Розділ 25

Луїза

— Вибачте, пані, але ви не можете пройти до парку команд з цим! — Охоронець невдоволено стиснув губи, дивлячись на Дотті.

— Цим? — перепитала я. — Це песик! До того ж, улюблений собака мого чоловіка, який, до речі, стане чемпіоном з мотогонок у цьому сезоні. Тео Ємчук. Знаєте такого?

— Ще раз повторюю, — чоловік втомлено зітхнув. — З тваринами заборонено.

— Але чому?! — обурилася я.

— Бо вони можуть нашкодити. Для відвідувачів з собаками є місця на дальніх трибунах.

— Це жарт такий? — Я махнула рукою в сторону траси. — Там мій чоловік. Я повинна підтримати його та побажати йому удачі. І Дотті теж.

— Гадаю, що ви з Дотті зможете знайти вільне місце на трибунах. Якщо у вас є квиток.

— Ось! — гаркнула я, махаючи перед ним бейджиком. — Кажу ж, що дружина учасника перегонів! У мене місце поряд з його командою.

— Тільки якщо залишите собаку тут.

Я шоковано розтулила рота від такого нахабства. Цей амбал роздратовано відвів погляд, а за мною вже зібралася черга з невдолених людей. Ні-ні! Я не залишу Дотті тут і нікуди без нього не піду. Вперто продовжила стояти, витримуючи суворий погляд охоронця.

— Зараз зателефоную до свого чоловіка, — сказала я та почала ритися у своїй сумочці в пошуках телефона. — Він розбереться з вами. Повірте мені, йому не сподобається, що ви його улюбленого песика назвали "цим".

Я витягнула телефон і швидко набрала номер Тео. Гордо здійняла голову, попри тихі смішки за моєю спиною. Я чекала, чекала, чекала. Нестерпні гудки починали дратувати. Зрештою мені довелося відкласти телефон від вуха, адже Тео не відповів на мій дзвінок. Я міцніше притиснула Дотті до своїх грудей, намагаючись за секунди вирішити, що робити далі. Може, зателефонувати до свого батька? Чи краще до тата Тео? Його тут ліпше знають.

— Нічого, — буркнула я, коли помітила на обличчі охоронця легку посмішку. — У мене тут ще є декілька важливих контактів, тому...

— Якісь проблеми? — почувся знайомий голос.

Я здивувалася, коли побачила Марка за спиною охоронця. Він був у своєму вогнестійкому костюмі зеленого кольору. Здається, він впізнав мене, тож я широко усміхнулася йому.

— Нема проблем, — відповів охоронець. — Пані хоче, щоб її впустили з собакою. Це заборонено.

— Але ж я неодноразово бачив тварин на трасі, — буркнув Марко насупившись.

— Перед заїздом не можна. Тварини можуть пошкодити деталі в мотоциклах, або травмувати себе чи когось.

— Подивись на цього пса. Хіба він може зробити щось погане?

— Не може, — швидко сказала я, притуливши песика до своєї щоки. — Дотті дуже милий та чемний.

— Так, впусти вже її нарешті та не затримуй чергу, — Марко раптом простягнув мені свою руку.

Мої очі стали вдвічі більшими, а я ледь стримала усмішку. Без жодних вагань я вчепилася за долоню хлопця.
Охоронець аж зблід і розгублено подивився на Марка.

— Але ж ми не можемо, — почав він щось бурмотіти.

— Під мою відповідальність, — перервав Марко. Він подивився на чоловіка таким крижаним поглядом, що аж мені стало холодно. — Не забувай, що мій батько один з організаторів перегонів.

— Звісно, — охоронець кивнув головою. — Проходьте.

Чоловік відійшов, дозволяючи мені пройти повз нього. Я зміряла його переможним поглядом та з гордо піднятою головою попрямувала в сторону парку команд. Марко все ще тримав мою руку. Це було дивно, тому я прочистила горло та забрала свою долоню.

— Дякую, — сказала я, глянувши на хлопця. — Ти дуже допоміг нам. Я і Дотті тобі так вдячні.

— Милий песик, — Марко потягнувся рукою до Дотті, але той раптом загарчав, показуючи зуби.

— Ти чого? — здивувалася я. — Марко нам допоміг. Він хороший, Дотті.

— Схоже, песик не такий милий, як мені здавалося, — сказав хлопець усміхнувшись. — Або ж він просто ревнує тебе.

Я засміялася від його слів. Марко більше не намагався налагодити контакт з Дотті, але песик продовжував показувати свої зуби.

— Він мене любить. І йому страшенно подобається зніматися в моєму блозі. Він завжди сидить на дивані та дивиться, як я фарбуюся. Якщо чесно, за цей тиждень встигла дуже сильно звикнути до нього. Аж злякалася, коли охоронець сказав, що не впустить мене з ним. Я б його ніколи не залишила.

Я сильніше обійняла Дотті, а той легко лизнув мою шию. Я не стримала свого сміху та трохи зморщила ніс. Глянувши на Марка, помітила, що він якось надто дивно дивиться на мене.

— Я справді вдячна тобі, — чесно сказала. — У тебе ж не буде через нас проблем?

— Сподіваюся, що ні. — Марко знизав плечима. — Техніка безпеки — це найжорсткіше, що може бути в перегонах. Для тварин тут не зовсім безпечно.

— Розумію, — прошепотіла я та закивала головою. — Коли розпочнуться перегони, то я піду на ту частину трибуни, де буде безпечно і для Дотті, і для мотоциклів, які можуть постраждати від його гострих зубків. Ось тільки Тео побажаємо удачі...

— Точно! — перервав мене хлопець. — Завжди забуваю, що ти заміжня.

Я не знала, як реагувати на це, тому просто зніяковіло усміхнулася. Ми вийшли на трасу та попрямували вздовж вбудованих гаражів, біля яких стояли мотоцикли та метушилися члени команд. Я одразу ж помітила Тео, що стояв біля свого батька та уважно слухав його. Мабуть, якісь важливі настанови перед заїздом. Він раптом підняв погляд і глянув на мене. Тео насупився, коли його очі бігали від мене до Марка.

— Луїзо, мені шкода, що ми не можемо поспілкуватися ближче, — заговорив хлопець. — Буду відвертим, ти ще тоді зацікавила мене.

Я зупинилася та здивовано глянула на Марка. Він підійшов трохи ближче до мене. Сонце світило йому просто в очі, тому він примружив їх. Вони в нього були такого насиченого блакитного кольору, наче літнє море.

— Марку... — почала я та важко видихнула. — Ти хороший хлопець, і я впевнена, що ми можемо стати друзями.

— Так! Я це і мав на увазі.

— Тоді добре. Ми можемо спілкуватися в соцмережах.

— Можемо, — погодився він і подарував мені свою ідеальну усмішку. — Я підписаний на твій блог. Мені подобається дивитися на тебе.

— Дякую, — прошепотіла я, після чого засоромлено заправила переднє пасмо свого волосся собі за вушко. — Мені приємно, що тобі подобається.

— Я навіть сповіщення на твої нові відео ввімкнув. Не пропускаю жодного.

Я мило засміялася, бо мені рідко казали щось приємне про мій блог. Зазвичай усім було байдуже. Батько не вважав це чимось серйозним. Сестра так само постійно повторювала, що я займаюся непотрібною мені дурнею. І Тео... Йому взагалі не було до мене ніякого діла. Він точно не дивився моїх відео. Мене ніколи ніхто не підтримував. Я була самотньою, коли розпочинала, і зараз... Зараз я теж самотня, але слова Марка допомогли мені впевнитися, що я роблю це недаремно.

Раптом хтось легко обійняв мене за талію. Я здригнулася від несподіванки та підняла погляд на Тео. Він нахилився до мене, торкнувшись губами моєї щоки. Серце схвильовано забилося швидше. Він ніколи не цілував мене в щоку на людях. Він взагалі ніколи не робив цього раніше!

— Нарешті ти прийшла, — сказав хлопець, глянувши мені в очі. — Я вже зачекався.

Я насупилася, бо його усмішка здалася мені нещирою, натягнутою. Він чекав на мене? Явна брехня. Марко прочистив горло, відриваючи нас від споглядань одне на одного. Я згадала про присутність іншого хлопця.

— Марко, — Тео схилив голову вбік у знак вітання. — Тобі хіба не треба перевірити останні приготування до заїзду?

Вони деякий час кидали одне на одного напружені погляди. Врешті-решт, Марко усміхнувся та знову глянув на мене.

— Так, я вже піду. Був радий бачити, Луїзо.

— Ще раз дякую за допомогу, — мовила я. — І... Удачі в сьогоднішньому заїзді, Марку!

Я широко усміхнулася, дивлячись, як віддалялася його спина. Коли він зник у своєму гаражі, моя усмішка впала. Я уважно глянула на Тео, який все ще надто близько стояв до мене. Його темний погляд став сердитим, а густі брови зійшлися. Він явно був чимось незадоволений. Мабуть, мною, як і завжди. Я вже втомилася від того, який він похмурий постійно.

— Ти це серйозно? — спитав Тео, звузивши очі.

— Що? — перепитала я.

— Ти побажала йому удачі!

Я закотила очі та важко видихнула. Така реакція Тео здалася мені дуже дивною.

— Він допоміг мені, тож це просто був прояв подяки та ввічливості.

— Могли обійтися і без цього, — огризнувся хлопець. — Чи ти його підтримуєш, Луїзо?

— А тебе це чому хвилює? — фиркнула я. — Якби ти відповідав на мої дзвінки, то мені б не довелося приймати допомогу від Марка. Він хороший хлопець, Тео.

— Ти не знаєш його.

— Тебе я теж не знаю. І перестань корчити з себе палкого ревнивця, бо це зовсім на тебе не схоже.

— Я не ревную! — буркнув Тео, сердито дивлячись на мене.

— Ревнуєш, — впевнено сказала я.

— Не вигадуй, Барбі.

— Чому тоді злишся?

Я зацікавлено глянула на Тео. Він міцно стискав свої щелепи. Точно дратувався.

— Чому злишся? — хлопець покривився мені. — Бо тобі, бляха, не треба з ним зв'язуватися.

— Через те, що я подобаюся йому? — спитала, високо здійнявши голову. — Так, він зізнався мені в цьому. Знаєш, я все ще думаю про те, щоб саме його обрати своїм коханцем. Враховуючи, що ти терпіти не можеш ні його, ні мене, то це буде просто неймовірно. Як гадаєш, Те-е-е-о?

— Гадаю, що тобі не варто злити мене перед заїздом! — гаркнув він і тикнув на мене пальцем. — Я і так уже на межі, Луїзо.

Я вкотре зітхнула. Палець хлопця завис у повітрі, й у цей момент Дотті раптом схопив його зубами. Це було легко, але все ж змусило Тео здригнутися. Він здивувався, глянувши на песика. Я не стримала свого голосного сміху.

— Ти мій маленький захисник, — прошепотіла я, торкнувшись губами голови Дотті.

— Ти взяла його з собою? — здивувався хлопець. — І так, Дотті, відпусти нарешті мій палець.

Він що, навіть не помітив раніше свого песика? Невже справді аж так сильно ревнував? Ці думки чомусь змусили мене усміхнутися. Але я швидко сховала усмішку та зробила максимально серйозний вираз обличчя.

— Ти не попередив, що на перегони не можна приходити з тваринами, — обурилася я. — Це був такий твій спосіб позбутися мене, щоб  не бачити тут?

Я очікувала, що він підтвердить мої слова, або скаже якусь чергову неприємну річ. Але він натомість втомлено видихнув, стиснувши мою руку.

— Вибач, — тихо сказав хлопець. — З голови вилетіло. У день заїзду ми зазвичай залишали його в бабусі або тітки Аріни. Я зовсім забув про це.

— Нічого. Все одно Марко допоміг мені пройти сюди. А взагалі я піду на ту трибуну, де можна з тваринами.

— Це майже останні ряди. Там погана видимість.

— І що? — я знизала плечима. — Не хочу, щоб через Дотті в нас були проблеми.

Тео декілька секунд уважно дивився на мене. Він коротко кивнув головою, погоджуючись зі мною.

— Залишилося двадцять хвилин до початку. Я проведу тебе.

— Гаразд.

Він відпустив мою руку, і ми пліч-о-пліч попрямували в сторону трибун. Дотті був напрочуд слухняним, хоча у мене уже руки втомилися тримати його.

— Узагалі я хотіла побажати тобі удачі.

— Але побажала її Марку, — буркнув Тео. — Сумніваюся, що вона йому допоможе.

— Якщо тобі стане легше від цієї інформації, то Дотті мало не вкусив його.

— Він мало не вкусив мене, Луїзо! Що ти з ним зробила?

Тео намагався говорити роздратовано, але я помітила на його вустах легку усмішку.

— Він просто захистив мене, — прошепотіла я. — Від тих, хто постійно ображає.

Хлопець змовчав. Я краєм ока глянула на нього, намагаючись прочитати його емоції. Зізнаюся, що це було неможливо. Ми зупинилися біля входу на трибуну.

— Ну що ж, ми з Дотті вболіваємо за тебе, — сказала я з легкою усмішкою. — І, ем... Ну, поцілунок на удачу.

Я поклала свою вільну руку на плече Тео, піднялася навшпиньки та на декілька секунд притиснулася до його губ своїми. Це було дуже коротко та ледь відчутно, але на більше я не могла наважитися. І Тео, здається, не хотів цього більшого.

— Побачимося після заїзду, — мовив він, коли я відсторонилася. Хлопець потягнувся до Дотті та почухав песика за вушком. — Я тобі ще колись згадаю за свій палець, Дотті. Маленький зрадник.

Я не стримала свого сміху, і Тео так само широко усміхнувся. Навіть дивно було бачити його таким спокійним. Він відійшов від нас та впевнено попрямував назад до траси. Я ж піднялася на трибуну, яка була майже повністю забита людьми. Декілька вільних місць було лише на останньому ряді. Я розчаровано зітхнула, коли зрозуміла, що тут справді була погана видимість.

— І що думаєш, Дотті? — спитала я, нахилившись до його вушка. — Тео сьогодні переможе?

Песик гавкнув на підтвердження моїх слів. Принаймні ми обоє вірили в нього.

— Молодець! — продовжила я. — Ти так захистив мене сьогодні від Тео. Я вражена до глибини душі. І що це таке було з Марком? Він не сподобався тобі? — Дотті знову гавкнув. — Але ж він допоміг нам...

— Довго ти ще будеш розмовляти зі своїм псом? — поруч зі мною почувся голос якогось хлопчика. — Скоро перегони розпочнуться.

Я розгублено подивилася на нього. Він розглядав мене своїми зеленими очима. На вигляд йому було не більше восьми.

— Сашку! — обурено сказала якась брюнетка. Вона винувато усміхнулася мені. — Вибачте. Він інколи надто багато дозволяє собі.

— Тут нічого не видно, — розчаровано мовив хлопчик. Він прикусив губу так, наче хотів розплакатися. — Ти обіцяла, що я побачу перегони.

— Знаю, — прошепотіла йому на вухо дівчина. — Але це єдині місця, на які у мене вистачило грошей Ти ж розумний та усе розумієш. Як тільки вилікуємо тебе, то я обов'язково куплю тобі квиток у першому ряді. Обов'язково, чуєш?

Я спостерігала за ними, і мені чомусь так сумно стало. Що з хлопчиком? Він насуплено глянув у мою сторону. Я помітила на його кепці надпис з номером "03".

— Гадаю, що ми обоє вболіваємо за одного мотогонщика, — сказала я, показавши пальцем на свою футболку. — Бачиш, я теж за третій номер. Тобі подобається Тео Ємчук?

Хлопчик трохи розслабився, але все ще не був надто відкритим зі мною.

— Він обожнює його ще з минулого чемпіонату, — заговорила дівчина. — Мріє отримати автограф від нього та його батька.

— Хочеш, я познайомлю тебе з ним після заїзду? — запропонувала я. — Я відведу тебе до парку команд, де ти зможеш попросити автограф, познайомитися з Тео та іншими гонщиками, а також подивишся на мотоцикли. Хочеш?

Зелені очі хлопчика стали майже вдвічі більшими. Він здивовано відкрив рота та гучно вдихнув, наче не міг повірити, що я говорю правду.

— Хочу! — радісно скрикнув він.

— Тоді домовилися, — я усміхнулася і простягнула йому свою руку. — До речі, Луїза — дружина Тео.