Розділ 51

Тео

Клятий Марко! Це вже вдруге за час заїзду він мало не стукнувся в мене на повороті. Я злився, хоча і не зовсім розумів, на що саме. З самісінького ранку мене все дратувало. Я не міг зібратися перед заїздом і був занадто розгубленим. Навіть батько це помітив. Вадим теж. Його рот не змовкав, і він постійно говорив про те, що така моя дивна поведінка через розлучення з Луїзою. Я не хотів думати про неї, згадувати, але вона сама лізла мені в голову. Постійно, завжди, двадцять чотири на сім. Вона, наче паразит, залізла у мій мозок і оселилася там. Можливо, не тільки в мозку, але і в серці. Я думав про неї, уявляв, хоча за усіма правилами я не мав би. Між нами усе закінчилося. Я добився свого та мав би почуватися щасливим... Вільним. Але я не був вільним. Вона буквально ув'язнила мене, а я навіть не розумів цього.

Я ледве стримав лайку, коли мало не випустив кермо з рук. Т-а-а-а-к, час перестати думати про неї та зосередитися на заїзді. Залишилося ще п'ять кіл, і я був за крок до перемоги. Швидкість була шаленою, а я так міцно тримав ручки мого спортивного мотоцикла, наче вони були усім для мене. Я міцно стиснув зуби, ігноруючи те, як спекотно відчувалося в шоломі. Зі всіх сил намагався зберігати холодний розум, хоча з моєї голови так і не зник образ Луїзи. Замість траси та позначок я бачив її блакитні очі та чарівну усмішку. Я задумався про неї всього на мить, а вже вчинив мало не фатальну помилку, забувши про траєкторію. Довелося від'їхати вправо, щоб не злетіти з траси, але це дало змогу Марку обігнати мене. Я розлютився, бо перемога була так близько, а від цих останніх кіл залежало абсолютно усе. Я додав газу, стрілка спідометра підвищилася до 270 км/год. Марко був вже близько, а я лише чекав його промаху, щоб обігнати. Я набрав ще швидкості й ми опинилися впритул одне до одного. Це була боротьба не лише за кубок. Марко ніколи не був для мене другом. Навіть у тій підставі з Луїзою він дозволив собі порушити нашу домовленість та висвітлити фотографії привселюдно. І знову перед очима з'явилася Луїза та той розчарований погляд, яким вона дивилася на мене. Щось неприємно вкололо мене в самісіньке серце, хоча я думав, що у мене його просто нема. Всього коротка секунда згадки про Луїзу, але цього вистачило, аби Марко впіймав мою розгубленість і врізався у мене. Я сильніше стиснув кермо, коли мене відкинуло вправо. Попереду був поворот, і я налаштувався на те, щоб підкорити його, як Марко раптом загальмував дещо пізніше, аніж варто було за правилами. Це призвело до того, що ми зіштовхнулися зі сторони повороту. Від сили удару мене викинуло з траси. Я не зміг втримати кермо. Моє тіло відірвалося від мотоцикла та злетіло вверх. Я впав боком на гравій та покотився вниз. Висока швидкість, на якій мчав мій мотоцикл і сильний удар стали причиною того, що мене відкинуло аж до загорожі. Я скривився, коли вдарився спиною об неї. Дідько! Дідько! Я злився на біль і на те, що втратив очки. Про кубок тепер можна забути.

Це абсолютна поразка, Тео. Брудна, нечесна поразка, яку я, мабуть, заслужив. Колись я казав, що саме Луїза де Квінсі стане моєю поразкою. Вона і стала нею, бо я все ж програв у нашій боротьбі, а тепер програв знову. Все зруйнувалося в один довбаний момент. Попри різкий біль у правій руці, я стиснув долоню в кулак та вдарив нею по гравію, ігноруючи чергову порцію неприємних відчуттів. Я почувався нікчемою. Напевно, я завжди таким був. Дихати стало важко, тому я зняв з себе шолом і знервовано провів рукою по своєму вологому від поту волоссі. Коли до мене підбігли люди з команди, я відмовився від їхньої допомоги та самостійно підвівся. Боляче було дивитися на мій тепер уже пошарпаний мотоцикл, який евакуатор забирав з траси. Я помітив Марка, що так само стояв з іншої сторони від мене. Здається, від нашого зіткнення його теж відкинуло. Прекрасно! Ми обоє так сильно гналися за перемогою, що в кінцевому результаті втратили усі можливості. Попри хороші результати в попередніх заїздах, я знав точно, що не наберу достатню кількість очок для перемоги. І в цей момент я зрозумів, що втратив абсолютно усе...

— Це повне фіаско, Тео, — сказав тато за моєю спиною.

— Знаю, — буркнув я.

Швидко зняв рукавиці та кинув їх на бетон у гаражі. Мені було жарко, тому я почав розстібати блискавку на своєму комбінезоні.

— Тобі потрібен лікар, — почав батько.

— Не потрібен! — заперечив я.

— Не сперечайся. Удар був сильним і в тебе точно багато травм.

Я міцно стиснув зуби, стягуючи з себе комбінезон. Навіть повітряні подушки в ньому не допомогли уникнути травм. Я відчував, як кожен м'яз у моїй спині болів, а до руки було боляче навіть торкатися. Через деякий час з'явився лікар, який почав обстежувати мене. Я сидів на стільці, зануривши травмовану руку в акваріум з крижаною водою. Лікар тим часом оглядав мою спину на наявність переломів. Я сподівався, що обмежуся тріщинами, але рука боліла так сильно, що була підозра на перелом.

— Ти розчарований? — спитав я, глянувши на батька.

І так було зрозуміло, що розчарований, але я все ж хотів почути це від нього.

— Ти ще дуже молодий, Тео, — мовив тато. — Мабуть, зараз ти ще не готовий до того, щоб стати чемпіоном.

— Але я був так близько...

— За загальною кількістю очок ти став третім. Це непоганий результат.

— Це жахливий результат, тату. Ти сам це чудово знаєш. Просто намагаєшся не казати про те, як сильно я розчарував тебе.

— Я міг би сказати це, якби то було правдою.

Батько підійшов ближче до мене та присів поруч. Він поклав свою руку на моє плече, зазираючи мені в очі.

— Для мене важливо, щоб ти не постраждав, — продовжив він. — Сьогоднішня ситуація могла мати гірші наслідки. Тобі пощастило, що травми не такі значні. Ти знаєш, що буває від ударів. Брат Алекса досі не вийшов з коми після аварії п'ятирічної давності. Ти мій син, і я дуже сильно хвилююся за тебе, хоча й не показую цього.

Тато зітхнув і підвівся. Я побачив перелякану маму, що увірвалася до гаража. Вона підбігла до мене та кинулася мені на шию. Я сіпнувся від болю, але легко обійняв її однією рукою.

— Господи, я мало не померла на тій трибуні! — сказала вона. — Ти як?

— Нормально, мамо. Не хвилюйся за мене.

— Хіба можу не хвилюватися? Ти з такою силою впав з мотоцикла, а потім прокотився і вдарився об загорожу! Це жахливо, Тео.

Вона погладила мене по голові, все ще міцно обіймаючи. Я не хотів говорити її, що ці обійми завдають мені болю, а терпів, щоб не засмучувати маму. Зрештою вона відсторонилася від мене та зупинилася біля батька. Помітив, що він поклав свою руку на її плече, наче хотів підтримати.

— Мамо, зі мною справді все добре, — мовив я.

— Окрім того, що у вас підозра на перелом руки, — втрутився лікар. — Потрібно до лікарні, щоб зробити рентген. Вам пощастило, що ви обмежилися легкими гематомами спини й ребра не постраждали.

— Чуєш, мамо? Все добре.

— Це не зовсім добре, — пробурмотіла вона. — Можуть бути проблеми з рукою.

Я видихнув і глянув на свою руку, що була по лікоть занурена в крижану воду. До гаража увійшов Вадим з пакетом льоду. Я так і хотів спитати про те, чи хтось бачив Лу, але стримував себе з останніх сил. Не знаю навіть чи хотів, аби вона бачила мою поразку. Вона ж так вірила, що я переможу та стану чемпіоном.

— Ти бачив Луїзу? — все ж спитав я у Вадима, прокладаючи лід до руки.

— Ні, — відповів той.

Я кивнув головою та почав задумано жувати нижню губу. Вона б прийшла. Точно прийшла б. Якесь неприємне відчуття шкребло мене всередині з самого ранку. Може, з нею щось сталося? Я встав зі стільця під невдоволений погляд матері та підійшов до столу. Трохи відійшов вбік, бо бачив, що усі присутні спостерігали за мною. Мій палець завис над номером телефону Луїзи. Я вагався, але все ж вирішив набрати її. Не було навіть гудків. Вона вимкнула телефон. Це змусило мене ще більше хвилюватися. Тут щось точно не так.

— Тобі треба перевдягнутися, — сказала мама. — Скоро відбудеться нагородження. Ти ж здобув третє місце.

Я натягнуто усміхнувся їй, бо насправді мені зовсім не хотілося бути присутнім на тому нагородженні. Так само я не хотів їхати до лікарні. Я міг рухати рукою, тому був певен, що це точно не перелом. Коли мені довелося обирати між лікарнею та нагородженням, я врешті-решт обрав нагородження. Мене мало хвилювало, що скаже Ендрю. Йому точно не сподобалося те, що я не здобув перемогу, але мене тішив той факт, що наш контракт нарешті завершився.

Після швидкого душу, я почав вдягати новий костюм, який привезла моя мама. Мені було складно застібнути ґудзики, бо пальці зовсім не слухалися, тож довелося попросити про допомогу.

— Ти останні дні якийсь не такий, — заговорила мама, вправно застібаючи ґудзики на моїй сорочці. — Це розлучення з Луїзою так вплинуло на тебе? Розумію, зрада — це дуже боляче.

— Я вже казав тобі, що Лу не зраджувала.

— Що тоді було на тих фотографіях? Хіба вона не цілувалася з тим хлопцем? Знаю, це могла бути підстава, але ці фото були такими реальними.

— Усе дуже складно, — пробурмотів я. — Пізніше тобі все поясню.

— Я намагалася поговорити з Луїзою, але вона не відповіла на мої дзвінки.

— Вона думає, що ти почнеш її звинувачувати.

— Я б не хотіла цього робити, Тео, але якщо вона справді зрадила...

— Ну годі вже, мамо! Кажу ж, що вона не зраджувала.

— Чому тоді ти розлучився з нею? — спитала вона, примруживши очі. — Хіба ти не закохався в неї?

— Ні! — різко сказав я та насупився. — Ти ж сама знаєш, що Луїза змусила мене одружитися.

— Так, але мені здалося, що між вами щось з'явилося. Якщо я помилилася, то я, мабуть, ні чорта не тямлю в коханні!

— А ти часом не бачила її сьогодні? — спитав я. — Цікаво, чи вона була на чемпіонаті.

— А вона мала прийти? — поцікавилася мама, піднявши одну брову.

— Ні, — втомлено видихнув. — Луїза казала, що не прийде.

— Якби вона кохала тебе, то обов'язково б прийшла. А може, вона зайнята своїм блогом чи фондом? Її репутація зараз дуже постраждала.

Я дивився на маму, але майже не чув, що вона говорила. Фонд! Як я міг забути про нього? Мама накинула мені на плечі піджак і невдоволено скривилася, коли я проігнорував її та схопив свій телефон.

— Сашка з сестрою теж не було? — спитав у неї. Вона заперечливо похитала головою. — Луїза б з ними прийшла. Мамо, а у тебе ж має бути номер Лілі, правда?

— Так, десь повинен бути.

Вона почала ритися у своєму телефоні, а коли знайшла номер, то продиктувала мені його. Я набрав і знову відійшов у куток, щоб поговорити. Після декількох нестерпних гудків мені хотілося збити дзвінок, але раптом на іншому кінці лінії почувся тонкий дівочий голос:

— Ви, мабуть, хочете поспівчувати, але Ліля зараз спить після заспокійливих. Усю інформацію щодо похоронів Сашка повідомлять завтра.

У мене всередині наче все обірвалося. Я завмер, притискаючи телефон до вуха.

— Яких похоронів? — тихо спитав.

— О, ви не знали? Сашко помер сьогодні вранці, — сказала дівчина. — На жаль, не вдалося врятувати.

Я навіть не знав, що сказати на це. Просто завис на місці, дивлячись в одну точку на стіні.

— Я медсестра в лікарні та подруга Лілі, — продовжила говорити дівчина. — Сьогодні з самого ранку відповідаю на дзвінки, бо Ліля не в тому стані.

— Скажіть, будь ласка, ви часом не розмовляли з Луїзою? — спитав я. — Не впевнений, що ви знаєте, про кого я, але вона ще власниця фонду, де забрали кошти для Сашка.

— О, я її бачила сьогодні вранці. Вона приходила. Ще так вибігла з лікарні, коли почула цю сумну звістку.

— Я зрозумів. Дякую, і... Передайте Лілі мої співчуття.

Я не знав, що говорити в таких ситуаціях. Мені не доводилося витрачати близьких, але Сашко все ж зачепив мене колись. І зараз його смерть завдала мені болю. Я знав точно, що ця новина ранила Луїзу сильніше, аніж будь-кого іншого. І я злякався. Так сильно злякався за неї, що без жодних пояснень побіг на стоянку, де залишив свій автомобіль. Мама гукала мене, але я зовсім не мав часу щось пояснювати їй. Швидко застрибнув на мотоцикл та чимдуж рвонув з місця.

Звук двигуна відбивався у моїй голові. Я міцно стискав кермо мотоцикла, ігноруючи біль в правій руці. Мені було байдуже на нього, адже хвилювання поглинуло мене повністю. Серце билося так сильно, що готове було вистрибнути з грудей. Я пригадав, як колись Луїза говорила, що почувається самотньою. Вона казала, що хоче до мами. Тоді мені здалося, що вона натякає на те, що цей світ занадто складний для неї. Я ще в той момент злякався, що вона вирішить зробити щось з собою. Зараз же я боявся цього ще більше. Так багато часу минуло від ранку. Вже майже стемніло. Якщо вона таки зробила це, то я не встигну врятувати її. Усю дорогу я молився про те, аби вона була в порядку.

Я зупинився біля воріт дому та зістрибнув зі свого мотоцикла. Хутко побіг до вхідних дверей. Вони не були замкненими на ключ. Це начебто трішки заспокоїло мене, але водночас я відчув ще більший страх.

Я забіг у дім й одразу ж почав підійматися сходами на другий поверх. Швидко відчинив двері в кімнати Луїзи, але тут було порожньо. Лише пальто та туфлі валялися на підлозі. Мій погляд зупинився на дверях до ванної кімнати. Вона так часто замикалася в ній, а я ніколи не розумів чому. Різко потягнув за ручку, але вона не піддалася мені. Двері були замкнені зсередини.

— Луїзо, ти там? — голосно спитав я. Піднявши праву руку, почав тарабанити нею по дверях. — Лу, відчини мені! Будь ласка. Я прошу тебе.

Вона не видавала ні звуку, але я був певен, що вона була за цими дверима. Я відчував це. Відчував її.

— Я зараз виб'ю двері, — попередив я, — якщо ти стоїш біля них, то краще відійди якнайдалі!

Я відступив, зігнув руку в лікті та побіг до дверей, вибиваючи їх плечем. Мені було байдуже на біль. Лише Луїза в цей момент мала значення. І я побачив її. Моє серце наче перестало битися. Вона сиділа на холодній плитці, мокра та заплакана. Луїза була лише в білизні. Дівчина обіймала своїми руками ноги та хиталася взад-вперед. Її тіло так сильно тремтіло. Я важко видихнув і підійшов до неї. Вона навіть не дивилася на мене, а просто тихо мугикала собі під ніс якусь мелодію. Я повільно опустився перед нею на коліна та легко торкнувся своїми долонями її холодних ніг. Вона здригнулася й нарешті глянула на мене. Червоні від сліз очі розширилися від здивування та впізнання.

— Тео? — прошепотіла Луїза так, наче не вірила, що перед нею саме я.

— Привіт, Лу, — тихо мовив я.

— Щ-щ-що ти тут робиш? — спитала вона.

Я легко провів руками по її ногах, і мій погляд зупинився на помітних синяках на колінах дівчини. Я підняв погляд вище, до її шиї, де так само виднілися фіолетові сліди. Я зблід від усвідомлення усього жаху. Луїза сумно посміхнулася. Я помітив невелику червону рану на її губі, що вже затягнулася. На щоці дівчини та скроні з правого боку теж були синяки. Господи, що з нею зробили?.. Невже це через мене?