Розділ 60

Луїза

— Ти точно не хочеш повернутися зі мною сьогодні? — спитав Тео, перебираючи пальцями моє волосся.

Я втомлено видихнула. Моя голова лежала на його грудях, і я чула те, як сильно билося серце Тео. Пальчиком почала ніжно вимальовувати круги на його шкірі.

— Я ж уже казала, що мені потрібно розібратися з деякими питаннями щодо бренду, — мовила я. — У суботу Яна повертається додому, щоб познайомити Шарля з рідними. Я приїду з ними.

— Добре, — прошепотів Тео. Він легко торкнувся губами до моєї голови. — Я просто хотів, щоб ми повернулися разом.

— Це всього декілька днів. І я встигну прилетіти до тебе раніше, аніж розпочнеться чемпіонат.

— Отже, ти прибудеш в суботу. Я зустріну тебе в аеропорту.

— Гаразд, — погодилася я. — А де ми будемо жити?

— Де ти захочеш, — відповів Тео.

— Мені подобався той будинок, але я знаю, що ти ненавидів його завжди.

— Не зовсім. Мені, наприклад, дуже подобалося твоє ліжко.

Я тихо засміялася. Тео ще сильніше обійняв мене, притискаючи до своїх грудей. Спільні ранки — це вже майже звичка. Останній місяць Тео був зі мною тут. Ми постійно проводили час разом. Він намагався зробити все, аби довести мені свої почуття. Тео постійно дивував мене своїми побаченнями. Я навіть не думала, що він може бути таким романтичним. Такої великої кількості уваги від нього я точно не отримувала в той період, коли ми були одружені. Здається, Тео нарешті почав цінувати мене.

— Якщо ти захочеш, то я повернуся в той дім, — сказав Тео. — Або ми можемо поки жити у мене. В моїй квартирі достатньо місця для нашої маленької сім'ї: ти, я і Дотті.

Мені не хотілося думати про це, тому я просто заплющила очі та слухала биття серця Тео. Це була така тиха музика, наче колискова. Лагідні дотики змусили мене розслабитися. Я відчувала втому, адже цієї ночі ми заснули тоді, коли вже світало. Боротися зі сном не було сил, тож я навіть не помітила, як задрімала. Думала, що це всього на декілька хвилин, але я так міцно заснула, що прокинулася лише тоді, коли крізь сон прорізався голос Тео. Я повільно розплющила очі та помітила хлопця навпроти мене. Він лагідно пальцями торкався моєї щоки, нахилившись до мене.

— Мені вже час їхати, — тихо сказав Тео. — У мене літак через дві години, а ще в аеропорт потрібно добратися.

— Що? — розгубилася я. — Уже час? Тобто як?

— Ти заснула, — пояснив хлопець і тепло усміхнувся мені, — а я не став тебе будити.

— Але ж я хотіла провести тебе до літака, — розчаровано сказала.

— Відпочивай, Лу.

Тео нахилився та поцілував мене в щоку. Я заплющила очі, обіймаючи його за шию обома руками.

— Я чекатиму тебе вдома, — прошепотів він мені на вухо. — У суботу зустріну тебе в аеропорту.

— Угу, — промугикала я.

— Не знаю, як витерплю цих декілька днів без тебе, Барбі.

— Ти будеш зайнятий своїми тренуваннями до чемпіонату, — прошепотіла я. — Твій батько, мабуть, незадоволений, що ти стільки часу тут зі мною замість того, щоб готуватися.

— Це не має значення, — Тео знову поцілував мене в щоку. — Я щасливий, що ти дала мені шанс і дозволила бути тут з тобою. Дякую, Лу.

— А я рада, що ти приїхав сюди до мене. Дякую, Тео.

Я усміхнулася та розплющила очі, щоб глянути в його красиве обличчя. Він так само усміхався, дивлячись на мене.

— Я кохаю тебе, Барбі, — пошепки сказав Тео, після чого поцілував мене в губи.

За останній місяць він часто зізнався мені в коханні, а я досі не могла до цього звикнути. Коли Тео шепотів ці слова, то моє серце завмирало кожного разу, наче вперше. Я не знала, чи чекав він взаємних слів від мене. Так, я була переконана на сто відсотків, що кохаю його, але не хотіла поки зізнаватися. Це означало б, що я пробачила йому, але це було не зовсім так. Моє серце все ще розбите, і минуло надто мало часу, аби Тео вдалося його зцілити. Та я хотіла, щоб він зробив це, хотіла, щоб ми були разом по-справжньому.

Я відповіла йому на поцілунок, ще сильніше притискаючи хлопця до себе. Цих декілька днів мені бракуватиме його. Я розуміла, що чемпіонат важливий для нього, тому й поступилася. Я хотіла бути з Тео, хоча й досі не була готовою повертатися додому.

— Мені вже час, Лу, — Тео востаннє поцілував мене та неохоче відсторонився.

Я піднялася з ліжка й накинула на плечі халатик. Мені не вдасться поїхати з Тео до аеропорту, але я хоча б проведу його до дверей. Я сперлася до стіни коридору, спостерігаючи за тим, як хлопець вдягнув куртку та схопив свою валізу. Він нахилився до мене, і ми знову поцілувалися на прощання.

Коли зачинила за ним двері, то відчула дивну порожнечу. Швидко оглянула квартиру, яка стала мені справжнім домом. Минулого місяця Яна переїхала до Шарля, а я дозволила Тео пожити зі мною. Нам було добре разом, і я почувалася щасливою. Це місто дало мені нові можливості, змінило моє життя, допомогло здійснити мрії. Тут я отримала все те, чого хотіла і навіть Тео. Я підійшла до вікна у своїй кімнаті та уважно подивилася на Ейфелеву вежу. Страх змусив мене сумніватися. Там буде лише Тео і неприємні спогади, що завдаватимуть болю. Чи зможе він допомогти мені забути все погане? Я не знала цього точно. Тео був егоїстом. Він просто хотів мене поруч вже і зараз. Так, можливо, він справді кохає мене, але чи достатньо цього? Я теж була завжди егоїсткою. Навіть зараз ми все ще були ними. Тео поїхав з думками про чемпіонат, а я досі задумуюся про те, що не хочу повертатися, хоча й пообіцяла йому це. Я втомлено видихнула, намагаючись вибити з голови ці набридливі думки. За цих декілька днів я встигну засумувати за ним, і це змусить мене повернутися до нього...

Я ненавиділа документацію та мало що в ній тямила. На вулиці вже встигло стемніти, а я досі сиділа на кухні, переглядаючи звіти з виробництва та договір про виготовлення наступної партії продукції. Також треба було перенести ці всі угоди на іншу адресу, адже я планувала через п'ять днів повернутися в Україну. Я видихнула та втомлено сперлася чолом на свою руку. Залишилося лише підписати всі документи, але я вже почувалася так, наче мене переїхав автомобіль. Схопивши в руку ручку, я вже зібралася підписати документи, як почувся рингтон мого телефону. Подумала, що це Тео, адже вчора, коли він повернувся додому, то зателефонував до мене в цей самий час.

Я насупилася, бо на екрані висвітлився незнайомий номер. Трохи схвильовано прийняла дзвінок і приклала телефон до вуха.

— Привіт, Луїзо! — почувся радісний дівочий голос. — Це я, Ліля.

— Ох, привіт! — сказала я, відчуваючи полегшення. — Ти з якогось іншого номеру телефонуєш.

— Сьогодні було багато справ. Мій телефон сів, тому я телефоную з номера Антона.

— О!

— Власне, я хотіла повідомити, що твої документи вже готові. І якщо ти справді згодна, то цих вихідних ми уже можемо їхати.

— Що? — трохи розгублено спитала.

— Тільки не кажи мені, що ти забула, — засміялася Ліля. — Так, ця процедура зайняла багато часу, але ти, як представниця фонду, тепер можеш поїхати з нами до Африки за волонтерською програмою. Ти ж наче два місяці тому казала, що зробила вже всі потрібні щеплення?

— Т-а-а-а-к, я... — Міцно заплющила очі та рукою потерла своє чоло. Боже, як я могла забути про це? — Я пам'ятаю.

— Тоді чудово! — Ліля знову тихо засміялася. — Наші волонтери дуже раді, що ти погодилася фінансувати цю поїздку та зголосилася взяти участь у нашій волонтерській експедиції. Це дуже цінно і для нас, і для тих діток, яким ми зможемо допомогти.

— Ліль, я...

— Я тобі надішлю всю інформацію щодо експедиції та нашої волонтерської програми, — перервала мене вона. — Вибач, але мушу закінчити розмову, бо в мене зараз зміна.

— Так, звісно, — тихо пробурмотіла я.

— Потім ще розповім тобі про все. Бувай!

Я прошепотіла "бувай" уже тоді, коли вона вимкнула дзвінок. Моє серце почало битися сильніше, і я сперлася головою на свої руки. Не могла збагнути, як забула про це? Я так сильно захопилася спочатку своїм брендом, а потім Тео, що ця волонтерська поїздка до Африки просто вилетіла з моєї голови.

Я підвелася зі стільця та підійшла до шафи у своїй спальні. З сейфа, де лежала корона матері, витягнула упаковані документи. Одразу ж після мого дня народження мені надіслали копію заповіту матері. Я була здивована, адже не очікувала, що вона залишила мені щось, окрім корони. Виявилося, що мама заповіла мені свій благодійний фонд зі значущою частиною внесків у ньому, деякі особисті речі, прикраси та свою улюблену віллу в приморському містечку Бармут. Я могла користуватися цим після того, як мені виповнилося двадцять. Мабуть, саме тому тато чи дідусь надіслали копію заповіту. Я не спілкувалася з ними, а спитати боялася. Так само я не знала, звідки їм була відома моя адреса.

Я взяла у руки мамин блокнот з сірою матовою обкладинкою. Відкрила на тій сторінці, де була закладена червона стрічка. Тут мама записувала свої плани щодо фонду. Список був великим, але мою увагу привернуло те, над чим вона займалася до того, як дізналася про свою хворобу. Мама співпрацювала з волонтерами, які допомагали дітям в Африці. І саме перед своєю смертю вона зібрала для цієї справи велику суму, яка залишилася на рахунках. Коли батько дозволив мені продовжити займатися фондом, то сказав, що усі рахунки закриті. Мені довелося відкривати новий, але все було зовсім не так. Тепер я могла використовувати ці гроші. Я й зробила це тоді, коли вирішила спонсорувати волонтерську експедицію до Африки. Саме цього хотіла мама, і я відчувала, що повинна продовжити цю справу. Я в першу чергу зателефонувала до Лілі, яка колись проговорилася, що один з лікарів в їхній лікарні організовує волонтерську програму до Африки, і вона хотіла б записатися туди. Власне, після смерті Сашка вона й зробила це. Ми домовилися про поїздку, а потім... Почалося створення мого бренду та початкової продукції для нього. Це зайняло усі мої думки, а тоді ще й Тео з'явився. Я забула абсолютно про все.

Сльози навернулися на очі, бо я не знала, що мені робити. Міцно притиснула блокнот мами до своїх грудей і подивилася у вікно. Я пообіцяла Лілі, що стану спонсором і поїду з ними. Так само я пообіцяла Тео, що повернуся до нього. До грудей я притискала усе те, що мені довірила мама. Вона хотіла, аби я допомагала людям, щоб була корисною. Мама довіряла мені найбільше з усіх. Мабуть, вона була впевнена, що мені вдасться займатися фондом не гірше, аніж їй. Я не змогла врятувати Сашка, але у мене з'явився шанс допомогти іншим діткам.

На екрані телефону, що лежав на ліжку поруч з заповітом матері, засвітився екран. Я міцно стиснула губи, коли побачила, що це Тео телефонував до мене. Сльози покотилися по моїх щоках, і я обійняла руками свої ноги.

Колись Тео обрав помсту, а не мене. Тепер я оберу місію, яку поклала на мене моя матір, а не його. Все дуже просто — нам, здається, таки не судилося бути разом...