Розділ 24

Луїза

Я вже втомилася сидіти на столі та спостерігати за Тео. Взагалі я очікувала, що він запропонує сходити кудись разом, але мотоцикл для нього був значно важливішим. У нас навіть побачення жодного разу не було. Одразу весілля. Якось це не дуже правильно. Щоб хоч якось розвеселити себе, я переглядала стрічку Інстаграм. Та це не зовсім допомогло, адже я мало не помирала від нудьги.

На вулиці вже встигло стемніти. Я гучно видихнула, щоб нагадати Тео про свою присутність. Він, схоже, проігнорував мене. Я зістрибнула зі столу та скривилася. Ноги добряче затерпли від незручного положення.

— Ти ще довго плануєш тут бути? — спитала я.

Тео глянув на свій ручний годинник, насупивши густі темні брови.

— Я навіть не помітив, що це вже так пізно. Час уже їхати.

Я легко усміхнулася та зчепила руки перед собою в очікуванні. Хлопець випрямився. Він підняв руку та втомлено потер свою шию.

— Мені ще додому потрібно, — Тео зітхнув.

— Добре, — сказала я. — Заодно і Дотті заберемо.

— Дотті? — перепитав хлопець, глянувши на мене.

— Ем, так. Це вже давно треба було зробити. Хіба ні? Дивно, що твій песик не живе з тобою.

— За ним треба доглядати та вигулювати. До того ж Дотті дуже сильно любить увагу. В будинку батьків завжди хтось є, тому я ніколи не боявся залишити його, а зараз... Ну, ми лише вдвох, і я постійно їжджу на автодром.

— Але ж я вдома. Я можу піклуватися про Дотті та доглядати за ним.

— Не знаю, — пробурмотів Тео.

— Я б хотіла цього дуже, — тихо прошепотіла я. — Але це твій собака, тому...

Я знизила плечима та понурила голову, намагаючись не виказати свого засмучення. Мені справді дуже хотілося, щоб Дотті жив з нами. Я так сильно хотіла почуватися потрібною комусь.

— Добре, — зрештою погодився Тео. — Заберемо Дотті до нас.

Я не стрималася та широко усміхнулася. Принаймні у мене тепер буде хороший вірний друг, адже мій чоловік не зовсім приязний зі мною.

Я вже уявила, як кожного дня вигулюватиму Дотті. Можливо, він навіть не буде проти зніматися зі мною в моєму блозі. Тео почав витирати ганчіркою свої руки. Я потягнулася до сумочки, яку залишила на столі. Мовчки закинула її на плече та дещо схвильовано поправила на собі спідницю. Після цього провела рукою по своєму волоссі.

— Де твій мотоцикл? — поцікавилася я.

— Залишив на стоянці біля будиночка, — відповів Тео.

Він пройшов повз мене та попрямував вглиб гаража. Я стояла на місці в очікуванні хлопця. Згодом він повернувся з шоломом у руках.

— Можемо йти, — сказав він, кивнувши в бік виходу.

Я поспішила туди. Коли опинилася на вулиці, то легко затремтіла від холоду. Я спостерігала за Тео, як він замикав двері гаража. Ця чорна футболка так вдало підкреслювала його м'язи, що мені дихати стало важче. Я б хотіла доторкнутися до нього. Чесно кажучи, я ні на що не сподівалася після вчорашнього поцілунку. Байдужість Тео була цілком очікуваною, але його ненависть до мене, здається, ослабла. Може, він нарешті щось відчув?

— Агов! — Тео клацнув пальцями перед моїми очима. Я здригнулася та зосередилася на його обличчі. — Ти задумалася, Барбі. Нам треба поспішити, бо мама не зрадіє нашій пізній появі.

— Так, звісно.

Я ледь усміхнулася. Раптом відчула, як долоня Тео схопила мою. Очі розширилися від здивування, і я шоковано опустила погляд на наші з'єднані руки. Хлопець потягнув мене в сторону будиночка. Я слухняно йшла поруч, дивуючись відчуттям тепла його руки. Тео не був тактильним. Інколи мені здавалося, що він взагалі уникає будь-яких дотиків. Зараз же він сам захотів взяти мене за руку, повести до свого мотоцикла. Можливо, для нього це зовсім нічого не означає, але для мене... Це наче один маленький крок до того справжнього, що повинно бути між нами. Я відчувала, що воно близько. Він обов'язково закохається в мене. Інакше не може бути. Я ще ширше усміхнулася своїм думкам і трохи сором'язливо понурила голову. Моя рука міцніше стиснула його долоню, ніби переконуючи мене, що це відбувається насправді.

Коли ми зупинилися біля мотоцикла, то Тео уважно подивився на мене. У яскравому місячному світлі я помітила над його бровою якийсь чорний слід. Моя рука потягнулася вверх. Хлопець помітно напружився та застиг на місці. Темні очі блукали моїм обличчям. Я встала навшпиньки й торкнулася своїми пальцями його чола. Хотілося проігнорувати ті відчуття, що з'явилися всередині від пильного погляду Тео.

— Ти забруднився, — тихо пояснила я. — Тепер уже все добре.

Він нічого не сказав, але все ще продовжував дивитися на мене так дивно. Я зніяковіла та опустилася на стопи. Тео відпустив мою руку, і мені вмить стало холодно без неї.

— Допоможу тобі надіти шолом, — сказав він.

Я кивнула головою, дозволяючи йому зробити це. Здавалося б, у шоломі не зовсім комфортно, але мені навпаки подобалося. Я тремтіла в передчутті нашої поїздки. Минулого разу, коли Тео відвіз мене додому на своєму мотоциклі, я була дуже вражена. Мені страшенно хотілося знову відчути те відчуття легкості, що і тоді. Я спостерігала за тим, як легко та вправно він надів свій шолом і застрибнув на мотоцикл.

Я підійшла до нього та, поклавши руку на його плече, перекинула одну ногу через байк. Потрібно було трохи часу, щоб я зручно сіла позаду Тео. І знову те дурне хвилювання через те, що мені доведеться обійняти його. Руки затремтіли, але я потягнулася до хлопця, притискаючись до його спини. Мотоцикл під нами загудів, а мої ноги затремтіли ще сильніше. Я міцно вчепилася за Тео, коли ми почали від'їжджати.

Їхав він швидко, минаючи трасою автомобілі. У світлі ліхтарів темної ночі відчуття адреналіну збільшувалося майже вдвічі. Мені хотілося зняти шолом, розкинути руки та заплющити очі, дозволяючи вітру бити в моє обличчя. Впевнена ці емоції не можливо було б порівняти з жодними іншими. Але водночас я боялася, тому так сильно обіймала Тео, насолоджуючись відчуттям його теплої спини поруч зі мною. На одному з різких поворотів я не стрималася та запищала, міцно зажмуривши очі. Серце почало так сильно битися від хвилювання, що мало не вистрибнуло з грудей. Коли розплющила очі, помітила, що мотоцикл уже заїхав у ворота будинку батьків Тео. Ми одразу ж заїхали на невелику стоянку під їхнім домом.

Мотоцикл зупинився, двигун заглухнув, але мої ноги та моє тіло досі тремтіло.

— Ми вже приїхали, — сказав Тео, натякаючи, щоб я перестала його обіймати.

Я забрала свої руки та потягнулася ними до шолома. І знову мені не вдавалося розстібнути ремінці. Тео впорався з цим надто швидко. Він повісив свій шолом на ручку мотоцикла та підійшов до мене. Мовчки, як і завжди, хлопець потягнувся до моєї шиї. Я підняла голову вверх, даючи йому кращий доступ до застібок. Він з легкістю розстібнув мій шолом та зняв його з мене. Я глибоко вдихнула, насолоджуючись ковтком свіжого прохолодного повітря. Відчула, як рука Тео опустилася на мою талію. Я напружилася, але це було всього лише на мить. Він просто зняв мене зі свого мотоцикла та відступив якнайдалі. Я поправила свою спідницю та поспішила за ним в сторону дверей, що вели на перший поверх.

— А що там? — спитала я, тикнувши пальцем на великі металеві двері.

— Татова колекція автомобілів, — відповів Тео.

— Ох, справді? І багато там автомобілів?

— З кожним роком більшає, — пробурмотів він.

— А як щодо мотоциклів? Твій тато не колекціонує їх?

— Ні. Він не зацікавлений у мотоциклах.

— А ти? — спитала я. — Ти ж можеш теж зробити свою колекцію. Що ви з Вадимом робите з тими старими автомобілями, які ремонтуєте?

— Продаємо, — просто відповів Тео. — Зазвичай на аукціонах. Такі старі мотоцикли дуже цінуються, і на них можна багато заробити.

— Ого! — здивувалася я. — Виходить, що це... Це твоя робота?

— А ти думала, що я живу коштом свого батька й тих грошей, які платить мені твій татусь за участь в чемпіонаті? — Тео глянув на мене. — Я хочу стати самостійним і повільно, але впевнено йду до цього.

Я усміхнулася йому. Мені подобалося, що його цілі не обмежувалися лише чемпіонатом.

— Ти молодець, — сказала я.

— Ні, — заперечив він і скривився. — Я нічого хорошого не роблю.

Я закотила очі та видихнула:

— Я теж.

— Ти маєш свій блог, Луїзо. Тебе люблять твої прихильники.

— Не зовсім. Ти навіть не уявляєш, скільки хейту на мене ллється. Я люблю свій блог, але інколи мені здається, що я не зовсім корисна людям.

— Про що ти мрієш? — раптом спитав Тео.

Йому справді цікаво? Я уважно подивилася на нього. У профіль він був таким красивим з цими виразними рисами обличчя, що я мало не впала на останній сходинці. Добре, що хлопець встиг спіймати мене за руку. Я зніяковіло усміхнулася йому та відсторонилася.

— Ем... Я б хотіла створити свій бренд косметики, — чесно зізналася. — Такий, щоб не тестувався на тваринах і був максимально екологічний.

— Цікаво, — пробурмотів хлопець, хоча мені здалося, що його така відповідь не зовсім вразила.

— Я хочу бути потрібною людям, — сказала насупившись. — І щоб це нікому не шкодило.

— Я зрозумів, — він відчинив переді мною двері. — Хочеш, щоб усі тебе любили та говорили, яка ти хороша і добренька. Це у твоєму стилі, Барбі.

— Не називай мене так, — прошипіла я. — Мене це бісить.

— Перестань носити рожевий, і тоді я, можливо, перестану тебе так називати.

Я роздратовано видихнула і закотила очі. Тео зовсім не розуміє мене і не вірить у мої щирі наміри. Чому він думає, що усі мої хороші плани — це брехня для того, щоб підтримувати образ милої Луїзи де Квінсі?

— Дотті! — скрикнула я, коли побачила песика на сходах, що вели на другий поверх. — Ходи до мене!

Я присіла та широко усміхнулася, коли він кинувся в мій бік. Дотті вистрибнув на мене, поклавши свої лапи на мої плечі. Я засміялася, обіймаючи його. Блискуча чорна шерсть була такою приємною на дотик. Трохи зморщила ніс, коли песик почав облизувати моє обличчя.

— Ти сумував за мною? — спитала я, провівши рукою по його шерсті. — Бо я дуже сильно сумувала. Ти такий гарненький, Дотті. Не можу намилуватися тобою.

Я легенько стукнула пальцем по його носику. Коли помітила маму Тео, то підвелася, все ще тримаючи Дотті на руках.

— О, ви так пізно, — здивувалася вона.

— Я лише деякі речі хотів забрати, — пояснив Тео. — Ми зараз поїдемо.

— Можете не поспішати, — Поліна усміхнулася, глянувши на мене. — Здається, Дотті полюбив Луїзу більше, аніж нас усіх. Боюся, що Тео почне ревнувати.

Я засміялася, притискаючи песика до своїх грудей. Він таким поглядом дивився на мене, наче справді любив. І я вже встигла дуже сильно полюбити Дотті.

— Ми заберемо його до нас, — сказала я. — Мені потрібен помічник для блогу, і Дотті чудово підходить для цього. Випробую на його кігтиках свій новий лак рожевого кольору.

— Ніяких знущань з мого песика! — обурився Тео. Він забрав Дотті з моїх рук та пригорнув його у свої обійми.

— Та це був жарт, — я закотила очі. — Не збираюся я малювати йому кігті. Хіба якщо він сам захоче.

— Зробиш це тоді, коли Тео не буде вдома, — прошепотіла до мене Поліна.

Ми обоє засміялися під невдоволений погляд Тео. Я легко штовхнула його в плече, натякаючи, що це був жарт. Він закотив очі, після чого поспішив на другий поверх у свою кімнату. Я побігла за ним, бо ніколи ще раніше не була в його кімнаті. Коли ввійшла, то помітила, що Тео складав якісь речі в рюкзак. Шафа була відкритою, тож я побачила окрему поличку з маленькими комбінезончиками, жилетами, курточками та навіть кофтинами.

— Що це? — здивувалася я, перебираючи вішаками. — Це одяг для Дотті? Чекай, це... Це дощовик для пса?

Я витріщилася на маленький жовтий дощовик з капюшоном. Усмішка на моєму обличчі стала ще ширшою. Це було так мило. На полиці вище помітила маленькі шоломи. Я потягнулася вверх, піднявшись навшпиньки, і схопила шолом яскравого салатового кольору з синіми смужками.

— Моя мама дуже любить шопінг, — пробурмотів Тео. — Від цього страждає навіть Дотті.

— Але це так мило. Можна я вдягну його?

— Зараз літо, Луїзо. Йому не потрібен одяг.

— Але ж на вулиці прохолодно! Я дуже сильно змерзла, коли ми їхали сюди. Дотті теж буде холодно. Ну, будь ласка, Тео. Я хочу його вдягнути.

Він вкотре за сьогоднішній вечір закотив очі. Тео нічого не сказав, і я сприйняла це як дозвіл. Серед усіх речей Дотті знайшла маленьке худі зеленого кольору, яке чудово підійде до шолома.

— Ти будеш такий стильний, — просюсюкала я, вдягаючи песика. — Найкрасивіший собачка у всьому світі. Такий маленький, гарненький...

— Господи, — Тео зітхнув за моєю спиною. — Я боюся його залишати з тобою. Ти його розпестиш.

Я тихо засміялася, роздивляючись Дотті в цій кофтині. Він покружляв на ліжку, висунувши язика, наче модель на подіумі. Це змусило мене ще сильніше засміятися. Раптом відчула, що щось тепле лягло на мої плечі. Тео сьогодні не був багатослівним, але я і без його пояснень зрозуміла, що він запам'ятав мої слова про те, що я змерзла дорогою сюди. Швидко всунула руки в рукави спортивної кофти хлопця та застібнула спереду блискавку. Тепер мені було аж занадто тепло, навіть жарко.

— Знаєш, — почала я, коли ми йшли до гаража, — думаю, що Дотті бракує рожевого шолома. Такого яскравого з чорним. Я думаю, що це буде дуже круто.

— У Дотті достатньо шоломів. Йому не потрібен ще й рожевий.

— А коли в нього день народження?

— Не знаю.

Тео знизав плечима, а я здивовано подивилася на нього.

— Тобто не знаєш? Це ж твій пес!

— Ми взяли його з притулку. Йому тоді був лише місяць. Я не знаю точної дати, коли він народився. Але ми взяли його у серпні на мій день народження. Це був подарунок від мами.

— Виходить, що Дотті з липня. Мені треба купити йому подарунок, — сказала я, потягнувшись до Дотті, що зручно сидів у мене на руках. — Завтра підемо разом на шопінг.

Тео важко зітхнув, але знову ж таки змовчав. Коли ми зупинилися біля мотоцикла, я посадила Дотті на сідло мотоцикла.

— Я хочу подивитися на це.

— На що? — Тео насупився.

— Як ти катаєш його. Впевнена, що це дуже мило. Можна я надіну йому шолом?

— Якщо зможеш через свої довгі нігті.

— З ними комфортніше, ніж тобі може здаватися. Ось! — Я взяла маленький шолом у руки та обережно наділа його на песика. Дотті з легкістю всунув у нього свою голову, наче робив це кожного дня. — Тобі так личить, Дотті. Зелений, безперечно, твій колір.

Я застібнула застібку на шоломі та вкотре за сьогодні засміялася. Цей песик був таким милим.

— Ходи сюди, Луїзо! — Тео махнув мені лівою рукою, тримаючи в іншій шолом.

Я слухняно підійшла до нього, дозволяючи йому надіти мені на голову шолом. Тео зосереджено поправляв застібки, а я дивилася на нього крізь піднятий візор.

— А сказати, що мені личить? — нагадала я.

— Вибач? — Тео підняв одну брову, глянувши мені в очі.

— Як я говорила з Дотті. Тобі теж інколи треба проявляти свою любов.

— Я не вмію сюсюкатися, як це робиш ти, Барбі!

Він опустив скло на моєму шоломі, даючи знак, що розмова закінчена.

— Щоб продовжувати називати мене «Барбі» ти, як мінімум, повинен купити мені рожевий шолом! — голосно сказала я.

— А ще рожевий мотоцикл і костюм, — додав Тео. — І ми з тобою перетворимо наш дім на рожевий світ ілюзій.

— Чому зразу ілюзій? Рожевий — це колір любові, романтики, ніжності.

Тео похитав головою, але я помітила легку усмішку на його вустах. Хлопець надів рюкзак-переноску на свої груди та запхав туди Дотті. Мені стало так смішно, бо цей песик на його широких грудях був таким маленьким. Я схопила пальцями його лапку та тихо сказала йому, який він чарівний. Тео знову щось пробурмотів, але я не чула через те, що ми обоє були в шоломах. Точніше — троє. Я, Тео і Дотті. Така маленька, але особлива сім'я.