Розділ 1

Тео

Один рік тому 

— Завтра чекаю тебе в гаражі біля автодрому, — сказав я до свого найкращого друга. — Сьогодні привезли новенький мотоцикл для чемпіонату. Мені вже так хочеться подивитися на нього, що аж руки тремтять. Ти повинен розділити цей момент зі мною.

Я підняв свої долоні, зауважуючи легке тремтіння від приливу сили адреналіну. Відтоді, як тато сказав мені, що Ендрю доставив сьогодні новий мотоцикл для чемпіонату з шосейно-кільцевих мотогонок, я більше не можу думати ні про що інше. Мені хотілося провести рукою по новенькому мотоциклі, роздивитися все в найменших деталях, заглянути в найдрібніші щілини. Одна думка про це змушувала мою кров закипати.

— Цей твій новий спонсор якийсь крутий, — сказав Вадим, спершись до свого байка.

— Ага, — пробурмотів я. — Ще б умов у контракті з ним було трохи менше.

— І скільки їх?

— Двадцять п'ять.

— Двадцять п'ять? — здивувався друг. — І в кожній з умов є підпункт.

— Звичайно! Ти не повіриш, яка там одна з умов. Це просто абсурд.

— І яка?

Я хмикнув, склавши руки на грудях. Холодний вечірній вітер подув у обличчя, а мені раптом захотілося рвонути кудись.

— Не наближатися до його дочок, — відповів я, засміявшись. — Ніби мене дуже цікавлять розпещені королівські дівчатка.

— Дочок? — перепитав Вадим.

— Двійнятка, — пояснив я.

— Ти знайомий з ними?

— Ні, звісно ж. Я з Ендрю познайомився лише два тижні тому. Чесно кажучи, я не дуже хотів, аби він був моїм спонсором.

— Але вибору в тебе не було, — зауважив друг. Він витягнув з кишені пачку цигарок та простягнув мені одну з них. Я похитав головою, заперечуючи. — Хоча він багатий. Можливо, тобі того року нарешті вдасться перемогти в чемпіонаті. Минулого сезону ти зайняв шосте місце. Не надто хороший результат.

— Це все через те, що в мене моцик перед останнім заїздом полетів! — обурився я.

— А я казав тобі, що те сміття вже давно треба було замінити.

— Я не міг тоді вимагати цього від Ореста Івановича, знаючи, що він хворий. Шкода старого. Хороший чоловік був.

Коли тато знайшов мені мого першого спонсора, то я дуже скептично поставився до його вибору. Але за цих чотири роки з Орестом Івановичем, я дуже сильно прикипів до нього. Та все ж йому було вже вісімдесят, коли він серйозно захворів. Два роки боротьби з хворобою — і три місяці тому він помер. Цей чоловік продовжував спонсорувати мене на чемпіонаті до кінця своїх днів. Він був занадто відданий своїй улюбленій справі, щоб відмовитися від цього. Після смерті старого, тато почав пошуки нового спонсора. Якраз у цей період в Україну повернувся Ендрю де Квінсі разом зі своїми доньками. Вони з батьком були знайомі ще раніше, адже мій покійний прадід, Гордій-старший, був найкращим другом тестя Ендрю. Власне, коли тато зустрівся з де Квінсі, тоді вони й домовилися про моє спонсорування. Я не розумів, чому тато так вперто зачепився за цього Ендрю, але вибору в мене не було. Я понад усе хотів стати чемпіоном, аби довести татові, що не гірший за нього та сестру.

— Агов! — Вадим махнув переді мною рукою, в якій палала цигарка. — Ти задумався. Невже згадалася одна з сестер де Квінсі?

— Перестань! — обурився я, насупившись. — Я навіть не бачив їх.

— І в інтернеті не дивився?

Я закотив очі. Мені було абсолютно байдуже на дочок Ендрю. Я навіть не знав скільки їм років. Єдине, що має для мене значення, — це чемпіонат.

Я помітив, що Вадим витягнув свій телефон. Він почав щось шукати в ньому.

— Овва! Яка красуня, — сказав він, усміхаючись в телефон. — Лорена де Квінсі — старша донька Ендрю та Мелоді де Квінсі. Навчається в лондонському...

Я не слухав його, а просто потягнувся до свого шолома. Швидко надів його та застрибнув на свій новенький мотоцикл «Ямаха».

— Знаєш, яка різниця у віці між сестрами? — спитав у мене Вадим. Я похитав головою заперечуючи. — Дві хвилини! Цікаво, кого в сім'ї люблять більше: старшу чи молодшу?

— Молодших завжди люблять більше, — озвалася сестричка Вадима. — Чи не так, братику?

— Яно, що ти тут робиш? — здивувався він. — Хіба ти не під домашнім арештом?

— Ох, ти не знаєш маму чи що? Вона погрожує домашнім арештом, але ніколи не робить цього.

— А мене вона колись замикала у кімнаті, — пробурмотів Вадим.

— Ну, як я вже сказала раніше, молодших люблять більше.

Я міг би посперечатися з Яною, але не став цього робити. Ніхто не знає та ніколи не дізнається про моє відчуття неулюбленого сина в сім'ї. Важко було рости в тіні своєї ідеальної старшої сестри. І навіть зараз, коли вона зі своїм хлопцем їздить світом, батьки постійно говорять про неї. Не те щоб мене це сильно хвилювало, але інколи неприємно, що в їхніх думках так багато Вікторії.

— Хто швидше до аеропорту? — запропонував я.

Вадим подарував мені свою улюблену зухвалу усмішку, яка з'являлася кожного разу, коли хтось кидав йому виклик.

— І назад, — додав він.

Я кивнув головою, приймаючи його умови. Хлопець викинув цигарку в смітник, а після цього почав надівати шолом та рукавиці.

— Ви ж це не серйозно? — схвильовано спитала Яна. — Будь ласка, скажіть, що це жарт. Ви не можете влаштувати гонку містом! У вас же є траси, де ви цим займаєтеся.

— Зараз друга ночі, Ян, — сказав я. — На вулицях нема людей, а автомобілі трапляються вкрай рідко.

— Тео має рацію. І хіба це вперше ми ганяємо містом? Скоро повернемося, сестричко.

— А якщо вас спіймає поліція? Тоді будуть ду-у-у-уже великі проблеми.

— Нехай спробують спіймати, але їм це ще ніколи не вдавалося, — мовив я та завів мотоцикл.

Він приємно загудів піді мною, а моє серце почало битися сильніше в передчутті гонки. Я обожнював швидкість, шаленів від неї та марив нею, наче найкрасивішою жінкою. Якщо я і кохав когось у своєму житті, то це була саме вона.

— Ви придурки! — крикнула сестра Вадима та відійшла від нас.

Вона поки була занадто маленькою та переляканою, щоб зрозуміти нас. Я повернув голову до Вадима і він так само глянув на мене. Думками ми перенеслися на п'ять років назад, коли вперше стикнулися на вуличних мотогонках. Ми були заклятими суперниками, але з часом наше суперництво змінилося в дуже міцну дружбу. Я натиснув на стартер та підкрутив ручку газу. Мотоцикл зірвався з місця, залишаючи за собою пилюку. І лише в цей момент, міцно тримаючись за кермо свого мотоцикла, я почувався по-справжньому вільним...

— Охо! — вражено сказав Вадим, коли я зняв тканину з мого новенького мотоцикла для гонок. — Це ж... Це "Хонда RC213-V"! Ти не уявляєш, Тео, що в тебе в руках!

Він знервовано провів рукою по своєму волоссі, а тоді почав оглядати байк зі всіх сторін. Вадим був, можливо, не найкращим гонщиком, але дуже талановитим розробником та механіком. Він завжди допомагав мені з покращенням стану мотоцикла. Власне, завдяки йому я й відкатав свій останній сезон хоча б на шосте місце.

— Це щось нереальне! — продовжував говорити Вадим. Він випростався та глянув на мене, вказавши рукою на мотоцикл в жовто-червоних тонах. — Ні! Знаєш, що це? Це мотоцикл чемпіона, Тео. Це, бляха, твій шлях до кубка.

Я тихо засміявся з його реакції. Моя була майже такою самою, адже я не менше був захоплений цим мотоциклом. Ендрю перевершив усі мої очікування, коли дістав мені звіра, що неодноразово перемагав на чемпіонаті світу з мотогонок. Вадим мав рацію — перемога вже майже у мене в кишені.

— У мене є дещо для тебе, — сказав я та підійшов до іншого мотоцикла, накритого тканиною. Я зірвав її, показуючи Вадиму старенький байк, який я викупив минулого тижня на аукціоні. — Треба його завести.

Він кивнув головою та потер руки в передчутті. Ми інколи бавилися зі старенькими мотоциклами, щоб покращити наші навички в механіці та детальніше розібратися в конструкціях. Вадим мріяв створити та зібрати найшвидший і найміцніший у світі мотоцикл. І я чудово знав, що цьому генію колись вдасться це зробити.

Ми деякий час розбиралися зі "старим барахлом", як назвав його Вадим. Нам не вистачало потрібних інструментів, адже новенькі не підходили до таких старих гайок. Довелося довго ритися в комірчині, щоб знайти щось. Я схопив декілька ключів та попрямував до гаража. Уже у дверях я насупився, коли помітив на своєму новенькому мотоциклі незнайомку. Я міцно заплющив очі та знову розплющив очі. Думав, що мені привиділося, але ж ні! Вона просто-таки вилізла на мій мотоцикл! Навіть я ще не встиг посидіти на ньому. Вона трималася руками за ручки, зосередивши погляд на незнайомих для неї кнопках. Її занадто світле, мабуть пофарбоване, волосся було зібране у високий хвіст. На ній була вузька біла футболка-топ з рожевим надписом "Baby", коротка рожева спідниця в складки й такого ж кольору конверси. Я скривився від кількості рожевого на ній. Розгубленість та збентеження змінилося на злість. Хто вона, чорт забирай, така, що дозволила собі сісти на мій байк?

— Злізь з мого мотоцикла, Барбі! — суворо сказав я.

Вона глянула на мене своїми блакитними, майже синіми, очима, а тоді на її обличчі з'явилася задоволена усмішка.

— Хм, твого? — спитала вона з ледь чутним акцентом. — Він класний і... Зручний.

Дівчина наче навмисно почала соватися на ньому, ледь підстрибуючи. Мене це ще більше розізлило, хоча я завжди старався бути стриманим. Я кинув інструменти на тумбу і підійшов впритул до неї. Вона вирівнялася на мотоциклі та сперлася руками позаду себе до сідла. Дівчина не відривала від мене свого погляду, наче хотіла навмисно вибісити мене.

— Що ти не зрозуміла, Барбі? — крізь зуби прошипів я, дивлячись їй в очі. — Злізь з мого мотоцикла!

Вона перекинула одну ногу та сіла таким чином, що ми тепер дивилися одне на одного. Я думав, що вона збирається злізти, але ця дівчина просто змінила положення.

— Я не Барбі! — сказала вона, гордо здійнявши голову. — Мене звати Луїза-Карлотта де...

— Мені байдуже, як тебе звати, — перервав її я, спершись руками до мотоцикла. — Послухай, Луїзо-Карлотто чи як тебе там, я востаннє по-доброму кажу тобі, щоб ти злізла та зникла звідси. Ти зрозуміла?

Вираз її обличчя з легковажного та грайливого змінився на щось інше. Вона пройшлася довгим поглядом по мені, хоча ми й були в положенні надто близькому одне до одного. Я помітив на її повіках легенькі рожеві блискітки, а на віях була чорна туш. Губи дівчини, нафарбовані рожевим блиском, неприродно блищали. Так багато рожевого я ще не бачив у своєму житті.

— А то що? — кинула виклик вона, глянувши на мене.

— Добре! — на видиху сказав я.

Вона трохи примружила свої очі в очікуванні. Я одним різким рухом схопив її за талію. Вона ахнула від здивування, а очі дівчини стали майже вдвічі більшими. Через близькість між нами я відчув, що її серце почало битися швидше, а дихання стало важчим. На щоках дівчини з'явився легкий рум'янець, і це точно не той, що від косметики. Я підняв її та опустив на ноги поруч з собою, не поспішаючи забирати свою руку. Вона виявилася низенькою, бо ледве досягала мого плеча. Дівчина розгублено та збентежено глянула на мене знизу вверх. Я вже хотів відпустити її та прогнати з гаража, як раптом почувся знайомий голос Ендрю:

— Пункт двадцятий нашого договору, Тео.

Ну, звісно! Хто ж це ще міг бути, як не одна з сестер де Квінсі? Я роздратовано відвів погляд та миттю забрав свою руку від дівчини. Вона чомусь трохи похитнулася назад.

— Не хвилюйтеся, Ендрю, — байдуже сказав я. — Торкатися до свого новенького мотоцикла мені сподобалося більше, аніж до вашої доньки.

Вона знову ахнула, але не відійшла. Дівчина продовжувала дивитися на мене, не змінюючи свого виразу обличчя.

— Луїзо, негайно підійди сюди! — майже наказав її батько. Вона поспішила до нього, залишаючи за собою шлейф солодких парфумів. — Що ти тут робиш?

— Я хотіла глянути на мотоцикл, — відповіла вона, махнувши рукою в мою сторону. — Це проблема?

— Ти не повідомила мені про це.

— А що тоді тут робить Лорена? — спитала Луїза, глянувши на дівчину, що стояла поруч з її батьком. — Їй можна приходити, а мені ні?

— Вона попросила у мене дозвіл поїхати сюди зі мною, а ти зробила це без мого відома, — суворо сказав її тато. — Не змушуй мене замикати тебе у твоїй кімнаті.

Вона трохи опустила голову та легко затремтіла. Після декількох хвилин мовчання, дівчина глянула на свого тата, винувато усміхнувшись.

— Вибач мені за непослух, татусю, — солодким та милим голосом сказала вона. — Я не думала, що цей мій вчинок розлютить тебе. Пробач, будь ласка. Мені варто було повідомити тобі, перш ніж їхати сюди.

Я був здивований, як за декілька хвилин змінився не лише її голос, але і поведінка. Вже не було тієї зухвалої дівчини, що нахабно залізла на мій мотоцикл. На її місці з'явилася мила та слухняна донечка, що начебто щиро просила пробачення у свого батька.

— Поговоримо про це вдома, — буркнув Ендрю. — Ви обидві почекайте мене на вулиці. Мені треба поговорити з Тео.

Лорена миттю послухалася батька та одразу ж вийшла з гаража. Луїза тим часом кинула на мене дивний погляд, який я не міг зрозуміти. Вона наче завагалася, але все ж попрямувала до виходу, опустивши голову.

Я потягнувся до інструментів і глянув на Вадима, який, виявляється, був свідком усього, що тут відбувалося.

Чомусь думав, що Ендрю буде вичитувати мене за те, що я торкнувся до його донечки, але натомість він сказав:

— Ми з твоїм батьком прийняли рішення, що ти не будеш брати участь в цьогорічному сезоні чемпіонату.

— Чому? — холодно спитав я, намагаючись тримати емоції під контролем.

— Ти ще не готовий. Ми хочемо за цей рік підготувати тебе настільки, щоб ти був лідером з найпершого етапу.

— Я і в цьому сезоні буду лідером.

— Ти занадто самовпевнений, Тео. Це не завжди добре. Я оплачую твої перегони, а ти виконуєш усі мої умови. Контракт на півтора року, якщо ти раптом забув. Я не хочу, щоб ти розчарував та осоромив мене, зайнявши ганебне місце позаду, як у минулому сезоні. Твій тато був надто переконливим, коли просив, щоб я взяв тебе під своє крило. Я не люблю непослух, тож будь хорошим хлопчиком. Зрозумів?

Мені нічого не залишалося, як кивнути головою, стискаючи інструмент в руці так сильно, що гострий кут врізався мені в шкіру долоні.

— Зрозумів, — сказав я.

Після цих слів, Ендрю нарешті вийшов з гаража. І найперше, що мені хотілося зробити, — це розбити вщент мотоцикл, який він купив для мене на чемпіонат, а потім розірвати договір на малесенькі шматочки.