Розділ 16

Тео

Луїза так міцно обіймала мене, наче боялася, що випадково відпустить. Її руки впиралися в мій живіт, а ноги сильно стискали мої стегна. Моментами це відчувалося занадто, і мене дратувати ті картинки, що якогось біса з'являлися в моїй голові. Я набрав ще більше швидкості. Це завжди допомагало мені освіжити свої думки, але цього разу щось пішло не так. Рівно з того моменту, коли я побачив усміхнену Луїзу з Дотті на руках. Він був вибагливим песиком, і зазвичай гавкав на чужих людей. Чому цього не сталося з Луїзою? І чому він так спокійно тулився до неї? До того ж я ще ніколи не бачив її такою щасливою, як у той момент. Вона навіть здалася мені милою. Я міцніше стиснув ручки мотоцикла, бо починав злитися сам на себе. Це ж Луїза! Вона, бляха, підставила мене, як останнє стерво, і я не повинен шукати в ній щось хороше. А Дотті... Він просто помилився щодо неї, як і усі вони. Я розігнався ще більше, минаючи автомобілі, світлофори та пішохідні переходи. Я не міг дочекатися, коли стемніє й дороги стануть чистими. У мене не було в планах підвозити свою наречену додому, але я не міг заперечити мамі. І чого Луїза відмовлялася сідати на мій мотоцикл? Ще недавно вона просила мене про це, а сьогодні вперто пручалася. Я нічого не розумів, чорт забирай!

Дівчина запищала, коли я занадто різко повернув на повороті так, що нас мало не занесло. Але одразу ж після її крику почувся тихий сміх. Захотілося вдарити себе, коли я так само усміхнувся. Щось відбувалося у моєму замкненому на колодку серці, і це мені дуже не подобалося. Я звернув в бік житлового району, в якому стояв особняк де Квінсі. Помітити його було нескладно, адже він височів між усіма іншими будинками. Я зупинився неподалік від воріт. Луїза продовжувала міцно обіймати мене, а її ноги тремтіли навіть тоді, коли я заглушив двигун. Я зняв шолом, щоб перехопити подих. Луїза навіть не поворухнулася. Її колінка впиралися до моїх стегон, і на мить я чомусь задивився на них. Ще й ця коротка спідничка так підтягнулася. Я швидко відвів погляд, прочистив горло та сказав:

— Ми вже приїхали.

Дівчина нарешті забрала свої руки з мого живота. Я глибоко вдихнув повітря, адже мені його, здається, бракувало. Луїза випрямилася позаду мене. Вона мало не впала, коли намагалася злізти з мого мотоцикла, тому мені довелося схопити її за руку. Я допоміг їй опуститися на ноги. Вона пальцями почала шукати застібку на шоломі, але їй це погано вдавалося. Мабуть, через ці довгі нігті, нафарбовані блискучим рожевим лаком. Я потягнувся до неї та з легкістю розстібнув застібку. Коли я зняв шолом з її голови, то помітив на обличчі Луїзи широку задоволену усмішку. Волосся дівчини скуйовдилося, тому вона швидко поправила його руками. Її щоки були червоними, а в очах з'явився дивний блиск.

— Боялася, що дорогою загублю свою сумочку, — сказала вона. — Ти так гнав!

— Я чув, як ти пищала. Навіть Дотті спокійніше поводиться, коли я катаюся з ним.

— Дотті? — перепитала Луїза. — Ти катаєш свого пса на мотоциклі?

— Інколи, — відповів я та знизав плечима. — Йому, до речі, це дуже подобається. У нього ще й свої шоломи є. І кожного разу він обирає інший.

Луїза недовірливо склала руки на грудях. Вона примружила очі та трохи скривилася.

— Ти ж жартуєш?

— Ні. Це правда.

— Шоломи для собаки? — Луїза здивовано підняла обидві брови. — Вони маленькі?

— Ось такі! — Я склав пальці у приблизний розмір кулі. — Якось покажу тобі, бо ти, здається, шокована.

Вона кивнула головою і раптом усміхнулася ще ширше. Луїза нахилилася ближче до мене, спершись руками до своїх колін.

— Я б хотіла це побачити на власні очі, бо звучить трохи дивно і нереально. О! І якщо у нього є різні шоломи, то серед них є шолом рожевого кольору?

— Ні, у нього всі чорні або сині. Ще є салатовий.

— А я знайду рожевий! — Луїза почала стрибати, мило усміхаючись. Це було так дивно, але я теж не стримав своєї усмішки. — І для тебе теж знайду.

— Ох, перестань! Ніякого рожевого кольору в моєму житті.

— Повір, Тео, тепер у твоєму житті буде дуже багато рожевого. А... А куди ти зібрався?

Я здивовано підняв одну брову, дивлячись на дівчину. Вираз її обличчя з милого вмить став серйозним. То мені тепер доведеться постійно відчитуватися перед нею?

— На перегони, — відповів я.

— О! Це там, де багато випивки, крутих хлопців та красивих і сексуальних дівчаток? — Луїза невдоволено склала руки на грудях. — Тобі тепер не личить ходити в такі місця.

— Усі й так знають, що ми заручені, — пробурмотів я. — І знаєш, якщо ти хотіла чоловіка, який би все життя дотримувався ваших тупих сімейних правил, то варто було знайти собі іншого ідіота.

— Ти не ідіот, — сказала вона. Її тонкі світлі брови насупилися. — І я зараз не зовсім це маю на увазі. Просто...

— Просто "що", Луїзо?

— Мені не подобається, що ти ходиш в такі місця без мене.

Її голос звучав трохи засмучено. Вона понурила голову та заправила переднє пасмо свого волосся собі за вухо.

— Я чудово пам'ятаю, що було минулого разу, коли ти потрапила на таку вечірку.

— Справа не в цьому, — Луїза підняла на мене погляд своїх великих блакитних очей. — Ти ж не будеш мені зраджувати, Тео?

Вона з очікуванням дивилася на мене, а я навіть не знав, що їй відповісти. Цей шлюб ніколи не здавався мені справжнім. Я не хотів зв'язувати себе шлюбними обов'язком, бути вірним одній жінці, будувати сім'ю з нею. Луїза була занадто юною для цього, і я теж не хотів цього зовсім. Вона змусила мене одружитися з нею, а я зроблю все, щоб ми якнайшвидше розлучилися.

— Добре, — Луїза видихнула, бо зрозуміла, що не отримає від мене відповіді на це запитання. — Мені вже час додому.

— Ці перегони та вечірки були в моєму житті до тебе, — сказав я, не відриваючи від неї свого погляду. — Вони будуть і з тобою, і після тебе.

— Мені не подобається, як це звучить, — скривилася вона. — Я знаю, що наше одруження тобі здається грою, але усе насправді, Тео. Ми будемо жити разом, як справжнє подружжя. — Луїза прочистила горло, а на її щоках з'явився засоромлений рум'янець. — І нам доведеться виконувати подружній обов'язок. Перша шлюбна ніч і все таке... Ем, я піду вже. Бувай!

Мабуть, це вперше я бачив її такою спантеличеною та засоромленою. Вона зніяковіло усміхнулася, всунула мені в руки свій шолом та поспішила до воріт. Я дивився їй услід, як ці тонкі ноги виднілися з-під великої шкіряної куртки. Точно! Куртка.

— Гей, Барбі! — гукнув я. Луїза оглянулася на мене. — Ти дещо забула віддати. 

— Поцілунок на прощання? — грайливо спитала вона.

Я закотив очі, спершись ліктями до керма мотоцикла. Дівчина продовжувала дивитися на мене, зупинившись на одному місці. Ця чорна шкіряна куртка з надписами марок автомобілів і номерами у стилі перегонів до біса личила їй. Вона здавалася такою милою та тендітною в ній.

— Що? — нетерпляче спитала Луїза.

— Нічого, — байдуже сказав я.

Вона знизала плечима, і пройшла трохи далі. Вже біля воріт дівчина зупинилася та глянула на мене.

— Ти сьогодні дуже дивний, Тео, — крикнула вона так, щоб я почув.

Я вирішив проігнорувати її. Це було швидше в моєму стилі, аніж турбуватися про неї чи щось таке. Я швидко надів свій шолом на голову та завів двигун мотоцикла. Востаннє глянув на Луїзу, що стояла біля воріт і спостерігала за мною. У роті чомусь стало гірко від усвідомлення того, що я зараз дивлюся на свою, бляха, майбутню дружину. Вона помахала мені на прощання, коли я проїхав повз неї.

Без куртки було прохолодно, але я настільки був задуманий та збентежений усім, що відбувалося в моєму житті, що навіть не помітив цього. Я заїхав під міст, де сьогодні усі збиралися. Гучну музику було чутно ще здалеку. Вечірка тільки розпочиналася, але я знав точно, що візьму сьогодні участь мінімум у двох гонках. Мені це потрібно так сильно, як останній подих перед смертю. Я проїхав повз знайомі мотоцикли й, помітивши байк Вадима, під'їхав до нього.

Я насупився, коли побачив дивну посмішку свого друга. Він просто-таки шкірився на всі тридцять два, тримаючи в руках пляшку безалкогольного пива.

— Що таке? — буркнув я.

— Думав, що ти не приїдеш сьогодні, — відповів він, — або ж будеш не сам. Забув свою наречену вдома?

— Ох, заткнися!

— Але, — Вадим показав пальцем на той шолом, який ще донедавна був на Луїзі, — враховуючи, що ти взяв з собою лишній шолом, то...

— Замовчи! Я не хочу чути того, що ти скажеш далі.

— Яка ймовірність того, що я в тому шоломі зможу знайти білявий волосок?

Я потягнувся до нього та, запустивши пальці у світлі кучері, розпатлав його волосся.

— І це буде твій волосок, — пробурмотів я. — Забув, хто у нас тут білявка?

Вадим засміявся, і мало не захлинувся пивом. Я не стримав свого сміху, коли фонтан рідини вилився з його рота.

— О Боже! Ти огидний, — сказав я, спостерігаючи за тим, як Вадим витер рукою свій рот.

— Це все ти винен!

Він штовхнув мене з такою силою, що я мало не впав з мотоцикла. Я зробив те саме у відповідь. Вадим міцно стиснув свої щелепи. Він захопив мою шию рукою, зігнувши її в лікті. Я почав бити його в живіт, намагаючись вирватися з хватки.

— І знову ви дуркуєте, — невдоволено заговорила біля нас Яна.

— Через нього я облився пивом, — обурився Вадим.

— Ти сам винен, — гаркнув я. — Менше шкіритися треба було.

— Вибач, але твоя ситуація з одруженням реально дуже смішна. Досі не можу повірити, що Луїза це все підлаштувала.

Вадим тепер уже обіймав мене тією рукою, якою ще хвилину тому намагався задушити. Я глянув на Яну, яка міцно стиснула свої губи. Цікаво, що думала вона про цю ситуацію? Чи знала, про план Луїзи? Напевно, знала. Вони ж начебто подружки.

— А ти візьмеш мене за дружбу? — спитав друг, глянувши на мене. Він нахилився до мого вуха. — Хто буде за дружку?

— Звідки мені знати? Он Яна, мабуть!

— У такому випадку знайди собі іншого свідка на весілля, — Вадим скривився. — Я сподівався, що дружкою буде інша де Квінсі.

— Вона її сестра, — втрутилася Яна. — Лорена не може бути дружкою.

— Шкода, — буркнув друг і замріяно глянув кудись в небо. — Але ж це не завадить мені спробувати закадрити її на весіллі мого найкращого друга.

— Якого біса? — закричав я, штовхнувши Вадима в плечі. — Забудь про Лорену.

— Чому це? — спитав він, примруживши очі. — Подобається вона тобі, так?

— Не мели дурниць. Забув, хто її батько?

— Тобі ж це не завадило, — пробурмотів він.

— Ти знаєш, як усе було насправді. Луїза підставила мене, а Лорена — зовсім інша. Вона не піде проти свого батька, щоб бути з тобою.

— Я не кажу про стосунки. Ну, ми просто трохи розважимося.

— Вона не захоче розважатися з тобою, — сказала Яна. — Зі слів Луїзи, у них там повне Середньовіччя. І старшу донечку виховують, як королеву. Вона навіть не гляне у твою сторону, братику.

— Я дуже радий, що ти в мене така категорична, сестричко.

— Яна має рацію, Вадиме. Лорена не схожа на тих дівчат, з якими ти зазвичай зависаєш.

— Її батько шкіру з тебе здере, якщо ти зробиш щось з його улюбленою донечкою, — додала дівчина.

— Але ж з Тео не здер, — Вадим показав на мене. — Сидить тут цілий і неушкоджений, хоча після того, що у нього було з Луїзою, він мав би бути покійником.

— Улюбленою, — повторила Яна, дивлячись на свого брата. — Вловлюєш суть? Лорена завжди має більше значення, аніж Лу. Краще забудь про ці дурниці. Нам не потрібні проблеми, зрозумів?

— Чому ти поводишся так, наче старша сестра? — обурився Вадим. — А що це в тебе в руках? Алкогольне пиво? Я все матері розкажу...

І поки Вадим розбирався зі своєю сестрою, я задумано подивився вбік. Лорена, Луїза... Чомусь мені завжди здавалося, що батько любить їх однаково. Я згадав портрет у їхньому будинку та те, як Лорена говорила про себе. Я втомлено видихнув і похитав головою, щоб не думати про це.  Мій погляд знайшов хлопця, з яким я стикнувся на гонці два тижні тому. Тоді він програв мені, а зараз його зголоднілий погляд відверто говорив, що він хоче реваншу. Я завжди був спраглим до гонок, тому без жодних вагань кивнув головою, приймаючи виклик. Швидко надів шолом та повільно під'їхав до лінії фініш-старт. Я повернув голову вліво, зустрічаючись поглядом зі своїм суперником. З його напруженої пози я розумів, що він явно націлений на перемогу. Я опустив скло на шоломі та подивився перед собою. І коли прапорці злетіли вверх, я швидко рвонув вперед, залишаючи за своєю спиною усе те, що тривожило мене останнім часом.