Розділ 62

Тео

Я прокинувся від того, що мене хтось сильно штовхнув ногою. Моє тіло впало і вдарилося об холодну мокру плитку. Я застогнав і повільно розплющив повіки. Все було розмитим, а світло так сильно било мені в очі, що це завдавало болю.

— Підіймайся! — впізнав сердитий голос батька.

Крізь свій затуманений погляд помітив його обличчя, що схилялося наді мною.

— Що ти тут робиш? — пробурмотів я і знову заплющив очі. — Відстань від мене.

— Я тобі сказав підійматися! — гаркнув він, після чого підхопив мене під руку та почав підіймати.

Я знову застогнав. Спробував відштовхнути його, але він був надто сильним. Ноги не тримали, тому я сперся рукою до раковини, коли батько відпустив мене.

— Ти місяць не відповідаєш на дзвінки мами, — тато почав читати моралі. Голова розколювалася, тому я сперся чолом на свою руку та знову заплющив очі. — Що ти собі взагалі думаєш, Тео? Ти змусив мене повернутися з відпустки, щоб я розбирався з ось цим твоїм лайном!

— Я тебе не змушував, — тихо буркнув.

— Ні, ти таки змусив! Ти навіть не уявляєш, як твоя мама хвилювалася за тебе, поки ти тут займався різною дурнею.

— Це не дурня.

— Що це тоді? — закричав батько.

— Не кричи, — простогнав я. — Голова розколюється. Це... Це перегони.

— Перегони? — перепитав він. — Зараз я покажу тобі, що таке перегони.

Я не зчувся, як тато раптом відштовхнув мене від раковини, після чого зі всієї сили вдарив кулаком мені в обличчям. Я мало не впав, тож сперся долонею до стіни. В роті з'явився неприємний металічний смак крові. Я шоковано подивився на батька, який ніколи раніше не підіймав на мене руку. Його сердитий погляд був прикутий до моїх очей, а сам він важко дихав. Тато притиснув мене до стіни, змушуючи дивитися на нього.

— Законно брати участь в чемпіонаті та вигравати в ньому — це перегони, — крізь стиснуті губи сказав він. — А те, чим ти займаєшся — це майже самогубство, Тео! Як ти дійшов до цього? Я не розумію! Ти серйозно сідаєш п'яним на мотоцикл і береш участь у вуличних гонках у нетверезому стані?

— Ну... Буває.

Я опустив голову та важко видихнув. Чомусь було соромно дивитися на батька. Я завжди розчаровував його, а зараз так взагалі виглядав, як останній нікчема та невдаха.

— Подивися на мене! — голос батька став спокійнішим і більше схвильованим. Він охопив моє обличчя, змушуючи глянути на нього. — Ти хоч не вживаєш?

— Ні, — відповів я та втомлено сперся головою до стіни. — Не можу повірити, що ти вдарив мене.

— Це було вимушене рішення, Тео.

— Ти ніколи не бив мене.

— Послухай, я розумію, що в тебе можуть бути проблеми, але коли твоя мама не знаходить собі місця через хвилювання, а ти не відповідаєш на її дзвінки та ігноруєш, то мені доводиться показувати тобі, які бувають наслідки. Ходи сюди!

Я не став перечити та слухняно дозволив йому підвести мене до раковини. Мене мало не знудило, коли він просто-таки всунув мою голову в умивальник. Тато ввімкнув кран з холодною водою, і я здригнувся, коли крижані струмені полилися на мою голову. Спробував вирватися, але хватка батька на моїй шиї була надто сильною. Він вмив мою голову та обличчя холодною водою, після чого потягнув за волосся, змушуючи вирівнятися.

— Легше стало? — спитав він.

Я кивнув головою. Тато кинув мені на голову рушник і почав витирати моє обличчя та волосся.

— Ну, все! — буркнув я. — Годі вже. Я в нормі.

Батько розчаровано похитав головою, оглядаючи мене в повний зріст. Я стояв перед ним без футболки, тож не здивувався, коли його погляд зупинився на моїх грудях. Тато міцно стиснув губи в пряму лінію.

— Востаннє, коли ти розмовляв зі своєю мамою, — почав батько, — ти їхав до аеропорту по Луїзу. Після цього ні ти, ні вона не відповідали.

— Луїза кинула мене, — просто сказав я та гірко засміявся. — Пообіцяла мені, що повернеться до мене, а потім кинула та написала мені прощальний лист, де зізнавалася у тому, як сильно ненавидить мене.

— Може, усе не так, як здається?

— Усе так, тату! Вона ненавидить мене і хоче забути. Луїза, бляха, розбила мені серце, бо я колись так само вчинив з нею.

Тато важко видихнув. Алкоголь все ще діяв на мене, і я говорив не зовсім виразно.

— Ходімо на кухню, Тео.

Батько поплескав мене плечу, після чого ми обоє вийшли з ванної кімнати. Я одразу помітив Вадима, що сидів на дивані у вітальні.

— Це ти доніс йому на мене? — сердито спитав у нього. — Зрадник!

Я скривився, коли батько сильно штовхнув мене в плече. Я уже хотів обуритися, як він різко посадив мене на стілець.

— Перестань нести цю маячню, — суворо сказав він мені. — Твій друг хвилювався за тебе, і вчинив правильно, коли повідомив, що ти тут витворяєш і який спосіб життя ведеш. Глянь на себе! Ти наче нікчема, якого кинула дівчина.

— Так і є, — визнав я. — Тату, скажи відверто, що я просто невдаха.

— О, це дійсно так! Особливо, якщо врахувати, що ти два етапи чемпіонату програв, а на одному з них взагалі впав! Єгор каже, що ти взагалі ніякий у цьому сезону.

— Не міг зібратися, — байдуже сказав.

— Де Дотті? — спитав батько. — Куди ти його дів?

Я насупився та почав озиратися навколо. Мій погляд знайшов чотири мисочки, які були абсолютно порожніми. Я не міг пригадати, коли взагалі востаннє бачив Дотті та Сінді.

— Його собаки у мене, — озвався Вадим. — Я забрав їх тоді, коли Тео був не в тому стані, щоб доглядати за ними.

Щось неприємно вкололо мене всередині. Я любив Дотті, і Сінді мені неабияк подобалася, але останній місяць я просто абсолютно нічого не тямив. Мабуть, Вадим і говорив мені, що забрав їх до себе, але я просто не пам'ятав цього.

— Мені дуже не подобається те, що відбувається з тобою, Тео, — заговорив батько. — Цього разу ти розчарував мене найбільше.

— А хіба не так було завжди? — тихо спитав я. — Тебе хоч коли-небудь цікавило моє життя? Ні! Ні, тату. Ти ніколи не цікавився мною, бо для тебе завжди існувала лише Вікторія! Улюблена старша донечка, чемпіонка — твоя гордість. А я завжди був для тебе нікчемою! Наче другий сорт...

— Замовкни! — наказав батько, тицьнувши у мене пальцем. — Не продовжуй, щоб потім не шкодував про те, що скажеш мені. Я знаю, що не був достатньо хорошим батьком для тебе.

— Ти ніколи не підтримував мене. Навіть для того, щоб брати участь в чемпіонаті мені довелося підписувати той довбаний контракт з Ендрю.

— Але подивися на це з іншого боку, — для чогось втрутився Вадим. — Інакше ти б ніколи не зустрівся з Луїзою.

— Луїза, — повторив я та втомлено застогнав. — Ну, для чого ти це робиш? Чому постійно нагадуєш про неї та не даєш забути?

— Ти сам постійно думаєш про Лу, — сказав друг. — Я ж бачу, як ти страждаєш за нею.

— Я не страждаю, — обурився я. — Мені взагалі байдуже на неї!

— Це не схоже на те, що ти не страждаєш, — пробурмотів Вадим.

— Все, годі! — голосно гаркнув батько. — Я втомився від цього дитячого садочку. Тео, розкажи мені усе, що сталося.

— Я ж уже сказав, що Луїза кинула мене. Мені більше нічого додати.

— Розкажи усе з самого початку, — голос батька був вимогливий.

Я видихнув, сперся головою на свою руку та почав розповідати все з того моменту, як вперше побачив Луїзу на своєму мотоциклі в гаражі. Тато уважно слухав мене та паралельно блукав кухнею. Він заглянув у мій порожній холодильник, після чого почав передивлятися усі шухляди. Мабуть, шукав наркотики або траву, але я справді не докотився до цього. Поки мене втішали гонки, алкоголь та цигарки. Складно було прочитати емоції та реакцію батька на мою правду про те, що я підставив Луїзу, і які наслідки для неї це мало.

Зрештою я закінчив свою історію на тому, як чекав на неї в аеропорту та прочитав її прощальний лист.

— І що, вона ось так просто зникла? — це було найперше, що спитав батько після моєї розповіді.

— Виходить, що так, — відповів я. — Спочатку намагався з нею зв'язатися. Я писав їй, постійно дзвонив, а інколи надсилав голосові повідомлення. Вона жодного разу не відповіла мені. Її телефон постійно поза зоною. Лише двічі мені вдалося спіймати момент, коли почулися гудки, але вона не прийняла від мене дзвінок.

— А повідомлення читала? — поцікавився Вадим.

— Не знаю, — пробурмотів я. — Не перевіряв.

— Спробуй зателефонувати до неї зараз, — сказав тато.

Я насупився та скривився. Мені не хотілося черговий раз розчаровуватися через те, що вона навіть чути мене не хоче.

— Навіщо? — спокійно спитав я. — Луїза більше не кохає мене. Вона ясно дала мені зрозуміти, що хоче забути усе, що нас пов'язувало.

— Зазвичай, ображені жінки саме так і поводяться. Ти зробив їй боляче, Тео, як ніхто інший. Звісно, вона не могла так легко пробачити тобі. Потім ти почав тиснути на неї, просити, щоб вона повернулася з тобою сюди. Мабуть, це занадто складно для неї зараз. Вона думає, що ми усі тут звинувачуємо та вважаємо її зрадницею.

— Але я міг довести їй, що це не так! Як би ж тільки вона приїхала до мене, то побачила б, що тут... Тут її люблять. Я підготував для неї подарунок, а також забрав Сінді з притулку. Мені хотілося виправити усі свої помилки. Луїза спочатку дала мені надію, а тоді просто кинула мене та передала лист з поясненнями.

— Це не означає, що вона писала у ньому правду, — припустив тато. — Можливо, щось змусило її кинути тебе?

— Бажання помсти, — пробурмотів я. — Вона просто хотіла помститися мені через те, як я вчинив з нею колись.

— Думаєш, вона не страждає через це? — спитав Вадим. — З того, що я бачив, то Луїза справді кохає тебе, і ти теж кохаєш її.

— Не знаю, — важко видихнув.

Голова розколювалася, тому я заплющив очі. У роті все ще відчувався смак алкоголю, але він здавався мені таким огидним.

— Чому ти так легко здався? — поцікавився тато. — Чому повірив тому, що написано в листі? Тільки не обманюй, Тео. Я впевнений, що ти знаєш, що Луїза кохає тебе.

— А що я мав робити? — переможено спитав я. — Вона поїхала хтозна-куди, а я почуваюся безпорадним, бо не можу навіть дізнатися, що з нею. І я боюся та хвилююся за неї. — Я міцно стиснув руки. — Можливо, вона зараз щаслива з кимось? А може, з нею щось сталося? Я не знаю. І ця невідомість мене повільно вбиває.

— Отже, треба дізнатися, де вона, — зробив висновок батько. — Діставай свій телефон!

Я не був певен, що нам вдасться щось дізнатися, але все ж послухався та витягнув з кишені свій побитий телефон. Я помітив, як тато скривився, коли побачив його. Мені насправді було байдуже, коли я розбив його декілька тижнів тому на одній з гонок.

— Спробую зателефонувати до неї ще раз, — сказав я і натиснув на дзвінок.

Неприємний голос знову сказав про те, що абонент поза зоною досяжності. Я розвів руками, адже це було цілком очікувано.

— Хто може знати про її місцеперебування? — спитав тато.

— Яна не знає, — відповів Вадим. — Я розпитував у неї. Луїза їй нічого не казала та не зв'язувалася з нею за останній місяць. На її дзвінки теж не відповідає.

— Ну ось! — буркнув я. — Це наче замкнене коло.

— Як щодо її рідних?

Ми з Вадимом переглянулися, і я задумано постукав пальцями по столу.

— Це неможливо, — зрештою сказав. — Вона не підтримує з ними зв'язок. І я не буду телефонувати до Ендрю та запитувати у нього про Луїзу.

— Він навіть не відповість на твій дзвінок після того, як ти мало не зламав йому руку під час вашої останньої зустрічі, — пробурмотів тато.

— А як щодо Лорени? — почувся голос Вадима.

— Вони не були близькі, — відповів я.

— Вона не могла не сказати про свій переїзд нікому. — Тато задумано звів брови. — Зателефонуй до сестри.

Мені зовсім не хотілося розмовляти з Лореною, але я не став перечити батькові. Він і так вважає мене повним розчаруванням. Куди вже більше?

Я натиснув на дзвінок і приклав телефон до вуха. Вже було достатньо пізно, але дівчина, на диво, прийняла дзвінок.

— Тео? — на іншому кінці лінії почувся її здивований голос.

— Привіт, Лорено, — привітався я. — У мене є до тебе запитання. Маєш час розмовляти?

— Так, — відповіла вона дещо розгублено. — Звісно, я маю час.

— Ти знаєш де Луїза? Я вже місяць не можу зв'язатися з нею. Вона не відповідає на мої дзвінки й просто зникла. Я хвилююся за неї дуже сильною.

— Я... — Лорена трохи зам'ялася. — Не знаю.

— Так і думав, — я розчаровано видихнув.

— Чому ти шукаєш її? — раптом спитала дівчина.

— Дурне запитання, Лорено. Я сподіваюся, що все ще зможу повернути ту, кого кохаю. Я багато болю завдав Луїзі, знаю, але... Я намагався змінитися для неї, бути кращим. Мабуть, мені це не вдалося, якщо вона кинула мене та поїхала.

— Ти страждаєш без неї?

Я не розумів чому вона взагалі питає про це. Після її слів про те, що вона не знає про місцеперебування Луїзи, мені хотілося вимкнути цей дзвінок. Я не був у настрої, щоб розмовляти з нею.

— Так, — зізнався я. — Мені дуже сильно бракує її. Я справді страждаю без неї.

— Вона... — Лорена глибоко вдихнула. — Вона телефонувала до мене місяць тому. Просила не говорити нікому про те, куди їде. Мені сказала лише тому, що хотіла, щоб про це знав хтось з рідних у разі, якщо з нею щось станеться.

Я був здивований, що з усіх людей Луїза вирішила довірити свою таємницю Лорені.

— Де вона? — спитав я, бо це справді було єдиним, що мене хвилювало.

— Луїза поїхала в Африку за волонтерською програмою, — відповіла дівчина. — Я не знаю, в якій саме вона країні зараз, але у мене є назва організації, від якої вона поїхала.

— Надішли мені її, — твердо сказав, після чого м'якше додав: — Будь ласка.

— Гаразд, — погодилася Лорена. — Це все, що мені відомо.

— Дякую за інформацію...

Я повільно підвівся зі стільця та попрямував до вітальні, де просто-таки впав на диван, схиливши голову вниз. Африка? Я ніколи б не подумав про неї. Там небезпечно, а ще багато різних хвороб. Навіщо вона взагалі поїхала туди? Невже так сильно хотіла втекти від мене? Мабуть, сподівалася, що я не зможу знайти її. Але я знайду! Обов'язково знайду й більше ніколи нікуди не відпущу.