лу?

— Дай мені спокій, — попросила я важким від сліз голосом. — Не телефонуй до мене та не пиши більше. Я не хочу цього.

Я першою вимкнула дзвінок, бо не було більше сил стримувати сльози. Швидко підбігла до ліжка, сіла на нього та почала плакати, прикривши долонями обличчя. Чорт! Чорт! Чорт! І тільки я почала жити заново та по-іншому, як він знову стривожив мене та перевернув абсолютно усе.

Вночі я не могла спати, бо в голові крутився голос Тео і наша розмова. Він, здається, зателефонував до мене з хорошими намірами. Чому я збрехала йому? Чому знову завдала болю? Мені ж було боляче не менше. Я обійняла себе обома руками, бо мені стало так холодно. Згадала, як добре було спати в його обіймах. Я думала, що забула Тео, викинула зі своєї голови, але я не змогла...

Вранці ми попрощалися з жителями села, після чого поїхали до Танзанії, де у нас був заброньований готель. Усю дорогу я лише й прокручувала в голові розмову з Тео. Може, не варто було бути такою холодною з ним? Я могла б розповісти йому правду, але чомусь знову обрала страждання. Він би міг зрозуміти мене. Можливо, навіть би дочекався? Та водночас я боялася, що після моєї витівки він захоче відповісти тим самим. Хіба не так було завжди? Наші ігри в ненависть і помсту зайшли так далеко, що моє серце уже неможливо було зібрати до купи. Цікаво, як у нього?

Спочатку я прийняла душ та нарешті відчула всі плюси хороших умов. У таких курортних містах зазвичай можна було насолоджуватися усіма благами, що важко сказати про навколишні села. Завтра ми поїдемо в забите село в Уганді, де багато людей і діток потребують лікарської та гуманітарної допомоги. Я сіла на своє ліжко та взяла у руки телефон. Востаннє я вмикала його перед минулою поїздкою в Бурунді. Серце завмерло, коли я наважилася відімкнути його. Одразу побачила так багато пропущених дзвінків від Тео, його мами, Яни й навіть Лорени. Я відкрила повідомлення та міцно стиснула губи, коли побачила більше двох сотень повідомлень від Тео. Тут було так багато голосових. Я прогортала їх, але не наважилася послухати.

Раптом мій телефон задзвонив, і я здригнулася з переляку. Очі розширилися від здивування, коли на екрані висвітлилося знайоме ім'я. Я хотіла вимкнути його, але потім глибоко вдихнула та прийняла дзвінок. Втомилася втікати та ховатися.

— Привіт, Луїзо, — почувся твердий голос батька Тео. — Думав зателефонувати на ваш робочий телефон, а тут раптом твій запрацював.

— Так, тут є зв'язок, — прошепотіла я. — Ви щось хотіли?

— Як ти? — таке просте запитання змусило мене напружитися.

— У нормі.

— Ти дуже смілива, якщо наважилася поїхати в такі небезпечні країни.

— Це був мій обов'язок, — сказала я та прочистила горло. — Ви ж не для цього телефонуєте, так?

— Ти можеш злитися на Тео, — почав його батько. — У тебе є повне право ненавидіти мого сина, але я не хочу бачити, як руйнується його життя.

— Але ж він зруйнував моє.

— Знаю. І я в жодному разі не виправдовую його. Вчинок Тео — жахливий, як і наслідки цього. Але почнімо з самого початку, Луїзо. Почнімо з того моменту, коли ти зруйнувала життя йому.

— Я вже вдосталь відповіла за свій вчинок, — роздратовано сказала. — Мені соромно за те, як я вчинила з ним колись. Прошу, не звинувачуйте мене ще й ви.

— Я не звинувачую тебе, чуєш? Я лише хочу, щоб ти зрозуміла його. Так, він помилився. Так, Тео вчинив жорстоко, але йому погано без тебе. І я знаю, що буде ще гірше, якщо ти не повернешся. Якщо боїшся повертатися, то хоч дозволь йому приїхати до тебе. Він намагається виправити усе так, як уміє.

— Ви не дали йому достатньо любові. Ви виростили його таким жорстоким егоїстом.

— Але цей егоїст кохає тебе і готовий на все, аби ти була щасливою, — спокійно сказав чоловік. — Я подзвонив до тебе не для того, щоб звинувачувати чи ображати, бо це зовсім не так. Мені все одно, що було між вами колись. Я лише хочу, щоб мій син і ти були щасливими. Я зараз розповім те, чого він сам ніколи не розкаже тобі, а ти вже визначишся, що для тебе справді важливо. Гаразд?

— Гаразд, — погодилася я, хоча й вагалася.

— Ти ж знаєш, що Тео викупив твою корону на аукціоні?

— Знаю.

— А звідки він взяв такі гроші?

— Уявлення не маю, — прошепотіла я.

— Твій батько не хотів віддавати тобі фонд, — заговорив Гордій Теодорович. Це мене здивувало, і я сильно стиснула пальцями своє коліно. — Коли Тео говорив з ним про це, то твій тато поставив умову, що дозволить тобі керувати фонд лише тоді, якщо ви зберете на аукціоні достатню суму. Тео погодився, бо бачив, як ти хотіла цього. Він використав майже всю свою частину спадку прадіда, щоб викупити корону твоєї матері, хоча у нього були інші плани на ці гроші. Можливо, колись він розкаже тобі про свої мрії.

— Я не знала цього, — тихо сказала.

— Ти багато чого не знаєш, Луїзо. Коли Тео дізнався, що Марко хотів зробити з тобою, то дуже жорстоко побив хлопця. Він досі на лікуванні. Тео був настільки розлючений, що не думав про наслідки, хоча його могли заарештувати та посадити у в'язницю, якби Марко доніс. Так само він мало не зламав руку твоєму батькові та змусив його надіслати тобі копію заповіту твоєї мами.

— Що? — перепитала я. — Звідки він взагалі дізнався про заповіт?

— Коли Тео віддавав твоєму батькові докази про те, що ти зробила, то поставив йому умову, що той не забере у тебе фонд. Твій батько проговорився, що він не зможе цього зробити, бо фонд по праву належить тобі.

Я глибоко вдихнула, адже здивування ввело мене в якийсь дивний ступор. Рукою потягнулася до своєї шиї й міцно стиснула підвіску, яку Тео колись подарував мені.

— Знаєш, на що він витратив решту грошей, які йому залишив прадід? — спитав чоловік.

— На що? — мій голос звучав так тихо і схвильовано.

— На твій бренд, — відповів Гордій Теодорович. Моє серце стиснулося ще сильніше, а я вражено ахнула. — Тобі не здалося дивним, що виробництво так раптово зацікавилося тобою? Так, ти розумна дівчинка, і я впевнений, що з часом тобі б усе вдалося самостійно. У твоєму житті не вистачало того, хто підтримає тебе та здійснить твої мрії навіть таємно. Цим кимось завжди був Тео. Я хочу, щоб ти зараз уважно послухала мене.

— Д-д-добре, — погодилася я, відчуваючи сльози на очах.

— Я розповів тобі це не для того, щоб ти думала, що винна йому за те, що він зробив для тебе. Я розповів тобі це, щоб ти була впевнена у тому, що Тео справді кохає тебе. І ти потрібна йому дуже сильно. Сподіваюся, що ти не сприйняла мої слова, як спосіб натиснути на тебе.

— Ні. Я зрозуміла вас.

— Я хочу, щоб ти повернулася до нього з власного бажання, а не через відчуття обов'язку та провини. Тео теж цього хоче.

— Будь ласка, розкажіть мені, як зараз він почувається насправді? Я хочу знати, що відбувалося за останній місяць.

Я уважно слухала те, що говорив батько Тео. Не могла повірити, що він так сильно зламався через те, що я кинула його. Вчора він говорив зі мною зовсім по-іншому. А насправді Тео навіть не цінував свого життя, якщо брав участь в перегонах у нетверезому стані. Це не був той Тео, якого я знала. І тепер мені стало страшно за те, що я з ним зробила.

Я лежала на ліжку та слухала усі його голосові повідомлення. Інколи не зовсім розуміла, що він говорив, але зазвичай він просто розповідав мені щось. Це не були звинувачення чи слова про те, що він ненавидить мене. Тео розповідав історії зі свого дитинства, а інколи згадував наші спільні моменти. Я усміхнулася крізь сльози, коли почула його сміх — такий рідний і потрібний мені зараз. Я скучила за його запахом, за його голосом, за його теплом, поцілунками, обіймами... Боже, я так сильно скучила за ним!

Раптом відчула, що поруч зі мною хтось ліг. Ліля опустила свою руку вниз та міцно стиснула мою долоню. Я навіть не помітила, коли вона з'явилася в номері.

— Ти тільки не ображайся, — сказала дівчина мені на вухо, — але тобі тут не місце.

— Це члени команди так думають? — спитала я.

— Так думаю я, — Ліля говорила максимально лагідно. — Знаю, тебе люблять діти. Вони з захватом розглядають тебе та твої речі. Їм подобається, коли ти показуєш, як робити макіяж чи просто роздаєш їм продукти. Але далі цього не буде. На нас чекають села, де нікого не цікавитиме твоя косметика, бо більшість поселення хворіє на малярію, Еболу та інші жахливі хвороби. У тебе нема медичної освіти. А ці жахливі кадри можуть нашкодити тобі та твоїй психіці.

— Але ж я сильна.

— Так, сильна. — Ліля раптом обійняла мене. — І я дуже рада, що ти погодилася фінансувати цю поїздку та поїхала з нами. Просто я не впевнена, що ти готова побачили усі жахіття. До того ж ти сумуєш за домом. Не обманюй, Лу. Я помітила, як часто ти зникала у своїх думках. Так само ти постійно думаєш про Тео, і він мучиться без тебе.

— Я хочу бути корисною, — прошепотіла я.

— Знаєш, де твоє місце? — Ліля усміхнулася мені.

— Де?

— На сцені. Ходити у вишуканих сукнях, проводити благодійні вечори та аукціони, збирати кошти на допомогу, говорити промови, займатися своїм брендом. Ось, що справді твоє, Лу. І ти неймовірна! Те, що ти робиш тут і вдома — це заслуговує на повагу. І ти зможеш приїжджати сюди з гуманітарною допомогою, якщо захочеш. Ти істинна принцеса, Луїзо. Твоя мама точно пишалася б тобою.

— Думаю, що ти маєш рацію, — погодилася я. — І... Мені справді хочеться до нього.