Розділ 50

Луїза

Минуло п'ять днів відтоді, як Тео пішов, а батько побив мене. Сьогодні мав відбутися розгляд заяви про розлучення, тому з самого ранку я намагалася макіяжем приховати синці на своєму обличчі. І хоч вони вже трохи зійшли, сліди все одно залишалися помітними. Я добряче постаралася, аби усіма можливими косметичними засобами зафарбувати їх. Пощастило, що хоч опухлість спала. Ці дні були найжахливішими у моєму житті. Я замкнулася в будинку, не відповідала на дзвінки та повідомлення і повністю закинула свій блог. Інколи мені хотілося взяти себе в руки та почати робити щось, але я морально не могла змусити себе піднятися з ліжка. Просто цілими днями лежала та плакала, обіймаючи себе. Я почувалася такою самотньою та одинокою, що майже помирала кожної секунди свого нікчемного життя.

Для такої події, як розлучення, я підібрала білий костюм, що складався з вузької спідниці та класичного піджака на один ґудзик. Я сіпнулася, коли пальцями торкнулася розсіченої губи. Рана вже затягнулася, але все ще була помітною. Щоб хоч якось сховати її, я вирішила нафарбувати губи темно-червоною помадою. Здається, сліди побиття не такі вже і помітні. Я закрила тюбик помади, підвелася на ноги та стягнула спідницю вниз, щоб вона прикрила мої побиті коліна. Моя рука потягнулася до моєї шиї, і я легко потерла її. На шкірі досі були відбитки пальців батька, тому мені довелося замотати шию шарфом. Я обрала червоний, аби він личив до мого загального образу. На вулиці було прохолодно в таку глибоку осінню пору, тож я накинула на плечі біле кашемірове пальто. Востаннє глянула на себе в дзеркало і поправила волосся, яке злегка накрутила. Я максимально попрацювала над своїм образом, щоб здаватися сильною, незламаною. Мені не хотілося, аби Тео думав, що я тужила за ним і весь цей плакала. Я хотіла, щоб він бачив, що мені байдуже на нього. Можливо, таким способом я намагалася й себе переконати у тому, що готова нарешті змиритися та відпустити його...

Я глибоко вдихнула перед входом у будівлю РАЦСу. Міцно стиснула пальцями ремінець сумочки, бо чомусь надто сильно нервувала. Все ж, зібралася та увійшла всередину. Я пройшлася довгим коридором у самий кінець. Серце стиснулося, і я зупинилася всього на секунду, коли побачила Тео у кінці коридору. Він стояв у чорному костюмі, спершись до стіни. Його руки були всунуті в кишені штанів. Здавалося, що хлопець максимально розслаблений, але я помітила, що його тіло було надто напружене. Мабуть, він хвилювався, що я не прийду, але ж я пообіцяла дати йому свободу від мене. Напевно, він відчув, що я спостерігаю за ним, бо повернув свою голову в мій бік. Я важко ковтнула, зробила глибокий вдих через ніс і попрямувала до нього, гордо здійнявши голову. Тео відкинувся від стіни та випрямився. Він знервовано поправив манжети рукавів сорочки, проводячи мене поглядом.

— Привіт, — тихо привіталася я, коли зупинилася навпроти нього на достатній відстані. — Сподіваюся, що не запізнилася.

Тео опустив погляд на своє зап'ястя, на якому був годинник. Мені чомусь стало важко дихати. Я відвела погляд і підняла руку до своєї шиї. Цей шарф просто-таки душив мене, але у мене не було вибору. Я не хотіла, щоб хтось знав про те, що зробив зі мною мій батько. Мені було соромно, а ще я почувалася винною, бо довела його до цього.

— Ти вчасно, — голос Тео відірвав мене від думок.

— Це добре, — тихо прошепотіла я.

Він коротко кивнув головою. Я зітхнула, бо очікування здавалося мені нестерпним. Та ще й присутність Тео бентежила мене та змушувала нервувати. Я перебирала пальцями ремінець сумочки, але коли хлопець опустив погляд на мої руки, перестала це робити.

— Моя мама дзвонила до тебе, — сказав Тео після того, як прочистив горло. — Ти не відповіла.

— Мені не хотілося слухати звинувачення ще й від твоєї матері.

— Вона б не звинувачувала тебе.

— Усі думають, що я зрадниця, — пробурмотіла я та байдуже знизала плечима. — Твоя мама не виняток.

— Якщо захочеш поговорити з нею, то вона не буде проти.

— Добре.

Я схрестила руки на грудях і опустила погляд. Насправді мені не хотілося більше мати нічого спільного з його сім'єю. Зі своєю тепер також. У мене не залишилося абсолютно нікого.

Двері відчинилися, і нас запросили до зали. Ми написали свої заяви на розлучення та поставили підписи. Перший крок зроблено. Залишилося лише дочекатися, щоб нас офіційно розлучили. Здавалося, що у той момент, коли я ставила свій підпис, — не відчула абсолютно нічого. Можливо, я просто не відчуваю зараз емоцій взагалі. Всередині наче було порожньо: ні болю, ні жалю, ні полегшення. Це була наче чергова гра, яка уже добігла до кінця та отримала свій фінал. Але це була моя остання гра, і я в ній програла, адже втратила абсолютно усе.

Ми з Тео йшли пліч-о-пліч до виходу, і жоден з нас не розпочинав розмову. Такої незрозумілої напруги між нами не було ніколи. Я легко здригнулася, коли холодний вітер повіяв мені просто в обличчя. Ми зупинилися на верхній сходинці біля виходу з РАЦСу. Я повернулася обличчям до Тео та наважилася глянути на нього.

— Тепер ти щасливий? — спитала я.

Він декілька секунд вивчав моє лице, а тоді задумано відвів погляд та важко видихнув.

— Не знаю. — Тео всунув руки в кишені штанів і втомлено видихнув. — Важко сказати. А ти як?

Він перевів погляд на мене. Я закинула сумочку на плече та обійняла себе руками, щоб підтримати.

— У нормі, — сухо відповіла я.

— Чесно? — спитав він, примруживши очі.

— Так, — я усміхнулася. — Чому ти питаєш?

— Не повіриш, якщо скажу, що хвилююся за тебе?

Я засміялася, намагаючись зробити так, щоб цей сміх не звучав настільки гірко. Якби він справді хвилювався за мене, то не вчинив би так зі мною. Тео ніколи не турбувався за мене. Він мав здогадатися, що його підстава буде мати жахливі наслідки. Але він так сильно хотів помститися мені, що навіть не подумав про це, або ж йому було просто байдуже. Це більше схоже на правду.

— Не повірю, — сказала я, глянувши йому в очі. — Крім того, що від мого блогу відписалося декілька десятків тисяч підписників і вийшла не зовсім приємна стаття про мене, більше нічого не сталося. Тому так, Тео, я справді в нормі. Не вдавай, що тебе це хвилює.

— Добре, якщо так, — тихо буркнув він.

— Ти повернувся до батьків? — поцікавилася я, хоча мені мало б бути байдуже на це.

— Ні, я вирішив, що час уже пожити самому.

— Так, — погодилася я. — Тобі не завадило б стати більш самостійним.

— У тебе які плани? — спитав він, зацікавлено схиливши голову вбік.

Я посміхнулася та відчула, що вітер відкинув передні пасма мого волосся з обличчя. Я швидко поправила їх, аби прикрити синці, які на денному світлі могли бути помітними.

— І знову ж таки, — промовила я посміхнувшись, — не вдавай, що тобі це цікаво.

— Але мені цікаво.

— Тебе більше не повинно хвилювати моє життя. Усе закінчилося, Тео. Тепер ми чужі люди одне одному, у яких просто є спільне минуле.

Я думала, що у мене більше нема сліз, але неприємний клубок знову стиснув горло, а очі запекли від вологи. Я глянула на свою праву руку, де досі була та красива обручка з рожевим діамантом у вигляді сердечка. Я схопила обручку пальцями іншої руки та почала її стягувати.

— Чорт! — тихо вилаялася. — Не можу її зняти.

— Залиш собі, — сказав Тео. — Мені вона непотрібна.

— Мені теж! — мій голос звучав занадто різко. — Я зараз спробою ще раз і віддам тобі. Обов'язково вийде.

Я міцно стиснула зуби, намагаючись зняти обручку з пальця, але вона наче приросла до нього. Тео ступив на крок ближче до мене. Я відчула, як його пальці торкнулися моєї долоні. Якщо раніше мені не вдавалося відчути емоцій, то у цю мить всередині мене стався справжній ураган. Я непомітно здригнулася та здивовано дивилася на те, як Тео поправив обручку на моєму пальці.

— Роби з нею, що хочеш, Лу, — тихо почав він, — сховай, викинь, залиш... Але не віддавай мені.

— Чому? — спитала я та підняла погляд до темних карих очей. — Ти хочеш, щоб я берегла її? — Він нічого не відповів, тому я важко зітхнула. — Я... Я хочу попросити у тебе пробачення за те, що зробила тоді. Неправильно було підставляти тебе, змушувати одружуватися зі мною. Я дуже сильно помилилася, коли подумала, що у нас може щось вийти. Знаю, цього дуже мало, але... Пробач мені, гаразд?

Я забрала свою руку та відвернулася від Тео. Не дочекавшись його відповіді, почала спускалися вниз сходами, тримаючись за поручні, аби не впасти.

— У неділю фінальний етап чемпіонату, — почула його гучний голос за своєю спиною. — Ти прийдеш?

Я здивовано завмерла на місці та оглянулася на Тео. Він все ще стояв там, де я його залишила. Короткі пасма чорного волосся майоріли від сильного вітру. Я трохи примружила очі та схопилася рукою за шарф на шиї.

— Ні, — відповіла я і заперечливо похитала головою. — Думаю, що буде краще, якщо я не прийду.

— Я буду радий, якщо ти зробиш це, — тихо додав він.

Я підозріло насупилася, бо таке прохання Тео здалося мені дивним. Він же так сильно бажав позбутися мене, а зараз хоче, аби я прийшла та підтримала його. Ні-ні! Це занадто.

— Чому тобі так важливо, щоб я прийшла? — вирішила все ж поцікавиться.

— Бо ти... — Тео запнувся, наче йому було важко зізнатися. — Бо ти єдина вірила в мене, Лу.

Я опустила погляд вниз на свої туфлі. Груди стиснуло так сильно, що дихати стало важко. Мені було боляче, а його слова добивали ще сильніше.

— Але ти ніколи не цінував цього, — прошепотіла я, не приховуючи своєї образи.

Я поспішила до стоянки, де залишила автомобіль, який мені подарували батьки Тео. Сьогодні вперше я самостійно їхала на ньому, адже лише минулого тижня отримала права. Я не оглядалася, але відчувала погляд хлопця. Він наче обпікав мою спину. Я швидко сіла в автомобіль і міцно схопилася за кермо. Груди сильно здіймалися від дурного хвилювання. Я заплющила очі й декілька разів глибоко вдихнула та видихнула, щоб заспокоїтися. На мій телефон прийшло сповіщення. Я розблокувала екран і помітила, що це було повідомлення від Лілі. Вона написала, що лікарі дозволили відпустити Сашка на фінальний етап чемпіонату. Я важко видихнула і сперлася головою на кермо. Вже й забула, що обіцяла провести їх в перший ряд на фінальному етапі. Схоже, таки доведеться піти на чемпіонат. Десь в глибині душі я розуміла, що й сама хотіла цього, а Сашко просто став приводом, аби я таки пішла. Можливо, мені просто хотілося побачити, як Тео стане чемпіоном? Він здійснить свою мрію, потішить своїх батьків і стане щасливим, а я... А я поїду геть одразу ж після чемпіонату. Поїду туди, де не буде тих, хто так жорстоко зробить мені боляче...

Я не любила лікарні, бо вони завжди навіювали спогади про той жахливий період, коли моя мама хворіла. Та все ж я інколи приходила сюди, аби навідатися до Сашка. Я таки вирішила піти на останній етап чемпіонату, аби виконати свою обіцянку. Важко уявити, як будуть дивитися на мене батьки та рідні Тео, але для себе я вже вирішила, що сховаюся десь далеко, аби мене ніхто не бачив і не впізнав. Мені знову довелося наносити товстий шар макіяжу та надівати шарф на шию. Я повільно йшла коридором, оглядаючи стенди на стінах. Палата Сашка була на першому поверсі в дитячому відділенні. Я не поспішала, бо до початку було ще трохи часу. Зупинилася біля стенда з описом якоїсь хвороби, але метушня привернула мою увагу. Я повернула голову на звук і помітила, як працівники в білих халат помчали в сторону реанімації. Я сумно посміхнулася, адже за тими дверима, мабуть, зараз боролися за чиєсь життя. Всього через декілька хвилин з реанімації вийшов лікар та підійшов до дівчини, що стояла у кутку. Він співчутливо поклав свою руку на її плече та прошепотів їй щось. Вона почала швидко хитати головою в знак заперечення. Моє серце спочатку стиснулося, а потім просто-таки впало вниз, наче кришталева ваза, й розбилося на ще менші шматочки, коли я впізнала в цій дівчині Лілю. Страх за Сашка пробрав до самісіньких кісток, і я чимдуж побігла до неї.

Погане передчуття оселилося в грудях. Я зупинилася біля неї, важко дихаючи. Вона підняла на мене свої налякані очі.

— Що сталося? — схвильовано спитала я та схопила її за руку. — Щось з Сашком? Будь ласка, не мовчи. Скажи мені.

— Його не стало, — прошепотіла вона.

Я відчула сльози на очах. Різко похитала головою, бо не хотіла вірити в це.

— Але як? Усе ж було добре. Він йшов на поправку. Ми подбали про це.

— Йому сьогодні вранці стало погано, а потім він почав задихатися... — Ліля заплющила очі та сперлася головою до стіни. — Ми не змогли, Луїзо. Нам не вдалося врятувати його.

Вона прикрила рот рукою та повільно сповзла на підлогу. Я відступила на декілька кроків, мертво опустивши руки вниз. Мені було боляче через те, що я не змогла. Я обіцяла Сашкові, що він одужає, але я не встигла допомогти йому.

До Лілі підійшла медсестра та допомогла їй підвестися. Я дивилася на те, як вона повела дівчину в одну з палат. Сльози покотилися по моїх щоках від усвідомлення усього жаху. Руки затремтіли, а дихання забракло. Мені хотілося сховатися десь та просто голосно ридати через те, як сильно мені боляче.