Розділ 32

Тео

Луїза так міцно трималася за мої плечі, наче боялася впасти. Вона б не впала, бо я б нізащо не відпустив її. Не тоді, коли ці ніжні губи так палко цілували мене у відповідь. Кисню бракувало нам обом, але відірватися було пекельно важко. Мені хотілося ще хоч на кілька секунд відчути її солодкий смак, перш ніж відпустити.

— Ой! — тихо скрикнула Луїза. Її губи все ще притискалися до моїх, і вона раптом засміялася. — Дотті полизав мою ногу.

Мені хотілося розчаровано застогнати, але я стримав себе. Дівчина трохи відсторонилася та глянула на песика, що сидів біля її ноги, очікуючи уваги. Я невдоволено стиснув губи та глянув на нього, примруживши очі. Відколи це Дотті став моїм конкурентом? Господи! Мені хотілося вдарити себе по чолі. Я ще ніколи нікого не ревнував до тварини. Луїза забрала свої руки від мене та присіла біля Дотті.

Я ж обернувся до шафи з шоломами, щоб показати дівчині подарунок, який підготував для неї. Цікаво, яка в неї буде реакція? Я чомусь почав по-дурному хвилюватися, наче підліток. Що зі мною, бляха, відбувається?

— Лу, дивись, що у мене є для тебе, — сказав я.

Вона вже встигла підвестися на ноги, тримаючи на руках Дотті. Я схопив з шафи новенький блискучий шолом та обернувся до неї. Блакитні очі дівчини стали майже вдвічі більшими від здивування. Вона відкрила рота, дивлячись на шолом.

— Він... Він рожевий? — скрикнула вона, не приховуючи свого захвату. — Який він гарний.

— Це твій, — пробурмотів я, намагаючись бути не таким схвильованим.

Луїза раптом запищала та кинулася мені на шию. Вона так сильно притиснулася до мене, що я аж злякався за Дотті, який опинився між нами.

— Дякую! — Луїза неочікувано поцілувала мене в щоку. — Він ідеальний.

— Тобі справді подобається? — спитав я, глянувши у великі блакитні очі, які чомусь по-особливому блищали.

Луїза закивала головою, широко усміхаючись на всі зуби. Я ще ніколи не бачив її такою щасливою, як у цей момент.

— Мені дуже подобається, — прошепотіла вона.

Погляд, яким Луїза дивилася на мене, був мені абсолютно незнайомим. Така солодка ніжність та жагуче тепло в цих блакитних очах — дивна суміш почуттів, що змушувала моє серце калатати швидше. Я підійшов на крок ближче до неї.

— Допоможу тобі надіти його, — пояснив я.

Вона кивнула, дозволяючи мені опустити шолом на її голову. Світлі пасма так чудово поєднувалися з цим яскравим рожевим кольором. Я застібнув ремінці на шоломі, відчуваючи пильний погляд Луїзи на собі. Я навіть не зрозумів, що мої щоки запалали. Господи, я ніколи не соромився! Я скривився сам від себе та трохи відступив. Луїза витягнула свій телефон з кишені, ввімкнула фронтальну камеру та почала роздивлятися себе. Вже наступної секунди вона позувала в різні сторони, клацаючи фотографії. Я обрав для себе, як завжди, чорний шолом.

— Ось цей для Дотті! — Луїза схопила з шафи білий шолом. — Він чудово підійде до мого рожевого, і я зроблю для нас з Дотті красиві фотографії.

Вона швидко наділа на мого песика шолом та почала фотографуватися з ним. А Дотті взагалі все ще був моїм? Таке враження, наче він тепер усю свою увагу віддає Луїзі. Я навіть не думав, що вони зможуть так потоваришувати.

— Сфотографуй нас, — попросила у мене дівчина. — Я хочу декілька фото у повний зріст.

— Добре, — погодився я та втомленою видихнув.

Вона підійшла до мого мотоцикла й сперлася на нього, схрестивши перед собою ноги. Дотті тим часом слухняно сидів у неї на руках у цьому білому шоломі. Я зробив декілька фотографій у цій позі, потім ще в одній, а тоді ще в іншій. Не рахував, скільки Луїза змінила поз, але за останні п'ять хвилин вона добряче втомила мене.

— Все! — не витримав я і передав їй телефон. — Думаю, достатньо. Нам уже час їхати.

Вона почала швидко гортати фотографії, а я тим часом надів шолом на голову. Луїза раптом зупинилася поруч зі мною, трохи розгублено переступаючи з однієї ноги на іншу.

— Можна ще з тобою? — тихо спитала вона. — У нас майже нема фотографій разом, а це... Це спогади, Тео.

Я мовчки кивнув головою. Вона усміхнулася та витягнула перед собою праву руку, тримаючи в ній свій телефон. Луїза зробила декілька фотографій нас обох і ще разом з Дотті. Після цього я поклав песика в рюкзак-переноску та надів його спереду. Луїза напрочуд вміло застрибнула на мій мотоцикл першою. Вона так часто сиділа на ньому, що це вже стало майже звичкою. Я сів попереду неї, потягнувся руками до ручок мотоцикла та завів двигун. Раптом у голові з'явилася ідея для нашого спільного фото. Я хотів проігнорувати ці нав'язливі думки, але Луїзі це б точно сподобалося.

— Дай мені свій телефон, — сказав їй я.

— Що? — закричала вона. — Я погано чую.

— Кажу, трохи підіймися та обійми мене за шию!

— Навіщо?

— Краще не питай, — тихо буркнув я.

Сам не вірив, що справді роблю це. Вона послухалася, і я відчув її руки на своїй шиї. Я витягнув свій телефон, ввімкнув фронтальну камеру та почав клацати фотографії. Дотті раптом смішно висунув свого язика, і це мене розвеселило. Я засміявся, а Луїза поруч зі мною захихикала так само. Після чергової фотосесії ми нарешті виїхали з гаража.

Я вирішив не гнати, хоча мені страшенно хотілося перевищити дозволену швидкість. Луїза міцно тулилася до моєї спини, а Дотті зігрівав мої груди. Ми були наче маленька сім'я. Я похитав головою, щоб очистити мозок від таких думок. Яка ще сім'я? Розлучення з Луїзою неминуче...

Коли мотоцикл виїхав за місто на ґрунтову дорогу, я дозволив собі розігнатися. Луїза запищала, міцніше притискаючись до мене. Я міг би подумати, що їй страшно, але вона любила адреналін не менше, аніж я.

Ми проїхали попри ліс, і я зупинив мотоцикл на високому обриві, з якого було видно усе місто. Я нечасто приїжджав сюди, але мені подобалося це місце.

Коли заглушив двигун, то відчув, що Луїза забрала від мене свої руки. Вона зістрибнула з мотоцикла, після чого зняла свій шолом та похитала головою. Вітер розвіяв її світле волосся в різні сторони, а вона здалася мені такою милою в цей момент. Я зняв шолом та звільнив з рюкзака Дотті.

— Тут гарно, — сказала дівчина, озираючись навколо. — Так спокійно. Ідеально, щоб побути наодинці.

Останню фразу вона проговорила майже пошепки, але я все одно почув. Я підійшов до неї, всунувши руки в кишені джинсів. Дотті бігав біля нас, а ми обоє мовчки дивилися на місто.

— Я рідко приїжджаю сюди, — тихо мовив я.

— Це логічно, — Луїза хмикнула. — Ти ніколи не буваєш самотнім.

— Чому ти так думаєш? — спитав я насупившись.

Дівчина обійняла себе руками, наче їй було холодно, але це швидше була потреба підтримки.

— Бо ти завжди з кимось, — відповіла вона. — У тебе є сім'я, яка любить та підтримує. У тебе є Вадим, з яким ви постійно тусуєтеся в гаражі, а потім їздите на вечірки. Перегони, нічні розваги, красиві дівчата... — Луїза прикусила нижню губу. — Твоє життя насичене емоціями та пригодами. Ти ніколи не сам, Тео.

Я розвинувся до неї та уважно глянув на дівчину. Вона підняла на мене свій погляд, зацікавлено схиливши голову вбік.

— Ти дуже сильно помиляєшся, Луїзо. Ти описала дуже красиву картинку, еге ж? Усі мріють про таке життя, але насправді все зовсім по-іншому. Сім'я мене не завжди підтримує, і у більшості випадків я повинен доводити батькові, що не гірший за нього та сестру. Моє захоплення мотоциклами стало для нього справжнім розчаруванням. Звісно, він хотів, щоб його діти пішли по його стопах та стали автогонщиками, але я обрав свій шлях, який його розчарував. Натомість була Вікторія, яка повністю виправдала його очікування та стала чемпіонкою. Вечірки та розваги — це спосіб забутися, втекти від реальності й своїх проблем, але цей ефект дуже миттєвий. Якщо ти думаєш, що я щасливий і задоволений собою, то це абсолютно не так. Я постійно сумніваюся в собі, думаю, що не гідний бути сином самого Гордія Ємчука. Мене постійно порівнюють з ним та Вікторією, і це жахливо. Мені не дозволяють бути собою, Лу...

Я замовк та відвів погляд. Можливо, занадто відкрився їй? Мені хотілося розвернутися та поїхати геть звідси, але Луїза раптом обійняла мене обома руками, міцно притискаючись до моїх грудей.

— Що... — Я насупився, опустивши погляд на неї. — Що ти робиш?

— Обіймаю тебе, — відповіла вона та легко усміхнулася мені. — Я вірю в тебе, Тео. Ти не гірший за свого батька та сестру. І я впевнена, що ти станеш ще кращим за них. Я не знаю більше нікого наполегливішого, аніж ти. Я бачу, як ти працюєш над собою, вдосконалюєшся. Це заслуговує на повагу. Ти обов'язково станеш чемпіоном та доведеш батькові, що гідний носити своє прізвище. А я тим часом стоятиму на трибуні та буду з гордістю дивитися на те, як тебе нагороджуватимуть кубком.

— Мені здається, що ти віриш у мене більше, аніж я у себе, — тихо прошепотів.

— Просто я б теж хотіла, щоб у мене хтось повірив, — зізналася вона. Луїза притулилася щокою до моїх грудей та спрямувала погляд на місто, що виднілося вдалині. — Так боюся, що тато відмовить мені та не дозволить очолити фонд матері. А якщо навпаки — повірить мені, а я не виправдаю його сподівань? Це буде ще гірше. Я так боюся розчарувати тих, хто на мене сподівається.

— У тебе все вийде, Лу, — впевнено сказав я, обійнявши її у відповідь. — Я вірю в тебе...

За годину до початку другого етапу чемпіонату, я вирішив пошукати Ендрю, щоб поговорити про благодійний фонд. Мені зовсім не хотілося, щоб він за вечерею відмовив Луїзі та образив її. Це дуже сильно зачепить Лу. Тож я подумав, що краще поговорити з ним раніше.

Я побачив чоловіка у гаражі біля мого мотоцикла. Він розглядав його з високо піднятою головою.

— Ендрю, є розмова! — сказав я, коли підійшов до нього. — Це стосується Луїзи.

— Що вона вже натворила? — роздратовано буркнув він.

— Ем, нічого.

— Зазвичай, коли мені кажуть, що є розмова щодо Луїзи, то новини не надто хороші. Після таких розмов мені завжди доводилося вичитувати її.

Я насупився від слів Ендрю. Ще раніше помітив, що його ставлення до молодшої доньки було не надто хорошим, але, схоже, все набагато гірше.

— Того разу тобі не доведеться вичитувати її, — твердо мовив я. — Ти можеш пишатися нею.

— Не зрозумів?

— Луїза хоче продовжити справу своєї матері та очолити її благодійний фонд.

— Що? — майже закричав він. — Це безглуздо.

— Чому ти так думаєш?

— Бо Луїза більше думає про косметику та свої тупі відео, аніж про благодійність. Ти уявляєш її на чолі благодійного фонду? — Ендрю фиркнув, всунувши руки в кишені своїх класичних штанів. — Вона не потягне.

— Потягне! — заперечив я. — Ти недооцінюєш її. Вона готова на все, щоб допомогти хлопчикові.

— Якому ще хлопчикові?

— Луїза познайомилася з одним хлопчиком, але він серйозно хворий і йому терміново потрібна операція.

— Нехай цим займаються вже чинні благодійні фонди.

— Але займатися цим хоче Луїза! — трохи роздратовано сказав я. — Розумію, ти не віриш у неї, але я вірю. Вона зможе вести справи не гірше, аніж її мама.

— Я не можу так просто віддати Луїзі фонд, — сказав Ендрю. — Якщо справи не підуть, то вона тільки осоромить наше прізвище. Її мама за один благодійний вечір могла зібрати понад двісті тисяч доларів. Скільки збере Луїза? Фонд — це не іграшки. В нього теж треба вкладати, а я поки не збираюся займатися ще й цим.

— Ми займемося цим без тебе. Просто передай їй цю справу.

Ендрю скривився та задумано відвів погляд. Він знервовано постукав ногою по бетону.

— Що ви плануєте робити? — поцікавився чоловік.

— Благодійний аукціон, — відповів я. — Це поки найкращий спосіб зібрати хорошу суму.

— Тоді проведіть його, і якщо зберете хоча б двісті тисяч доларів, я передам Луїзі управління фондом.

— Це така умова? — спитав я. — Мінімум двісті тисяч доларів? Серйозно?

— Я не дозволю їй заплямувати наше прізвище, — обурено сказав він.

— У неї моє прізвище! — гаркнув я.

— Фонд зареєстрований на Де Квінсі.

Я міцно стиснув долоні, бо фізіономія Ендрю дратувала мене ще більше, аніж його тупий мозок.

— Добре, — зрештою погодився я. — Ми проводимо аукціон, збираємо не менше двохсот тисяч доларів, а ти віддаєш Луїзі фонд. Така твоя умова? — Ендрю кивнув. — Але Луїза не має про це знати, зрозуміло? Сьогодні, коли ми прийдемо до тебе на вечерю, ти будеш вражений через таке рішення своєї доньки. Скажеш, як сильно пишаєшся нею та прикинешся, що віддаєш їй фонд. Такі мої умови, Ендрю.

Його очі вивчали моє обличчя. Він ступив на крок ближче, високо піднявши свою голову. Мабуть, він хотів налякати мене, але я не відступив.

— У мене є ще одна умова, — мовив чоловік. — Ти переможеш у цьому етапі. Якщо приїдеш першим, то за вечерею я скажу Луїзі все, що ти захочеш.

— Я переможу, — впевнено сказав. — Не сумнівайся.

На цих словах я розвернувся та попрямував до виходу з гаража. Погляд стикнувся з Марком, що дивився на мене так, наче хотів розмазати по трасі. Сьогодні я будь-що повинен перемогти для того, щоб мрії Луїзи здійснилися, щоб вона повірила в себе та хоч на один вечір відчула любов батька. Уся напруга вмить зникла, коли я побачив усміхнену дівчину в легкій сукні лавандового кольору, що поспішала до мене. Вона була такою красивою, що я замилувався нею. Серце почало по-дурному швидше битися в грудях. І коли Луїза кинулася мені на шию з міцними обіймами, я обійняв її у відповідь, уткнувшись обличчям в шию дівчини. Здається, я полюбив обійми, але лише з нею.