Розділ 4

Тео

— Ти кудись ідеш? — спитала мама, глянувши на мою спортивну сумку, яку я залишив на стільці поруч з собою.

— Це неважливо, — відповів я, роблячи ковток гарячого чаю.

— В спортзал? — уточнила вона.

— Угу.

Я опустив голову, зосередившись на напівпорожній чашці. Мама зупинилася одразу ж біля мене та склала руки на грудях.

— Навіщо тобі у спортзал твій костюм для перегонів? — Мама підозріло примружила очі. — Не обманюй мене, Тео. І сьогодні начебто неділя, а ти не тренуєшся у неділю.

— Нині перший етап турніру з мотокросу, — зізнався я.

— Чому ти не сказав мені?

— Бо це не має значення, мамо. Це ж мотокрос! — Я знизав плечима. — Звичайні дитячі ігри.

— Ага! Значить, кататися на мотоциклі по болоті та пагорбах на шаленій швидкості й робити різні викрутаси в повітрі — це дитячі ігри? Вночі ще й дощ падав. Ти хоч уявляєш, як це небезпечно? І що з твоїм костюмом буде? Там же така багнюка!

Мама мило скривилася, і це змусило мене легко усміхнутися. Якщо хтось і хвилювався за мене, то це була вона. Інколи мені здавалося, що лише мама любить мене в нашій сім'ї, але деколи навіть її любов здавалася мені сумнівною.

— Що твій батько на це каже? — спитала вона.

— Що він не проти, — відповів я.

— Ну, звісно, він не проти, — пробурмотіла мама та закотила очі. Вона легко скуйовдила моє волосся своїми пальцями. — Я поїду з тобою.

Я трохи насупився, піднявши на неї погляд. Мама не любила швидкість та все, що з нею було пов'язане. Також їй не подобалися перегони, і вона постійно хвилювалася за нас усіх. Я не хотів, щоб вона переживала ще більше, тому й не казав про цей турнір з мотокросу. Але і брехати їй я не міг.

— Навіщо тобі їхати зі мною? — спитав я. — Ти ж не любиш таке. До того ж, мамо, там буде дуже багато болота.

— Навіть не намагайся відмовити мене. Ти — мій єдиний син, і тобі сьогодні потрібна підтримка. Я не залишу тебе одного. Зрозумів?

Я знав, що сперечатися з нею нема сенсу. Якщо мама щось задумала, то її не перепреш. Я кивнув головою, погоджуючись. Ну, хоча б хтось допоможе мені відчути себе потрібним.

— Піду збиратися, — сказала вона, усміхнувшись мені. — Обов'язково поснідай, бо я знаю, що інколи ти пропускаєш сніданок.

Мама попрямувала на другий поверх, залишаючи мене самого на кухні. Тато з самого ранку поїхав на автодром, щоб зустрітися з Валерієм Забелло. Той уже сім років плекає надію, що його син стане чемпіоном, але Дену ніяк не вдається здобути перемогу. У деяких людей таки нема схильності до перемоги, хоч як би вони не старалися. Може, і я такий? Чесно кажучи, мені хотілося, щоб тато приїхав на перший етап турніру з мотогонок, але він знову обрав автоперегони та свою команду. Я звик, тому це аж ніяк не зачепило мене... Брехня.

Мама повернулася досить швидко, як для неї. Зазвичай вона довго підбирала одяг, туфлі та робила макіяж. Сьогодні вона обрала модні сині джинси, вузьку білу футболку та чорну шкіряну куртку з надписами, що виглядала на два розміри більшою, аніж мала б бути.

— Я готова, — сказала мама, усміхаючись. Вона наділа сонцезахисні окуляри з коричневим склом. — Що, будемо їхати?

— Сьогодні на автомобілі, — попередив я. — Вадим піджене мій мотоцикл до траси.

— Це чудово. Ти знаєш, що я не дуже люблю їздити з тобою на мотоциклі.

Це була правда. Одного разу маму ледь не знудило, і після цього вона відмовлялася сідати на мій мотоцикл. Взагалі у нашій сім'ї любов до цього виду транспорту поділяв лише я. Ну, і Дотті. Він обожнював ганяти зі мною. Я глянув на песика, що сидів біля моїх ніг. Хіба я можу його тут залишити самого?

— Можемо взяти його з собою, — сказала мама, наче прочитала мої думки. — Я прослідкую за ним.

Вона присіла та взяла собаку на руки. Дотті завжди був слухняним, а його маленькі розміри дозволяли нам постійно носити песика на руках. Вона щось прошепотіла йому солодким голосом. Мама засміялася, коли Дотті лизнув її щоку. Я схопив свою спортивну сумку, а після цього ми попрямували до гаража. Мама сіла на пасажирське сидіння моєї «Тесли», а я тим часом всівся за кермо. Я не фанатів від автомобілів, мені було куди комфортніше на мотоциклі, тому обрав для себе найбільш безпечне та легке у водінні авто.

Усю дорогу в салоні лунали пісні зі старого альбому Тейлор Свіфт, який мама обожнювала ще зі своєї молодості. Вона тихо підспівувала, тримаючи на руках Дотті. Я не стримав усмішки, спостерігаючи за нею та своїм песиком. Він раптом заскавулів разом з нею. Я голосно розреготався.

— У вас вийшов непоганий дует, — сказав я, коли нарешті заспокоївся.

— О так! — погодилася мама. — Може, нам створити свій гурт. Ти як гадаєш, Дотті? — Песик гавкнув, наче погодився з нею. — Хм... Тепер треба придумати назву нашого дуету. Може, Полотті? Поліна і Дотті.

Я знову засміявся. Усю дорогу мама жартувала та веселила мене. Вона підняла мені настрій настільки, що я відкинув усі погані думки та хвилювання.

Коли ми приїхали на місце старту, то я одразу ж попрямував до невеличкої металевої кабінки, що слугувала своєрідним гаражем для мотоцикла. Тут було мало місця та відчувалося не зовсім комфортно. Мотокрос суттєво відрізнявся від шосейно-кільцевих мотогонок. Чемпіонат був схожий за своєю атмосферою та серйозністю проведення на автоперегони. Турнір мотокросу давав більше свободи, адже все відбувалося у польових умовах.

Я глянув на білі кросівки мами, що тепер уже були майже повністю в мокрій глині. Але вона не скаржилася, хоча в душі, мабуть, проклинала все на світі.

— Я піду туди! — сказала мама, махнувши в сторону натовпу.

Я кивнув головою, а після цього зайшов в гараж, щоб перевдягнутися у свій костюм.

— Здоров! — привітався до Вадима.

Ми стиснули руки в нашому звичному привітанні. Друг перевіряв мотоцикл на справність. Відверто кажучи, в механіці він розумівся значно краще, аніж я.

Я зупинився в невеликому темному кутку та почав знімати з себе одяг.

— Як настрій? — поцікавився хлопець.

— Переможний, — усміхнувся я. — Відчуваю запах перемоги в сьогоднішньому етапі.


— Це дуже добре, Тео. Чесно кажучи, я вже тут задихаюся від запаху перемоги.

Я засміявся. Попри ворожнечу на початку нашого знайомства, ми завжди підтримували одне одного.

— Тоді зайди в сусідній гараж, де ти здохнеш від запаху поразки, — мовив я, кинувши у Вадима свою футболку.

— Е! — обурився він, коли та повисла в нього на голові. — Ти обережніше з цим, бо твоє життя залежить від мене, якщо ти раптом забув.

Він кивнув головою на ключ у своїй руці. Фактично, він мав рацію. Будь-яка несправність могла стати для мене фатальною. Я швидко переодягнувся в костюм для перегонів, взув спеціальні черевики, надів рукавиці та шолом. От-от мав розпочатися заїзд.

Ми вийшли з гаража та почали тягнути мій спортивний мотоцикл синього кольору до шеренги, де уже вишикувалися інші учасники. Ноги застрягали в мокрій глині, але мені це подобалося. Не треба хвилюватися про свій зовнішній вигляд, про подряпини на моцику, бо їх ніхто не помітить за шаром болота. Скоро тут розпочнеться справжнє брудне пекло. Я вже уявив реакцію мами, коли вона це все побачить. На одну мілісекунду я чомусь згадав Луїзу. Уявив, як вона б скривилася, провалюючись в глину у своїх рожевих конверсах, або якби на її світлий одяг потрапили б краплини болота від мотоцикла, що проїжджав би повз. Принцеса не витримала б тут навіть пів години.

— Чого ти шкіришся? — буркнув Вадим, тягнучи мій мотоцикл.

— Я не шкірюся, — обурився я.

— Шкіришся! — заперечив він.

Я закотив очі та роздратовано видихнув. До біса Луїзу де Квінсі! Чому я взагалі згадав про неї? Ми зупинилися біля інших учасників, і я випрямився, гордо піднявши голову. Сьогодні буде мій день.

— Вперед до перемоги! — сказав Вадим, простягнувши мені свій кулак.

— Ніколи назад! — відповів я та вдарив своїм кулаком об його.

І сьогодні таки був мій день. Попри мокру та складну трасу з високими підйомами та різкими поворотами, мені все ж вдалося приїхати найпершим. Я чув ті задоволені оплески натовпу, коли проїхав імітовану фінішну пряму. Тут не було картатої смуги, як на чемпіонаті, адже на болоті її не намалюєш. Тоді, коли шосейно-кільцевими перегонами здебільшого захоплювали багаті та забезпечені люди, мотокрос був для звичайних людей, які щиро раділи твоїй перемозі. Деякі учасники, що по суті були моїми конкурентами, з усмішкою привітали мене з перемогою. Я поспішив до мами, яка махала мені рукою, усміхаючись. Мій погляд зупинився на чоловікові поряд з нею. Тато? Він був тут? Я навіть не знав, що він приїде сюди. Це чомусь змусило мене насупитися. Я зупинився навпроти батьків, тримаючи в руці свій шолом.

— Мій найкращий синочок, — сказала мама та потягнулася до мене, щоб поцілувати в щоку. — Мій найшвидший у всьому світі чемпіон.

— Я поки не чемпіон, мамо.

— О! Ти обов'язково станеш ним. Хотіла б тебе обійняти, але на твоєму костюмі стільки болота, що у мене аж очі заболіли.

Я усміхнувся, адже саме такої реакції чекав від мами на всю цю красу мотокросу. Я глянув на батька, який легко усміхнувся мені.

— Молодець, синку, — мовив він, поклавши свою руку на моє плече. — На останньому підйомі ти так злетів у повітря, що у мене аж подих перехопило.

— Я думала, що ти зробиш сальто у повітрі! — втрутилася мама.

— Я не настільки високо підстрибнув, — сказав їй я. — Дякую, що прийшли мене підтримати.

— Хіба могло бути по-іншому, Тео? Ми ж твої батьки.

Я з вдячністю кивнув головою на слова мами. Тато уважно спостерігав за мною, і я трохи напружився. Він наче збирався щось сказати мені.

— Говори, батьку. Я бачу, що тебе щось турбує.

— Він схожий на твого дідуся, — пробурмотіла мама, глянувши на тата. — Все знає, бачить та відчуває.

Вона часто говорила, що я схожий на Гордія старшого, хоча ніхто інший цієї схожості не помічав.

— Ендрю не подобається, що ти так мало часу приділяєш тренуванням до чемпіонату, — заговорив тато. — Відтоді, як він побачив твою їзду, вже минуло два тижні. Ти не тренувався жодного разу.

— Я готувався до мотокросу.

— Знаю. І це здається йому проблемою. Він боїться, що ти так захопився мотокросом, що відмовишся від чемпіонату в наступному сезоні.

— Контракт підписано. Я не можу відмовитися.

— Постарайся хоча б декілька разів у тиждень тренуватися, гаразд?

— Добре, — неохоче погодився я. — Завтра проведу тренування.

— От і чудово! — сказав тато з відкритим полегшенням. — Я повідомлю про це Ендрю.

Я не хотів, щоб мій спонсор постійно приходив на мої тренування. Мене злила лише одна думка про це. На щастя, Ендрю не з'явився наступного дня на моєму тренуванні. Від цього мій настрій піднявся, наче стрілка спідометра. Я бавився у гаражі зі стареньким мотоциклом, наспівуючи собі пісеньку під ніс. Вадим поки відійшов у будиночок, тож у мене був час насолодитися своєю самотністю. З колонок гучно лунала музика, а я зосередився на двигуні мотоцикла. Раптом я почув якийсь дивний звук неподалік від себе. Коли глянув вбік, то побачив дівчину, що винувато усміхнулася мені, намагаючись втримати інструменти на тумбі так, щоб вони не покотилися на підлогу.

— Вибач, — прошепотіла вона. — Я випадково зачепила ящик. Так соромно.

Її щоки почервоніли, і дівчина знервовано провела руками по своїх джинсах. Я потягнувся до пульта й вимкнув музику.

— Все добре, — сказав я та байдуже знизав плечима. — Не парся!

— Гаразд. Не буду тоді паритися.

З її вуст це слово чомусь звучало дивно. Мабуть, вона теж це зрозуміла, бо тихо засміялася.

— Ми, здається, не встигли познайомитися. Ем... Я — Лорена.

Вона підійшла ближче до мене та простягнула мені свою маленьку руку з тонкими витонченими пальцями, на яких не було прикрас. Дівчина з очікуванням дивилася на мене яскравими зеленими очима. На вигляд вона була симпатичною, з цим густим темно-русявим волоссям та виразними рисами обличчя.

— Тео, — представився я.

Трохи вагався, але все ж потиснув її руку. Тепла долоня дівчини відчувалася аж занадто приємно. Я зауважив, що у неї дуже ніжна та шовковиста шкіра.

— Я знаю, — тихо прошепотіла вона. — Тео.

З її уст моє ім'я звучало якось по-особливому — так, що у мене мороз пробігся по спині, а серце пропустило декілька ударів. Я швидко відпустив її руку, доки ця ситуація не стала ще більше бентежною.