Розділ 7

Луїза

Я була зла та розчарована. Подумала, що між мною та Тео пробігла іскра, але я, схоже, помилилася. Йому подобається Лорена, якщо у нього навіть її номер є. Одна лише згадка імені сестри розлютила мене настільки, що я тремтіла від злості. У скронях пульсувало, а дихання стало важким. Я увірвалася в будинок та глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися. У голові трохи паморочилося від випитого алкоголю. Я сперлася до дверей, міцно заплющивши очі. Згадала те, як Тео захистив мене перед тим хлопцем. Як він сердито відштовхнув його та мало не задушив. А потім мені було так зручно в нього на руках. Він обіймав моє тіло своїм теплом і запахом. І його долоні на моїх стегнах відчувалися неймовірно. Я видихнула та розплющила очі. Не хотіла більше думати про нього. Я попрямувала до сходів та зупинилася у самісінькому низу, відчуваючи всередині дивне хвилювання. Вчепившись рукою за поручні, я підняла погляд вверх та помітила темний силует на останній сходинці. О ні! Тільки не це.

— Де ти була? — суворо спитав тато.

Здається, я добряче влипла, адже тато точно помітить мій стан легкого сп'яніння.

— Гуляла, — тихо відповіла я. — З подругою.

— У такому вигляді? І що це за подруга така?

Він спустився сходами вниз та зупинився навпроти мене. Я боялася навіть видих зробити, щоб він не почув від мене запаху алкоголю.

— Вона хороша, — тихо сказала. — Ми нічого поганого не робили. Просто трішки погуляли.

— Ти втекла з дому, Луїзо! — обурився тато. Він схопив пальцями моє підборіддя та підняв мою голову, змушуючи мене подивитися йому в очі. — Ти п'яна!

Він сказав це так, наче я була огидна йому. Тато різко забрав від мене свою руку та скривився, розглядаючи мій зовнішній вигляд. Я прикрила груди однією рукою, намагаючись почуватися не такою занадто відверто одягненою. Хоча батько вже встиг побачити достатньо.

— Мені доведеться переглянути увесь твій гардероб, — буркнув він. — Я викину всі твої короткі сукні, спідниці, шорти та ці майки, які ти носиш попри мою заборону.

— Татусю, — жалісливо звернулася я. — Пробач мені за те, що я втекла з дому без твого дозволу. Ти б не відпустив мене, а я просто хотіла розважитися.

— З хлопцями?

— Ні-ні! — Я заперечливо похитала головою. — Там не було хлопців. Лише я та моя подруга.

— Годі, Луїзо! Мені вистачило твоєї брехні та твого вигляду. Поговоримо завтра, але будь готовою до покарання.

— Тату, ні... Будь ласочка.

Він проігнорував мене і просто пройшов повз, прямуючи у сторону кухні. Мабуть, він і планував туди йти. Якби ж я повернулася трішки швидше, або пізніше... Я втомлено видихнула та, похитуючись, піднялася сходами на другий поверх. Повіки закривалися, тож як тільки я опинилася у своїй кімнаті, то одразу ж лягла у ліжко та міцно заснула. Мене розбудив голосний стукіт у двері. Я застогнала від сильного головного болю та поклала руку собі на чоло. О Боже! Яке ж жахливе відчуття сухості в роті. Хотілося випити повну склянку води, або і декілька.

— Луїзо! — Лорена увійшла в мою кімнату. — Вже десята година ранку! Негайно прокидайся. Тато починає злитися.

З моїх вуст вирвався довгий протяжний стогін. Як же вони мене дістали обоє. Чому я не можу бути вільною робити все, що мені заманеться?

— Зараз прийду, — сказала я.

— Не змушуй його чекати. Ти, ймовірно, щось утнула, якщо батько хоче поговорити з тобою з самого ранку. Сподіваюся, що мені не дістанеться через тебе.

— Розслабся, сестричко. Тато тебе занадто сильно любить, щоб тобі за щось діставалося.

Я сіла на ліжку та помітила, як погляд Лорени опустився на мій топ та мою коротку спідницю. Вона скривилася, похитавши головою.

— Приведи себе в порядок, Луїзо. Інколи мені соромно, що у мене така сестра.

Я хмикнула, а вона вийшла з моєї кімнати, гучно грюкнувши дверима. Ну що ж, деколи й мені за себе соромно. Я швидко попрямувала до ванної кімнати, почистила зуби, вмила обличчя від вчорашнього макіяжу та стягнула своє волосся у високий хвіст. Переодягнувшись у чорні легінси та довгу футболку, я попрямувала на перший поверх. Я не знала, наскільки сильно тато злився на мене, але враховуючи вчорашню ситуацію, мені буде важко переконати його у своїй щирості.

Батько сидів за столом у своєму бездоганному чорному костюмі. Його погляд був спрямований у ранкову газету, яку приніс наш дворецький. Я попрямувала до стола та зупинилася біля стільця, на якому завжди сиділа.

— Доброго ранку, — привіталася, засоромлено опустивши голову вниз.

— Прокинулася нарешті, — буркнув батько, навіть не вшанувавши мене своїм поглядом.

— Ем, я хочу перепросити за те, що сталося вночі. Мені просто захотілося...

— Розважитися, — продовжив тато. — Так, я вже чув це вчора.

— Це правда.

— Хто твоя подруга? — спитав він.

Я не знала, що відповісти. Якщо згадаю про Яну, то тато одразу ж почне шукати інформацію про неї. Він вийде на її брата й відшукає зв'язок з Тео. Я не хотіла, щоб у нього були проблеми через мене. Принаймні, зараз.

— Ми познайомилися в інтернеті, — збрехала я. — Вона написала мені з пропозицією прогулятися та показати місто. Я нікого та нічого тут не знаю, тому й погодилася.

— Вірити якійсь незнайомій дівчині з інтернету — це надто наївно навіть для тебе.

— Але вона хороша.

— О так! Мабуть, дійсно хороша, якщо ти повернулася додому п'яна.

— Я випила всього лише пляшку пива.

— Пива? Тобі не пасує заливатися дешевою отрутою, — гаркнув тато. — Я не хочу більше слухати твоїх виправдань, Луїзо. Помітно, що ти чогось не договорюєш. Панькатися з тобою я не збираюся, тому відсьогодні ти на домашньому арешті.

Я шоковано глянула на тата, спершись рукою до стільця. О ні! Тільки не це. Про свободу тепер можна забути.

— Що? — перепитала я.

— Виходитимеш з дому лише з мого дозволу. Я контролюватиму кожен твій крок, Луїзо. Відтепер ніяких сумнівних подруг та ніяких втеч. Ти мене зрозуміла?

— Але ж тату...

— Ти зрозуміла? — суворо повторив він.

Я часто покліпала очима, відчуваючи сльози. Я з легкістю могла викликати їх, коли це було необхідно в тій чи інший ситуації, але я ніколи ні перед ким не плакала по-справжньому. Зараз мені хотілося зробити це. Але не тут.

— Зрозуміла, — приречено прошепотіла. — Як довго триватиме домашній арешт? Тиждень?

— Доки ви обидві не повернетеся до Лондона, — спокійно відповів тато.

— Ти жартуєш? — майже закричала. — Це більше як місяць!

— Знаю. Тебе щось не влаштовує, Луїзо?

— Звісно, не влаштовує! Я не хочу сидіти вдома, наче в клітці, — мій голос перейшов на крик. — Через що ти караєш мене? Мені вісімнадцять років, тату! Я доросла дівчина.

— Ти не поводишся як доросла, — огризнувся він. — І постійно розчаровуєш мене. Тобі потрібно взяти приклад зі своєї сестри. І якщо ти ще хоч колись підвищиш на мене свій голос, то я заберу в тебе телефон.

— О так! — Я гірко засміялася. — Зроби це, щоб я зненавиділа тебе ще більше.

Тато втомлено потер обличчя своїми долонями. Я не могла більше дивитися на нього та сестру, тому побігла до своєї кімнати та замкнулася. Я забилася в куточку, обіймаючи руками коліна й дозволила сльозам дати волю. Чому він не розуміє мене? Чому постійно йому все не так? Якби він дозволив мені хоч трішки відчути себе вільною, то я, можливо, була б щасливішою. Я витерла мокрі від сліз щоки, підвелася з підлоги та підійшла до свого ліжка. Мені потрібно щось придумати. Майже два місяці домашнього арешту — це дуже довгий термін. Я не зможу нікуди вийти без нагляду батька, або ж охорони. Треба найближчі дні бути максимально слухняною, щоб повернути довіру тата. З часом він обов'язково зм'якне. Йому потрібно декілька днів, щоб заспокоїтися. Я знову покажу свою милу сторону, і тоді він звільнить мене з-під домашнього арешту. Точно! Усе так і буде.

Минуло вже три дні, а я так і жодного разу не вийшла з дому. Тато був суворішим зі мною, аніж будь-коли раніше. Кожного дня я грала роль хорошої донечки, але на нього це, схоже, зовсім не діяло. Як тільки я не старалася: вимила увесь дім, допомогла кухарці приготувати вечерю, спекла улюблене батькове печиво... Я хотіла показати йому, що виправилася, але він все ще не довіряв мені. До того ж змусив Лорену перебрати мій гардероб. У мене руки свербіли відштовхнути її від своєї шафи, але я стрималася з останніх сил. Вона була нещадною навіть до моєї улюбленої білої футболки, що відкривала живіт. Сестра винесла з моєї кімнати цілий мішок, як їй здавалося, відвертого одягу. Я не знала, що вони з ним зробили, але мені хотілося вити вовком, бо у мене тепер залишилися лише скромні сукні, довгі спідниці, сорочки та штани. Ніяких топів, майок, шортів, спідниць... Здавалося, наче я потрапила в якусь релігійну секту, де заборонено відверто вдягатися. Але хіба короткі літні шорти — це занадто? Я скривилася, уявляючи, як буду смажитися в джинсах влітку на жарі +30. Уже встигло стемніти. Я сиділа на підвіконні своєї кімнати з прочиненим віконцем. Мій погляд був зосереджений на зірках, а у своїй руці я міцно стискала телефон. Ще два дні тому, жаліючись Яні на домашній арешт, я попросила у неї номер Тео. Чесно кажучи, я сподівалася, що він зробить перший крок, але від нього не було ніякої звістки. Він не писав мені та, здається, навіть не намагався знайти мій номер. Я хотіла зателефонувати йому першою, але постійно зупиняла себе. Зрештою, здалася. Таки натиснула на дзвінок і приклала телефон до вуха. Довгі нестерпні гудки змушували мене хвилюватися. Може, це помилка? Я прикусила губу, бажаючи вимкнути дзвінок, але в останню мить на іншому кінці лінії почулося:

— Слухаю.

Таке коротке слово, але від звуку його голосу моя шкіра покрилася сирітками. Я вперлася чолом до скла, дивлячись у глибоку чорну ніч.

— Привіт, — тихо сказала я. — Це... Це Луїза.

— Чого тобі?

— Не надто доброзичливо, Тео.

— А ти думала, що я зрадію твоєму дзвінку?

— Принаймні сподівалася на це. Власне, я хотіла повідомити тобі, що мій тато замкнув мене вдома, наче принцесу в замку. Я під домашнім арештом.

— Знаю, — байдужим тоном сказав Тео. — Яна розказала мені про це. І що ти хочеш від мене?

— Нічого. Просто хотіла, щоб ти був у курсі.

— Гаразд. На цьому все?

— Чому ти так поводишся зі мною? — обурилася я. — Мені здалося, що тоді між нами виник зв'язок.

Мовчанка. Десять секунд, двадцять, тридцять, хвилину... Я нетерпляче чекала того, що скаже Тео далі.

— Луїзо, — звернувся він. Це звучало втомлено та навіть трохи роздратовано. — Я розумію, що ти могла придумати собі щось, але це зовсім не так. Я всього лише допоміг тобі уникнути помилки з тим хлопцем та безпечно відправив тебе додому. Не з благих намірів, і точно не через те, що відбулося між нами.

— Чому тоді? — спитала я ображено.

— Ти — донька мого спонсора, — відповів Тео так, наче це мало все пояснити. — Я не хочу мати проблем через тебе. Які б думки не з'явилися у твоїй голові, я можу заперечити їх усіх. Не плекай марних надій, Барбі. Нам ніколи не бути разом.

— Бо ти не хочеш мене, — прошепотіла я, а тоді голосніше додала: — Я пам'ятаю, що ти говорив тоді та як торкався мене. Це не було схоже на "нам ніколи не бути разом". Ти... Ти сказав, що тобі подобається моя родимка, і ти навіть хотів би поцілувати її.

І знову тиша... Секунди здавалися мені вічністю. Я підняла палець вверх та почала вимальовувати уявні візерунки на склі.

— Вважай, що я сказав це, аби ти не ображалася, — холодно промовив Тео.

— На що я мала б ображатися? — схвильовано спитала.

Моє серце стиснулося в передчутті якоїсь неприємної відповіді. У роті стало гірко, а палець завмер на одній точці на вікні.

— На правду, — відповів він. — На те, що ти гірша за свою сестру.

Я наче перестала дихати. Повіки затремтіли, а рука сильніше стиснула телефон. Я не очікувала почути саме це. Занадто боляче та неприємно.

— Гаразд, — як завжди, байдуже сказала я. — Дякую за чесність. І все ж ми з тобою схожі, Тео. Ти теж гірший за свою сестру. Принаймні твій тато саме такої думки.

І на цих словах я вимкнула дзвінок. Інколи добре мати в друзях когось з його близького оточення. Як виявилося, Яна багато знає про Тео, і деяку інформацію мені вдається чудово використовувати. Боляче це визнавати, але його слова таки зачепили мене. Я зістрибнула з підвіконня на підлогу та розклала у своєму робочому куточку штатив. Я налаштувала світло й камеру, а тоді розставила на столі свою косметику. Зручно сіла на стільці, спрямувавши погляд в екран.

— Усім привіт! — радісно сказала, махаючи руками. — У такий пізній час вирішила зняти екстренний відео-експеримент. Ось! — Я підняла косметичку з консилерами та коректорами. — Спробую знайти спосіб, який допоможе замалювати родимку, щоб ніяким придуркам не захотілося її поцілувати. Знаю, друзі, це звучить максимально огидно, але нещодавно один неприємний тип сказав мені це. Я була така обурена, що, звісно ж, відшила його...