Розділ 31

Луїза

— Думаю, що ми можемо записати хлопчика в чергу, — сказала зарозуміла брюнетка, клацаючи щось на своєму ноутбуці.

— Вибачте? — перепитала я. — Що ви маєте на увазі? Яку чергу?

— У нас багато дітей, яким потрібно допомога, — відповіла вона. Інші жінки за круглим столом закивали своїми головами. — Найближчі благодійні вечори організовані для дітей хворих на онкологію. Сашко в цю групу не підпадає.

Я глянула на Поліну, а вона лише винувато знизала плечима.

— Гаразд, — прошепотіла я, намагаючись не звучати так розчаровано. — А коли можна буде організувати вечір для таких дітей, як Сашко?

Жінка показово поправила окуляри на переніссі. Людмила почала переглядати якісь записи у своєму блокноті. Вона гортала сторінки, а я тим часом знервовано перебирала пальцями під столом.

— Не раніше листопада, — пробурмотіла вона.

— Ви жартуєте? — скрикнула я. — Це ще цілих три місяці! І не факт, що за один благодійний вечір ми зможемо зібрати потрібну суму. Ось! — Я показала на теку з історією хвороби Сашка. — Там є приблизні розрахунки коштів, які знадобляться для повного лікування. Це дуже... Розумієте? Дуже великі гроші. Вони з малозабезпеченої сім'ї, ледве зводять кінці з кінцями. Якщо ми не допоможемо зараз, то потім хлопчику знадобиться пересадка серця. А ви знаєте, як довго потрібно чекати на орган? Це в тому випадку, якщо його серце ще хоч трохи витримає.

— Ми розуміємо, Луїзо, — втрутилася яскрава блондинка з огидною рожевою помадою на губах. — Але ми нічого не можемо вдіяти. У кожного фонду є свої правила. Ми не можемо внести Сашка в список дітей, які потребують допомоги, адже наразі наші благодійні вечори націлені на порятунок онкохворих дітей. Їм теж потрібна допомога.

— Я знаю, — тихо сказала, ледве стримуючи сльози, — але Сашко...

— Спробуйте звернутися до іншого фонду, — перервала мене Людмила. — Я впевнена, що вам вдасться знайти тих людей, які готові будуть вже зараз допомогти хлопчику.

— А моя думка взагалі нікого не цікавить? — невдоволено спитала Поліна. — Це вже не перший рік я підтримую ваш фонд, і завжди мені здавалося, що ваша організація — найкраща у нашій країні. Чому ви зараз змушуєте мене думати по-іншому? Хіба ви не можете додати Сашка до списку дітей, яким збиратимуть гроші на наступному благодійному вечорі?

— Тому що є обмежена кількість тих, кому ми можемо допомогти за один вечір, — відповіла Людмила.

— Добре, але ж ми можемо звернутися до тих, хто постійно дає внески у цей фонд, пояснити їм усю ситуацію, попросити розповсюдити інформацію.

Жінка втомлено видихнула та глянула на нас з Поліною так, наче ми набридли їй.

— Ми не можемо врятувати усіх, — Людмила знизала плечима. — Я розумію ваше бажання допомогти хлопчику, але ми не можемо нічим зарадити.

— Хотілося б вірити, що ви розумієте, але це зовсім не так, — буркнула я.

— Гадаю, нам більше нема, що тут робити, — сказала моя свекруха та підвелася зі свого стільця. — Це було дуже непрофесійно з вашого боку. Так, не в наших силах врятувати усіх, але ми повинні робити все, аби у кожної хворої дитини був шанс на порятунок. Сашкові ви цього шансу, на жаль, не дали.

Я підвелася слідом за нею, схопила теку зі столу та поспішила до виходу з офісу. Мені хотілося якнайшвидше потрапити на свіже повітря. Я так сильно злилася, що мало не задихалася. Ще й ця блузка була такою закритою. Знервовано пальцями розстібнула верхні ґудзики та з полегшенням видихнула, коли опинилася на вулиці. Я підійшла до вільної лавка та втомлено сіла на неї, понуривши голову. Хотілося плакати, але я з останніх сил стримувала себе.

— Світ дуже несправедливий, — почула поруч голос Поліни.

Вона сіла біля мене та легко стиснула мою руку підтримуючи.

— Що я скажу Лілі? — пошепки спитала. — Я пообіцяла їй, що домовлюся з фондом, і у них з'явиться шанс врятувати Сашка. Вона так зраділа, а тепер я мушу сказати їй, що нічого не вийшло. Мені доведеться розчарувати її й Сашка. Вони сподівалися на мене.
Чому ці жінки такі жорстокі? Навіщо їм ця організація, якщо вони відмовляються допомагати?

— Хіба ти не розумієш, для чого їм це все? — Поліна сумно посміхнулася. — Показова благодійність, щоб підтримувати свій статус. Оці всі жінки — це дружини місцевих чиновників та магнатів.

— Таке лицемірство, — сказала я скривившись. — А як ви пов'язані з цим фондом?

— Мене запросила одна з цих жінок. Ми познайомилися на світському вечорі. Вікторія тоді уже стала чемпіонкою та поїхала з Алексом у Європу. Гордій готував нових чемпіонів, а думки Тео повністю були забиті мотоциклами. — Поліна задумано глянула перед собою. — Я хотіла почуватися потрібною. Мені подобалося тут, бо ми справді робили багато хороших речей. Але я більше не можу сюди повернутися, якщо вони так зневажливо поставилися до мого особистого прохання.

— Ви дуже хороша, — сказала я, дивлячись на неї. — Справді. Вашим дітям пощастило з такою мамою.

Поліна глянула в мій бік. Вона тепло усміхнулася мені та обійняла мене однією рукою.

— Тобі теж пощастило, — мовила вона. — Для тебе я тепер також мама.

— Це... Це дуже мило.

Я дозволила собі притулитися до її грудей. Від неї так приємно пахло, і я зробила глибокий вдих. Це дивне рідне тепло змусило мене заспокоїтися, але я все ще почувалася жахливо через те, що підвела Лілю та Сашка.

— Моя мама теж займалася благодійністю, — почала розповідати я. — У неї був свій фонд. Вона допомагала дітям, але це ніколи не було на показ. Вона займалася фондом навіть тоді, коли знала про свою хворобу. Але коли мама померла, то фонд закрився. Татові було не до цього, а дідусь стверджував, що благодійністю повинні займатися жінки. Вони хотіли, щоб Лорена зайнялася цим після того, як вийде заміж...

— Може, ти продовжиш справу своєї матері? — перервала мене Поліна. — Справді, Луїзо! Якщо фонд зареєстрований, то нам не доведеться чекати місяці на зібрання усіх документів, відкриття та різних дурниць. Ми просто поновимо його.

— Я... Я не знаю.

— Це твій шанс, Лу!

— Але ж про цей фонд ніхто не знає. Навіть якщо ми зробимо якийсь благодійний вечір, то я не впевнена, що нам вдасться зібрати велику суму.

Я вагалася та чомусь почала надто сильно хвилюватися, хоча ідея Поліни здалася мені хорошою. Лорена ніколи не хотіла займатися благодійністю, а я хочу і можу.

— Я знаю! Ми організуємо благодійний аукціон. У мене є дорога сукня в одному-єдиному екземплярі. Більше такої нема ні в кого у світі. Знаєш, скільки ми зможемо отримати за неї? І я впевнена, що Гордій також захоче приєднатися. Він знайде щось особливе від себе. У моєї сестри в домі стільки картин, старовинних ваз та унікальних знахідок з розкопок. Ми залюбки допоможемо тобі, Луїзо. Ти не сама, чуєш?

— Дякую, — прошепотіла я, відчуваючи сльози, що потекли по щоках.

— Ей, ти чого? — Поліна міцніше обійняла мене. — Ти продовжиш справу своєї мами та станеш ще кращою за неї, зрозуміла? І ми всі разом допоможемо Сашкові й не лише йому.

Я закивала головою в знак згоди. Тепер лише треба переконати батька, щоб він дозволив мені заново відкрити фонд мами та продовжити її справу. А потім ми організуємо благодійний аукціон та зберемо гроші на лікування Сашка. Я усміхнулася своїм думкам, сильніше притискаючись до Поліни.

Додому я повернулася зі змішаними відчуттями. Наче і раділа, що у мене з'явився шанс відкрити свій фонд, але і боялася водночас. А якщо у мене не вийде? Якщо я не впораюся? Я так сильно сумнівалася у собі та своїх силах.

Коли зайшла до кухні, то одразу помітила Тео, що сидів за столом, тримаючи в руках склянку соку. У нього на колінах сидів Дотті. Я втомлено усміхнулася та почухала песика за вушком, ігноруючи те, що Тео був надто близько до мене.

— Як усе пройшло? — спитав він.

Я глянула на нього та знизала плечима. Повільно випрямилася й з важким видихом сіла на сусідній стілець.

— Вони відмовили мені, — відповіла я.

— Чому? — Тео насупився. — Хіба у такому можна відмовити?

— Як бачиш. Зараз вони більше націлені на допомогу онкохворим дітям. Я розумію їх, адже усі дітки повинні жити, але мені так сильно шкода Сашка.

— Ми ще щось придумаємо, — впевнено сказав Тео. — Я можу віддати свої збереження. У мене є достатньо грошей. І мій батько так само може допомогти.

— Твій тато вкладає в автомобілі, а тобі потрібні гроші для чемпіонату. Ви не можете оплатити все лікування.

— Можемо! І я думаю, що мій батько не дуже збідніє, якщо продасть якийсь раритетний автомобіль зі своєї колекції.

— Але він не повинен це робити, Тео. І я не хочу вимагати у нього цього, просити.

— Що сказала на це мама? — спитав хлопець, уважно дивлячись на мене. — У неї такий вплив на батька, що вона може змусити його продати абсолютно всю колекцію.

— Вона навіть не пропонувала таке, — відповіла я. — Але твоя мама вигадала дещо цікаве. Вона думає, що я могла б продовжити справу своєї мами та поновити її благодійний фонд.

— О-о-о... Це звучить непогано.

— Так, але я боюся, що не впораюся. І, чесно кажучи, не впевнена, що батько дозволить мені очолити фонд.

— Чому?

Тео нахилився ближче до мене, явно зацікавлений у цій розмові.

— Бо цим мала б займатися Лорена, — тихо мовила я, понуривши голову.

— Чому вона? — запитав хлопець.

— Бо старша. Усе багатство нашої сім'ї, увесь бізнес та майже все майно дістанеться їй, — я гірко посміхнулася. — Завжди вона, Тео. Завжди.

— Це неправильно, Лу. Ти теж заслуговуєш отримати щось від своєї сім'ї. І ти обов'язково отримаєш.

Я була здивована тим, з якою впевненістю він говорив ці слова. Мені хотілося вірити, що тато дослухається до мого прохання та віддасть мені фонд.

— Завтра піду до батька та поговорю з ним, — сказала я. — Він повинен зрозуміти мене.

— Я піду з тобою, — заявив Тео.

— Що? — перепитала я, здивовано піднявши обидві брови. — Ти підеш зі мною?

— Піду, — так просто відповів він.

— Ти терпіти не можеш мого батька.

Хлопець закотив очі. Він сперся щокою на свою руку й таким чином нахилився ще ближче до мене. Я напружилася всього на секунду, але одразу ж розслабилася. Останній тиждень ми кожної ночі засинали разом. Тео проходив до мене, лягав поруч та обіймав. Інколи ми цілувалися, але це було вкрай рідко та надто обережно. Моє серце забилося швидше від його пильного погляду.

— Завтра другий етап чемпіонату, — згадала я. — Ти не зможеш піти зі мною. Вечірка і все таке...

— Я піду з тобою, — вперся Тео. — Це не обговорюється.

Я прикусила нижню губу, щоб стримати усмішку. Мені було приємно, що він готовий був відмовитися від своїх звичних розваг після перегонів заради нудного вечора з моїм батьком. Чи може, заради мене? Я не могла думати про це у такому сенсі. Він просто хоче допомогти Сашкові. Це ніяк не пов'язано зі мною.

— А тепер ходімо, — раптом сказав Тео. Він підвівся зі стільця, схопивши мою руку. — У мене є для тебе дещо.

— Що? — здивувалася я.

— Побачиш.

Він потягнув мене на себе, і я опинилася в його обіймах. Вчепившись руками за плечі хлопця, підняла на нього свій погляд. Серце пропустило декілька ударів, коли я дивилася в його красиві темні очі. Він раптом мило скривився, опустивши погляд на мою блузку.

— Мені не подобається те, що на тобі, — сказав хлопець.

— Мені теж, — зізналася я. — Обирала таке, щоб справити належне враження на представниць фонду. Як показала практика, це не дуже допомогло.

— Краще перевдягнися. У цьому тобі не буде зручно.

— Ми кудись їдемо?

— Я візьму Дотті, — Тео вирішив проігнорувати моє запитання. — Ми почекаємо тебе в гаражі.

— Що це за секрети? — підозріло спитала я, примруживши очі. — Знаєш, що я зараз зроблю?

— Що?

Тео зацікавлено схилив голову вбік, очікуючи моєї відповіді. Я розтулила рота, вдаючи, що збираюся сказати щось. Натомість відштовхнула хлопця від себе та побігла до коридору, залишаючи його без відповідей. Почула дзвінкий сміх за спиною й теж не стримала свого. Я забігла до своєї кімнати та першою чергою відчинила дверцята шафи. Мені чомусь хотілося трохи познущатися з Тео, тому я швидко перевдягнулася в рожеві джинсові шорти та вузьку білу футболку з рожевим надписом "Barbie", над яким ще була вибита корона. Я навмисно купила її минулого тижня, коли побачила в одному з магазинів.

Я взула білі кросівки й поспішила до виходу з дому. Не могла припинити усміхатися, коли прямувала до гаража доріжкою з бруківки. Мені було так цікаво, що для мене придумав Тео. Можливо, побачення? Так, це занадто романтично як для нього, але мені хотілося вірити, що він готовий зробити це. Я зазирнула до гаража та помітила силует хлопця біля стелажа, де стояли шоломи. Там само були й ті, що для Дотті. Тео стояв у своїй чорній шкіряній куртці. Вона була схожа на ту, яку колись я не віддала йому. І так, вона досі висіла в моїй шафі поруч з моїми речами.

— Дивись, що у мене є! — сказала я, зупинившись одразу за хлопцем. Він обернувся до мене обличчям, я поклала свої руки собі на груди, акцентуючи на надписі. — Бачиш?

Губи Тео розтягнулися в широкій усмішці. Його погляд зупинився на моїх грудях, і я зауважила, що він, мабуть, несвідомо облизав свої губи. Я насупилася та штовхнула ногою в його литку.

— Ай! — скрикнув він, торкнувшись рукою своєї ноги. — Чого ти б'єшся?

— Бо ти витріщаєшся на мене! — обурилася я.

— Ти сама вказала мені на свої груди, — буркнув він.

— Я показувала тобі надпис! Ось! — почала тикати пальцями. — "Barbie".

— Бачу! — Тео закотив очі. — У тебе трохи дивна реакція на мої витріщання. Ти хіба не хотіла, щоб я робив це?

— Ну... — я розгубилася, опустивши руки вниз. — Я ж начебто не подобаюся тобі. Й ти колись дуже часто говорив, що я огидна тобі.

Вираз його обличчя став серйознішим. Він випрямився та ступив на крок ближче до мене. Я трохи опустила голову, відчуваючи образу за ті всі слова, які він говорив мені увесь цей час.

— Я б не приходив до тебе щоночі, якби ти була огидна мені, — твердо сказав він.

Я знизала плечима та натягнуто усміхнулася, дивлячись йому в очі. Він не відривав свого погляду з мого обличчя. Я чомусь трохи занервувала, тому не вигадала нічого кращого, аніж жартома нагадати йому його ж слова:

— Тобі просто подобається моє ліжко. Коли тобі буде несила прикидатися нормальним і терпіти мене, то ти просто поміняєш наші ліжка та повернешся до своєї кімнати. Я вгадала?

Тео підійшов ще на один крок ближче. Я намагалася триматися впевнено, тому вище підняла свою голову. Він обережно охопив долонями моє обличчя та нахилився так близько до мене. Я затремтіла від цього несподіваного та ніжного дотику.

— Не вгадала, — прошепотів він. Його погляд опустився на мої губи. — Я швидше заберу тебе з собою, аніж буду тягати ліжко.

— А хіба справа не в ньому? — спитала я.

— Справа у тобі, — сказав Тео. Його дихання лоскотало мої губи, а жар тіла хлопця змушував мене палати не менше. — Мені складно навіть собі зізнатися у цьому, але я... Я не можу заснути без тебе, Барбі. І кожної ночі я хочу обіймати твоє тіло, насолоджуватися твоїм солодким запахом, цілувати твої губи.

Я затремтіла та заплющила очі в передчутті. Слова Тео були такими приємними, що мені хотілося вірити в те, що він каже правду.

— Знаєш, як це — цілувати тебе? — тихо спитав він.

— Як? — Боже, невже цей хриплий голос справді був моїм?

— Це як розігнатися на повну швидкість, розбитися, але в кінцевому результаті вижити. І я розбиваюся, Лу. Кожного разу, коли торкаюся тебе.

— Як зараз?

— Як зараз...

І він так сильно поцілував мене, що я мало не впала. Міцно вчепилася руками за його плечі, з диким бажанням відповідаючи йому на поцілунок. Здається, ми точно розіб'ємо вдвох. Але чи виживемо?