Розділ 55

Тео

Тато сидів за столом навпроти мене, схрестивши руки на грудях. Його погляд був зосереджений на мені. Я опустив голову, впершись руками до столу. Краєм ока подивився на Алекса, і ми переглянулися. На його обличчі, як і на моєму, залишилися сліди від вчорашньої бійки.

— Що сталося? — спитав тато.

— Нічого, — тихо пробурмотів я.

— А з вигляду так і не скажеш, Тео, — голос батька був суворий. — З самого ранку усі лише й гудуть про те, що Марко потрапив до лікарні з жахливими побоями.

Я байдуже знизав плечима, ігноруючи пильний погляд тата. Його очі підозріло звузилися. Він втомлено видихнув і так само сперся ліктями на стіл.

— Він сказав, що не бачив нападників, — продовжив говорити тато. — Бійка відбувалася у місці, де нема камер.

— І? — спитав я.

— Я розмовляв з його батьком, і він сказав, що хлопцеві, ймовірно, доведеться пройти лікування за кордоном.

— Ти розмовляв з батьком Марка? — поцікавився я насупившись. — Навіщо?

— Він сам зателефонував до мене. Вони хочуть знайти винних, і подумали, що ти можеш бути причетним, — роздратовано відповів тато. — Через ту ситуацію з Луїзою. Йому здалося, що тобі закортіло покарати коханця своєї колишньої дружини.

— Вони не були коханцями! — різко сказав.

— Яке це має зараз значення, Тео? Його вчора вночі мало не вбили, а ви зараз обоє сидите переді мною з синяками! Звідки вони взялися? Не роби з мене дурня, гаразд? Якщо це ваших рук справа, то краще зізнайтеся мені у цьому просто зараз.

Не було причин приховувати правду від батька, адже він уже сам все зрозумів. Я втомлено потер шию та важко видихнув.

— Ти сказав, що Марко не бачив тих, хто на нього напав. Отже, проблем нема. Можеш не хвилюватися за свою репутацію, тату.

— До чого тут моя репутація! Ти хоч розумієш, що натворив?

— Це було звичайне непорозуміння, — сказав я, глянувши на батька. — Ми самі розібралися.

— Бачу, як ви розібралися, — буркнув він. — І я так розумію, що в тебе є щось на Марка, якщо він не видав тебе.

— Думаю, що причина у відео, — втрутився Алекс.

Мені закортіло вдарити його чимось, бо той запис з готельного номера — останнє, що я хотів згадувати. У мене й так перед очима постійно були ті кадри.

— Що за відео? — спитав тато насупившись. Ми з Алексом переглянулися. Я міцно стиснув губи, намагаючись налаштуватися на те, щоб розповісти татові усю правду. — Гаразд, не розказуйте. Я навіть не хочу знати.

Я з розумінням кивнув головою. Тато явно був незадоволений ситуацією, що склалася, але йому нічого не залишалося, як змиритися з цим. Він знервовано постукав пальцями по столу. Його сірі очі блукали моїм обличчям, а тоді опустилися на мою руку.

— Ти так і не звернувся до лікаря після травми на чемпіонаті, — тато не запитував, а стверджував. — Твоя рука в жахливому стані, Тео. Збирайся! Поїдемо до лікаря.

— Тату...

— І навіть не сперечайся!

Він тикнув на мене пальцем і підвівся зі стільця. Мені нічого не залишалося, як послухатися.

— Я лише перевдягнуся, — тихо пробурмотів.

Тато кивнув головою, тож я попрямував до себе в кімнату. Я не надто постраждав від вчорашньої бійки, але трохи слідів було на обличчі. Найбільшого болю мені завдавала моя травмована рука, але я настільки почувався жахливо, що навіть не думав про це. Я стиснув зуби та стягнув з себе сіру майку. Краще б не повертався додому. Треба було вчора одразу ж поїхати до тієї квартири, в якій я оселився. Навіщо тільки послухав Алекса? Я почав ритися у шафі між одягом, щоб знайти хоч якусь кофту чорного кольору. Я витягнув водолазку, а разом з нею на підлогу впали інші речі. Це роздратувало мене. Я легко штовхнув ногою купку одягу, як мою увагу привернуло щось блискуче. Я насупився. Повільно опустився та взяв у руки срібний браслет з рожевими камінчиками. Намагався пригадати, звідки він узагалі взявся. Здається, це було більш як рік тому, коли Луїза ще дратувала мене та постійно діставала. Вона так поспішала, що цей браслет випав з її руки, а я підхопив його. У голові сплив момент, як у той самий вечір вона торкнулася своїми пальцями спочатку своїх губ, а тоді — моїх. За її словами, це був наш перший поцілунок. Я покрутив у пальцях браслет, обводячи камінчики. Важкий видих вирвався з мого горла, схожий на дивний хрип. Я підвівся і сховав браслет у кишеню своїх джинсів. Тепер завжди так буде. Усе навколо постійно нагадуватиме про неї. Кожна деталь, кожна річ, навіть той клятий рожевий колір... Луїза не просто в моєму серці та в моїй голові. Вона — усюди.

Лікар підтвердив мої думки, адже моя травма обмежилася незначною тріщиною та пошкодженням плечової кістки. Але все ж довелося накладати гіпс через те, що за цих декілька днів ситуація стала набагато гіршою. Тато змусив мене повернутися додому до того моменту, коли моя рука не почне знову нормально функціонувати. Я не хотів знову жити з батьками, але самостійно з травмою мені було б трохи складно.

Уже два тижні минуло, а я так і не зміг звикнути до гіпсу. Я сидів на дивані у вітальні та крутив у лівій руці браслет Луїзи — це вже стало звичкою. Так само я постійно чіплявся за підвіску, яку вона подарувала мені на мій день народження. Я так часто згадував про неї, думав... Вона просто-таки не виходила з моєї голови. Скоро у неї буде день народження, і їй виповниться двадцять. Відсвяткує вона його, мабуть, у Парижі, адже саме туди вона поїхала. Про це мені розповів Вадим, бо Яна вирішила підтримати Луїзу та на її прохання поїхала з нею. Я все ще слідкував за блогом своєї колишньої дружини, хоча це було трохи неправильно. Ми розійшлися на поганій ноті. Луїза так сильно хоче забути мене та позбутися усього, що нас пов'язувало. У її соцмережах не залишилося жодної нашої спільної фотографії. Вона видалила абсолютно усе, але у мене вони досі були на телефоні. Інколи я переглядав їх. Як зараз. Дотті лежав на моєму животі. Його погляд був спрямований в екран мого телефону, де я гортав фотографії нашої маленької сім'ї. Песик дивно заскавулів, коли побачив фотографії, де Лу тримала його на своїх руках. Її чарівна широка усмішка змусила мене сумно посміхнутися.

— Сумуєш за нею? — тихо спитав я в Дотті. — Я теж...

І це було правдою. Хоч як би сильно я не намагався переконати себе в протилежному, моє серце все ж тужило за нею. І найбільше мене мучило те, що я сам у цьому винен.

— Боюся навіть спитати, що ти там дивишся, — почув поруч голос мами. — У тебе такий вираз обличчя, наче ти зараз розплачешся.

— Ні! — обурився я, ховаючи телефон у кишеню джинсів. — Тобі здалося.

— Я знаю тебе з маленького, Тео. Ти завжди спочатку так кривився і стискав свої губи, а потім заливався сльозами.

Я закотив очі, спершись до спинки дивана. Мама опустилася поруч зі мною. Вона провела руками по своїх чорних штанах і повернула голову в мій бік. Її карі очі звузилися, а погляд зупинився на моєму обличчі.

— Думаєш про неї? — спитала вона.

— Не думаю, — пробурмотів я.

— Знаєш, мені завжди здавалося, що ти схожий на мене, але зараз дивлюся на тебе, і бачу перед собою свого чоловіка.

— Ми з батьком — абсолютно різні.

— Можливо, ти хочеш, щоб це було так, але насправді ви дуже сильно схожі.

Я не мав сил сперечатися, тому мовчки кивнув головою. Мама видихнула, опустивши погляд на свої нігті.

— Я намагалася поговорити з Луїзою, але вона ігнорує мої дзвінки та повідомлення.

— Думаю, що вона хоче повністю викреслити та забути нашу сім'ю, — сказав я. — Але вона зараз в Парижі. Яна з нею. Сьогодні у неї вийшло нове відео про те, як створити максимально французький образ. Мені сподобалося. Я навіть не думав, що їй так буде личити яскравий червоний берет.

— Тобі здається, що вона щаслива? — поцікавилася мама.

— Не знаю, — відповів я. — Мені б хотілося, щоб так було.

— Інколи це просто ілюзія — спроба переконати саму себе, що все добре. Не знаю, що між вами сталося, але я впевнена, що Луїза сумує за тобою не менше, аніж ти за нею.

Слова мами знову ж таки змусили мене сумно посміхнутися. Я провів рукою по гладкій шерсті Дотті, заспокоюючи себе.

— У неї нема часу, щоб думати про мене, — тихо мовив я. — Вона зайнята своїм блогом і фондом.

— Ендрю залишив їй фонд? Я боялася, що він забере його від неї після того, що сталося.

— Фонд по праву належить Луїзі.

— Про що ти кажеш? — здивувалася мама. — Хіба ми не намагалися вмовити Ендрю віддати їй фонд матері?

— Так, але виявилося, що мама Луїзи заповіла їй фонд перед своєю смертю. Ендрю сказав мені це, коли я розповів йому всю правду про наш з Лу шлюб. Я хотів поставити йому умову щодо фонду, але він проговорився, що він і так належить їй.

Очі мами розширилися від здивування. Вона підсунулася ближче до мене та обережно поклала свою долоню на мою руку. Я розумів її, адже Ендрю здивував мене не менше, коли розповів про це.

— Вона їй лише фонд заповіла чи ще щось? — спитала мама, глянувши мені в очі.

— Не знаю, — тихо промовив я.

— Ендрю так довго приховував правду про цей фонд, що він міг приховати не лише це. Думаю, що справа не тільки в фонді.

— Думаєш, що мама Луїзи заповіла їй значно більше?

Мама кивнула головою. Вона задумано подивилася в одну точку на стіні та ніжно погладила мою руку.

— Їй варто подати запит на висвітлення заповіту матері. Ендрю може багато чого приховувати, і поки він користується наївністю та юністю своїх доньок.

— Я не впевнений, що Луїза погодиться на це.

— Залиш це мені, гаразд? — Мама легко усміхнулася. — Я щось обов'язково придумаю. А зараз я хочу, щоб ти розповів мені абсолютно усе, що сталося між вами з Луїзою. Я  вимагаю від тебе правду.

Я не хотів говорити про це, але розумів, що час уже зізнатися у всьому. Мама уважно слухала, коли я розповідав про те, як Луїза спочатку постійно діставала мене, а потім підставила та змусила одружитися з нею. Важко було зрозуміти, що думала мама про мене, коли я зізнався у тому, як вчинив з Луїзою. Її невдоволений вираз обличчя змінився на більш жалісливий, коли я розповів, як сильно Луїза постраждала через мене...

— Я навіть не знаю, як реагувати на це, — зрештою прошепотіла мама. — Луїза вчинила неправильно, коли так необдумано підставила тебе, але ти... Тео, ти такий жорстокий! Я не можу повірити, що мій син міг так вчинити з дівчиною, яка кохала його всім серцем. — Я втомлено потер долонею обличчя та заплющив очі. — Вона довірилася тобі. Хіба ти не бачив, що її не люблять у сім'ї? Ти чудово знав про це, але все одно зробив боляче. Таке неможливо пробачити.

— Знаю...

— Ні, не знаєш! Розбите серце не так легко зібрати до купи. Тобі доведеться добряче постаратися, щоб Луїза вшанувала тебе хоча б своїм поглядом.

— Я визнаю, що помилився, — тихо сказав, відчуваючи, як сильно стиснулося моє серце. — Думав, що не буду страждати за нею, але це... Я не можу контролювати це, мамо! Навіть зараз, за тисячі кілометрів, вона постійно мучить мене у моїй голові.

— Ти закоханий у неї, — зробила висновок мама.

— Ні, я не... — хотів заперечити, але усвідомлення вдарило мене, наче струм. — Чорт, так! Так, я закоханий у неї.

Самому було важко повірити, але я таки справді зізнався у тому, що закоханий у Луїзу.

— Тоді ти ще більший ідіот, аніж я думала. Зробити так боляче дівчині, в яку ти шалено закоханий, — це жахливо.

— І що мені тепер робити? — у відчаї спитав я. — Вона не пробачить мені, а навіть якщо так, то я завжди буду думати, що не заслуговую цього.

— Тоді заслужи, — тихо мовила мама та міцніше стиснула мою руку. — Зроби так, щоб вона знову повірила тобі. Доведи їй свою любов, Тео. Луїза дуже хороша дівчинка, і якщо її почуття до тебе справді сильні, то вона дасть тобі другий шанс. Просто дай їй час на роздуми. Думаю, що розлука піде вам користь. І в тебе буде можливість вигадати щось дуже особливе, щоб вразити її.

— Наприклад?

— Не знаю. Подаруй їй навколосвітню подорож, купи для неї річ, яку вона давно хотіла, здійсни її мрію. Варіантів дуже багато.

Я задумано постукав пальцями по своєму стегні. Я не був впевнений, що мені справді вдасться зробити так, щоб Луїза пробачила мені, але хотів, аби вона була щасливою.

— Кажеш, здійснити її мрію? Здається, у мене є ідея...